— І ви будете моєю помічницею? — він відступає й пильно дивиться на мене.
Легке, необтяжливе «так» завмирає на моїх устах. Тепер моя черга зупинитися й поміркувати, вирішити, чи готова я взяти на себе такі зобов’язання: якщо я погоджуся бути помічницею мого кузена, від цієї обіцянки буде важко відхреститися.
Я не очікую ані кохання, ані щастя від цього шлюбу, але завдяки йому я хочу поліпшити моє становище при дворі: звільнитися від ярма материнських наказів, мати власну свиту. Аби титул королеви Наваррської приніс мені користь, король Наваррський має чогось досягти. Я розглядаю мого кузена; його розкішний світло-жовтий камзол, застебнутий криво в місцях, де він переплутав ґудзики, тонка лінія вусів кидає тінь на неусміхнений рот, очі зосереджено вивчають моє обличчя. Він не вписується в ці декорації. Він розумніший, ніж усі думають, але йому потрібна допомога. Я майже не впливаю на Карла. Для Анжу та матері я — ніщо. Можливо, я матиму більший вплив на мого чоловіка, якщо з самого початку стану йому в пригоді.
— Обіцяю бути чесною з вами й давати слушні поради, якщо ви не тиснутимете на мене.
— Домовилися.
Він розслабляє плечі. Це перша ознака, що він нервувався. Глянувши вниз і виявивши, як жахливо виглядає його камзол, він знову починає розстібати ґудзики, намагаючись виправити все.
— Залиште так. Певна неохайність у вашому вбранні підтримає бажану ілюзію.
Мій чоловік тихенько сміється.
— Отже, ваша перша порада стосується того, як треба виглядати, аби всі повірили, що я зробив те, що заборонено нашою угодою?
Я сміюсь у відповідь. Не так гучно, як у паланкіні, але щиро. Між нами немає фізичного потягу, але, здається, що нам добре разом. А це значно цінніше. Страх, що охоплював мене перед приходом короля Наваррського, зник. У моєму чоловікові немає нічого загрозливого. Навіть смішно згадувати, що я нещодавно боялася, що він візьме мене силою.
Глава 18
19 серпня 1572 — Париж, Франція
ього разу я прокидаюсь без сліз. Давно я так добре не відпочивала. Дивно: сталося те, чого я найбільше боялася, але я не розчавлена — навпаки, я здобула свободу. Я — королева, заміжня жінка з усіма відповідними правами й привілеями. І я вільна, цілком вільна... ніщо не заважає мені віддатися моїй пристрасті, доки мій чоловік не забере мене до Наварри, або доки вони обоє, мій коханий та мій чоловік, не вирушать на війну з іспанцями.
Я відганяю останні думки й устаю з ліжка. Я напишу Генріху: запрошу його на обід до готелю Анжу, хай приходить із легким серцем і чудовим апетитом. Протягом вечора він матиме змогу втамувати голод — це стосується як їжі, так і мого тіла.
Ступивши на підлогу, я помічаю, що в кімнаті страшенна задуха: або я довго спала, або цей день спекотніший за попередній. Я відчиняю віконниці найближчого вікна. Сонце стоїть високо в небі. Минула вже половина дня? Великий Боже!
До кімнати заходить Жийона.
— Чому ви не розбудили мене, коли прийшла герцогиня де Невер? — запитую я.
— Вона не приходила, ваша величносте.
— Справді?
— Ніхто не приходив. Палац був безлюдним увесь ранок. Усі відпочивають після вашого весілля. У кухні подейкують, що навіть королева-мати пізно прокинулася.
Усівшись за свій письмовий стіл, я відкриваю чорнильницю.
— Однак ваш чоловік піднявся вдосвіта й зараз грає в теніс.
Попри те, що я не цікавилася й не думала про те, чим займається король Наваррський, я здивована.
— У таку спеку? Не уявляю, хто з його друзів здатен грати; минулої ночі вони всі були п’яні.
— Ми теж,— відповідає Жийона, вочевидь, маючи на увазі католицьку половину двору.— Мабуть, це особливість гугенотів — вони всі прокидаються рано. У них багато особливостей,— вона виходить за сніданком, а я починаю писати листа.
Коли двері відчиняються знову, заходить не Жийона, а Генрієтта з моїм сніданком.
— Ось і наречена,— іронічно каже вона.— Бачу, ви пережили шлюбну ніч. Не було проблем?
— Жодних.
