Наступного разу я бачу свого чоловіка, коли він піднімається до мене в паланкін, і ми разом ідемо до розташованого неподалік готелю Анжу. Анжу влаштовує цей обід і вечірній бал у Луврі. Мені смішно й радісно від того, що етикет змушує брата святкувати мій шлюб. Смішно, тому що він ненавидить мого чоловіка. Радісно тому, що, враховуючи його гордість і вишуканий смак, він мав витратити чимало грошей на ці заходи.
Позаяк я вирішила бути в добрих стосунках із моїм кузеном, я усміхаюсь йому.
— Як пройшли інші тенісні матчі?
— Чудово. Я виграв усі.
— Справді?
— Ні,— він широко усміхається,— але я сподівався, що ви мені повірите на слово, адже ви не залишилися подивитися.
— Ніхто б не здогадався, що ви гасконець,— дражню я його.
— Та що ви, усі знають напевно, хто я: якщо мене не видає моє хизування, то любов до часнику неодмінно видає. Я чув, що двір багато говорить про це, особливо жінки.
Я шаріюсь, згадуючи сотні коментарів про запах часнику як невід’ємний атрибут короля Наваррського.
— Прикро, що ми всі поїдемо до Фландрії. Доведеться відкласти подорож до Наварри, а я так хотів би познайомити вас із нашою кухнею.
— Будь ласка, пане, не розмовляйте сьогодні про війну з іспанцями, принаймні в присутності королеви-матері,— мій голос серйозний, але я утримую усмішку на вустах, аби її бачили люди, які проїжджають повз нас.
— Я знаю, що її величність не схвалює цю ідею,— відповідає мій кузен, супроводжуючи свої слова звичним для нього знизуванням плечима.— Але мені здається, що його величність з адміралом вирішили воювати.
— Тоді вони змусять мою матір діяти жорсткіше та небезпечніше,— я розмовляю так тихо, що король Наваррський вимушений нахилитися до мене.— Якщо ви всі поїдете до Фландрії і вам там сподобається, ви матимете багато часу поговорити про це. Можете навіть похизуватися по-гасконськи за умови, що поводитиметеся добре. Доки це не станеться, прислухайтесь до моєї поради: не беріть активну участь у суперечках щодо війни.
Він замислюється.
— Мої люди радять протилежне. Вони вмовляють мене відкрито підтримати короля, аби він знав, що ми його союзники.
— Ті самі люди, які називають мене шпигункою?
— Вони не знають вас.
— Ви теж не знаєте мене, пане,— я торкаюсь його руки, даючи зрозуміти, що кажу це без гніву.— Але я сподіваюсь проявити себе, дотримуючись нашої угоди й пропонуючи вам найкращі поради, на які я здатна. Запевняю вас: бути ворогом її величності, навіть уявним ворогом, набагато небезпечніше, ніж змусити Карла думати, що ви байдуже ставитесь до можливої війни. Є вірніші способи завоювати прихильність короля. Коли прийдуть холоди, придворні їздитимуть на полювання. Як і ви, король — завзятий мисливець. Покажіть йому вашу пристрасть. Уполюйте для нього вепра, і ви будете братами, незрівнянно ближчими, ніж зараз. Повірте, такі тактики значно успішніші, ніж розмови про Іспанію, і значно безпечніші.
— Ви хочете сказати, що ваша мати страшніша за загнаного вепра?
— Так, хоча це ви, а не я висловлюєте вголос таку думку.
— Якщо ви не шпигунка, мені не треба боятися,— його усмішка незмінна, а от очі не настільки впевнені.
Коли ми дістаємось готелю Анжу, король Наваррський вагається, озираючись навкруги. Ми побачили Шарлотту одночасно.
— Ідіть до неї.
Мій чоловік пильно дивиться мені в очі.
— Учора я сказала вам те, що думаю. Усе це правда. Пане, ви можете сказати про себе те ж саме?
Я дивлюсь у бік Гіза. Герцог перехоплює мій погляд. Його очі голодні.
— Пані, я завжди виконую умови угоди. Але дозвольте зауважити, що не в наших інтересах публічно ставити одне одного в незручне становище. Прошу вас бути обережною.
