— Ваш наречений припиняє жалобу заради весілля, але я бачу, що ви вирішили інакше.
Я ударяюсь у сльози. Відтоді, як я прокинулася, я пролила стільки сліз, що й не злічити.
Моя подруга хитає головою:
— Гаразд, краще виплакатися зараз. Коли ви будете вдягнені, можете зіпсувати сукню.
— От і добре,— сердито відповідаю я.
— Нещастя — не привід виглядати погано. Пам’ятайте: герцог дивитиметься на вас, причому набагато частіше за вашого чоловіка.
Заходить Клод у компанії баронеси де Рец.
— Скажіть усім, що вони вільні,— наказую я баронесі. Хай моє горе бачать якнайменше свідків.
Затискаючи мене в корсаж, так рясно прикрашений коштовностями, що його вага могла би придавити тендітнішу жінку, моя сестра робить слабку спробу втішити мене.
— Фіолетовий оксамит гарно підкреслює колір вашої шкіри.
Не втримавшись, я розвертаюсь до свічада. Мене зробили одним із державних символів — на моїй сукні вишили стільки золотих лілей, що мене можна прийняти скоріше за королеву Франції, ніж за майбутню королеву Наваррську.
Коли мене відводять до туалетного столика, я заглиблююсь у власні думки, поки фрейліни фарбують мені обличчя, а Жийона підколює моє волосся шпильками, готуючись закріпити вуаль.
— Це поліпшить їй настрій,— іронічний голос Генрієтти привертає мою увагу. Герцогиня тримає тацю, на якій лежить дивовижної краси намисто. Його прикрашають величезні рубіни та діаманти, а між ними, немов сльози, сяють перли розміром із виноградину.— До нього додається така ж сама тіара,— Генрієтта наказує баронесі де Рец відкрити іншу скриньку.
— Подарунки від нашого брата,— поспішає уточнити Клод, наче боїться, що я подумаю, що коштовності надіслав мій кузен. Даремно боїться. Я знаю, яким вбранням і прикрасам надає перевагу мій майбутній чоловік. У нього жахливий смак. Такий неуважний дворянин ніколи не обрав би подібні подарунки.
Коли Клод нахиляється застібнути намисто, Генрієтта шепоче:
— Намисто добре пасує до вашої сукні, але уявіть, як чудово воно виглядатиме на оголеному тілі. Ви маєте продемонструвати це Генріху,— я знаю, якого Генріха вона має на увазі, але все одно здригаюсь від думки, що мій кузен колись може побачити мене оголеною.
Коли на мене одягають перуку й корону, я знову підводжусь, даючи змогу Жийоні загорнути мене в горностаєву накидку. Інші фрейліни чекають, кожна тримається рукою за мою мантію з величезним шлейфом. Щойно вони закріплюють мантію на моїх плечах, заходить мати.
— Дочко,— вона вітає мене коротким кивком голови. Розвернувшись до Генрієтти, питає.— Вона готова?
Я захлинаюсь сльозами. Не можу втриматися. Я роблю те, що бажає її величність,— виходжу заміж за мого огидного кузена, але все одно не можу дочекатися від матері слів любові та підтримки.
— Пані, невже вам нічого сказати вашій доньці у день її весілля? — схлипую я.
— Годі плакати,— велить вона.— Ми витратили півмільйона екю, аби ви мали королівський вигляд. Хочете все зіпсувати червоним носом?
У парадній залі чекає мій кортеж. Карл здається недоречним на чолі свити з-понад сотні придворних дам. Багато поглядів прикуто до мене, але, здається, більшість придворних зацікавлені деталями мого вбрання. Лише дружина короля дивиться мені просто в очі. Вона підбадьорює мене усмішкою. Мати відводить мене до короля, після чого займає своє місце. Довкола нас чути збуджений шепіт, але ми з братом не промовляємо ані слова. Лунають сурми.
— Сигнал! — моя сестра Клод не єдина, хто каже це, але я чую саме її.
Фрейліни, які несуть мою мантію, квапливо розгортають її. Тепер мене відділяє близько чотирьох метрів від моєї матері та сестри. Навіть якщо в останню хвилину вони спробують звернутися до мене з порадами або заспокійливими словами, я все одно їх не почую.
Двері зали відчиняються, і я бачу, що ворота палацу теж відчинені навстіж — таке враження, ніби переді мною — безодня сліпучого білого світла. Коли ми рушимо з місця, я не побачу нічого за порогом. Чи відчуває те ж саме в’язень у день страти? Коли його витягають із темниці, він бачить світло (зазвичай це символ добра й чистоти), але він знає, що приречений, і для нього це ознака загибелі.