— Це підтверджує чутки, які долетіли до мене, щойно я проїхала ворота.
— Чутки?
— Кажуть, хтось бачив уранці, як король Наваррський виходив із опочивальні баронеси де Сов із чоботами в руках.
— Бідолашна Шарлотта,— глузую я. Як не дивно, я не настільки співчуваю їй, як очікувала.
— Це точно,— Генрієтта зловтішно усміхається і ставить тацю на стіл.— Тепер вона цілий тиждень відчуватиме присмак часнику.
— Я маю листа для герцога,— кажу я, виймаючи папірець.
— Хочете сказати, що відправляєте мене назад на розпечені вулиці? — вона спритно ховає лист у декольте. Схопивши ягоду з таці, вона кидає її до рота.— Принаймні це приємне доручення. Мені було б лячно з’явитися в готелі де Гіз, якби хтось побачив, як король Наваррський виходить із ваших апартаментів із чоботами в руках.
Я швидко снідаю. Для денних урочистостей одягатися зарано, але, попри спеку, я не хочу байдикувати в сорочці. Жийона може підібрати мені якесь просте вбрання.
— Ходімо подивимось, як король Наваррський грає в теніс,— я розмовляю безтурботно, але очі Жийони розширюються від подиву.— Люди чекатимуть цього від мене.
Непереконливе пояснення. Сподіваюсь, Жийона не розпитуватиме мене. Я все одно нічого не відповім.
Мій кузен грає з маркізом де Ренель проти графа де Ларошфуко та сеньйора де Пардайян. Він жваво бігає, енергійно розмахуючи ракеткою. Глядачів немає, тож він грає заради спорту, а не заради публіки. «Цей матч відображає його вдачу»,— думаю я й одразу відганяю цю думку. Прихована темрявою, я насолоджуюсь грою. Мій кузен має приємний природний атлетизм. Здобувши перемогу, він потискає руку Ренелю й дякує супротивникам за їхні зусилля. Потім він бачить мене.
Усе ще тримаючи ракетку, король Наваррський уклоняється.
— Панове,— заявляє він,— королева Наваррська вшанувала нас своєю присутністю.
У цих словах немає ані тіні насмішки, проте, коли неприязні погляди його приятелів звертаються до мене, я почуваюсь незручно.
Чоловіки вітаються зі мною, після чого розвертаються один до одного.
— Вам уже досить? — кричить партнер короля іншим гравцям.— Бажаєте знову програти?
Я підводжусь, тікаючи від власного збентеження. Мій кузен, який спостерігав за мною крізь сітку, що відділяє нас, чіпляється пальцями за петлі.
— Ви покидаєте нас, пані? Я був би радий, якби ви вболівали за мене в наступному матчі,— його погляд цілком серйозний, наче він здогадується, що його товариші змусили мене почуватися ніяково, і йому прикро.
— Боюсь, я мушу, ваша величносте,— я присідаю в неглибокому реверансі.— На відміну від чоловіків, жінки витрачають більше часу на свій туалет. На сьогоднішньому обіді ми з вами будемо в центрі уваги.
— Це правда. Але ж ви, прославлена красуня, не маєте боятися чоловічих поглядів. Гадаю, ви натякаєте, аби я присвятив більше уваги моєму туалету,— він ледь помітно усміхається. Стільки порад щодо мого вбрання відтоді, як ми одружені, очевидно, що він має на увазі нашу нічну розмову. Навіщо її згадувати? Нагадати мені про нашу угоду? Можливо, він просто хоче повернути невимушеність, з якою ми спілкувалися вчора.
— Я буду в сріблястій сукні. Доберіть схоже вбрання.
Мене неприємно вражає, що ми могли здаватися подружжям на наших весільних урочистостях, але насправді нам потрібен час, аби стати парою, навіть якщо йдеться про пару союзників. Я вдруге присідаю в реверансі й повертаюсь до них спиною.
Віддаляючись від майданчика, я чую, як один із чоловіків бурмоче: «Шпигунка».
Мої щоки палають. Я постійно чую це звинувачення, але мені все одно боляче. Моя мати засуджувала мене за те, що я — шпигунка герцога. Мабуть, піддані мого чоловіка теж підозрюють, що я працюю на герцога. Або думають, що я — шпигунка моєї матері, яка вважає мене негідною своєї довіри. Я втомилася бути маріонеткою, втомилася, що мені ніхто не вірить. Я вирішую довести, що я союзниця мого кузена що швидше, то краще.