Опинившись надворі, я налаштована тримати себе в руках. Я докладу всіх зусиль, аби сльози, які я проливала в моїх апартаментах, були останніми, доки мене не залишать на самоті.
Замружившись від променів сонця, я стою на дерев’яному помості, що з’єднує палац архієпископа з воротами Собору Паризької Богоматері. Унизу з’являється кортеж більший за мій. Герольди, убрані в камзоли, розшиті державними емблемами Франції, й королівські охоронці з сурмами й кимвалами очолюють величезну королівську свиту, озброєну алебардами. Відблиск сонця на зброї знову викликає в моїй уяві образ ката в каптурі. А ось і мій особистий кат. Він стоїть між Анжу та Алансоном, убраний у жовтий атласний костюм, рясно прикрашений сріблом і перлами. Вбрання моїх братів нічим не відрізняється. Невже мій кузен не бачить, що припускається помилки, одягаючись так само, як і вони? Мої брати високі, темноволосі, з виразними рисами обличчя. Жовтий їм пасує. Натомість король Наваррський має хворобливо блідий вигляд.
Мій наречений зустрічається зі мною поглядом. Що я бачу в його очах? Надію? Недовіру? Мені байдуже. Я шукаю очима Генріха. Неважко здогадатися про релігійні переконання кожного дворянина з королівської свити: на відміну від мого чоловіка, його товариші по вірі, очевидно, не відмовилися від жалоби. Я ледве стримую сміх: я мала рацію, коли дражнила Генріха,— він зливатиметься з протестантами. Проте виявилося, що він змінив рішення вбратися в чорне. Коли я помічаю його біля похмурого принца де Конде, він блідий, як смерть, але вбраний у сріблясто-рожевий костюм. Його очі сповнені люті, й вони не відриваються від мене, доки кортеж не просувається вперед.
Здається, ми чекаємо вічність. Урешті-решт настає наша черга. Коли ми проходимо, безліч облич повертається до нас. Чимало роззяв спостерігають із вікон і дахів. Однак особливої радості ніхто не виявляє. Сподіваюсь, моя мати це бачить. Упевнена, що люди мого кузена все розуміють. Деякі з них збилися в окремі групи, їхні очі насторожені, їхні усмішки фальшиві. Вони знають: попри те, що король Карл виявляє однакову прихильність до католицьких і протестантських підданих, парижани не настільки одностайно їх підтримують.
Перед воротами Собору король підводить мене до мого кузена, той простягає руку. Я ігнорую його жест і руки не подаю. Поки фрейліни поправляють шлейф моєї мантії, мої родичі займають свої місця. Так само вчиняє і кардинал де Бурбон. Він дуже скромно вбраний: на ньому звичайне облачення. Таким було бажання матері короля Наваррського. Кардинал починає церемонію, і я начебто непритомнію: задихана від спеки, зачарована його голосом, я навіть не прислухаюсь до його слів. Потім я чую голос мого кузена. Кардинал знову щось говорить. Аж раптом западає тиша. Карл робить крок уперед і вельми брутально штовхає мене в плече. Ошелешена, я усвідомлюю, що не відповіла кардиналу.
— Згодна,— бурмочу я.
Жалюгідна відповідь, але я підтвердила мою згоду, і цього достатньо. Я дивлюсь на зображення над головою кардинала. Це сцени зі Страшного суду: архангел Михаїл зважує душі померлих і вирішує їхню долю залежно від того, яким було їхнє земне життя. Цієї миті я низько оцінюю мої шанси потрапити до раю, адже я взяла шлюб із єретиком, порушивши канонічний закон. Уся церемонія триває на диво недовго, враховуючи, що йдеться про ритуал, який має змінити моє життя. Однак я радію. Близькість мого кузена нестерпна. Не знаю, можливо, причиною є цілковита фальш нашого союзу. Віднині він має стати для мене близькою людиною, найдорожчою й найважливішою за всіх, крім короля — мого брата. Проте цього не трапиться. Мене тішить, що невдовзі ми розійдемось. Я благословляю Жанну Д’Альбре з її нескінченними умовами, завдяки яким мій кузен не може бути присутнім на нашій шлюбній месі.
На жаль, перш ніж я зможу насолодитися цією паузою, я змушена прийняти його руку. Поки ми прямуємо до темної й холодної церкви, довкола нас лунають фанфари. На помості, що відділяє неф від хору, до нас приєднується Анжу, який замінить мого кузена під час меси. Зазвичай я вперто відмовляюсь від руки Анжу. Сьогодні я залюбки погоджуюсь. Мабуть, він здається меншим із двох лих. Хоча ні. Відверто кажучи, якщо порівнювати його з моїм кузеном, мій брат підступніший. Нічого не вдієш, боюсь, у моєму новому житті лиха буде забагато.