— Маю таке ж прохання до вас.
Спостерігаючи, як мій чоловік підходить до Шарлотти й задоволено шепоче щось їй на вухо, я думаю, чи варто було попередити його, що Шарлотта — ставлениця матері. Натякнути, що її величність може використати баронесу як зброю проти нього? Можливо, я мала б так учинити, але я ще не готова до таких зізнань.
Мати зупиняється біля мене.
— Не витріщайтесь на них. Люди подумають, що ви ревнуєте.
Сьогодні ми розмовляємо вперше, і ось це вона хоче мені сказати?
— Я не ревную.
Вона змушує мене взяти її під руку, і ми піднімаємось сходами.
— Якщо ревнуєте, звинувачуйте лише себе. Король Наваррський дав вам чимало шансів підкорити його серце, а ви не скористалися ними.
— Пані, одна ніч у товаристві мого чоловіка не змінила мене. Я залишаюсь байдужою до нього.
— Добре. Байдужість — це сила.
— Ви говорите з якоюсь гіркотою.
— Можливо,— вона витримує паузу.— Мій досвід саме такий. Я шалено кохала вашого батька. Ми були одружені двадцять п’ять із гаком років, але я ніколи не приваблювала його як жінка. Якби я була байдужою до нього, це стало б моєю перевагою.
Гадаю, треба висловити співчуття, адже їй боляче робити таке зізнання. Проте в цю мить я не схильна виявляти доброту до матері.
— Тоді мені пощастило більше, ніж вам.
— Поки що ні. На відміну від вас, я маю синів. Раджу вам, дочко, не використовувати вашу подругу Шарлотту як привід нехтувати вашими шлюбними обов’язками.
— Пані, якби в короля Наваррського не було нащадків, підозрюю, що ви плакали б останньою. Ще одне покоління Бурбонів-протестантів на півдні навряд чи вам сподобається.
— Може, вони оберуть католицизм, як їхня мати. Діти вашого кузена будуть нащадками як Валуа, так і Бурбонів. Це охолодить релігійну боротьбу.
— О так, ми ж любляча родина: жодних ревнощів, жодних інтриг,— я виразно дивлюсь на Анжу, який вітає гостей.— Я бачила, як поводяться ваші сини, пані, і з такою ріднею мені страшно народити більше, ніж одного сина.
Мати відпускає мене. Її очі випромінюють щось схоже на ненависть. Але я не боюсь. Уперше в житті я відчуваю, що можу зробити боляче жінці, яка часто і з певною безкарністю завдавала болю мені.
Мій чоловік повертається й веде мене до столу. Упродовж бенкету я усміхаюсь лише йому, доки не завважую, що моя люб’язність викликає гнів герцога. Перестаралася. Я прагну переконати кузена в щирості моєї обіцянки, але не за рахунок спокою мого коханого.
Мій любий, дочекайтесь, коли закінчиться обід. Я буду вашою партнеркою, а не його.
Коли придворні повертаються до Лувру, більшість із них ледве пересуває ноги. Карл обіймає однією рукою графа де Ларошфуко, а іншою — мого герцога; він наполегливо вмовляє їх стати друзями. Ларошфуко відповідає жартами. Генріх мовчить. Мій чоловік іде в оточенні своєї свити. Він махнув мені рукою, перш ніж сісти на чужого коня. За мить він і дві дюжини дворян включно з моїми братами їдуть із двору. Паланкін залишається в моєму розпорядженні, тож я користуюсь нагодою. Наблизившись до Шарлотти, я стискаю її плечі.
— Поїхали разом.
Завісивши віконця, я питаю:
— Люба моя, як ви?
— Усе добре. Хіба може бути інакше? — вона відводить від мене погляд, по її щоках розливається рум’янець.
— Не хвилюйтесь, ми ж домовилися, що не дозволимо королю Наваррському стати між нами. Можете пліткувати й жартувати про нього так само, як і про ваших колишніх коханців.
— Нема над чим жартувати. Я вважаю вашого кузена приємним. Він неговіркий, але, якщо вже говорить, чесно висловлює свої думки.
Я не знаю, що відповісти. Тиждень тому я сказала б щось уїдливе про запах часнику — один із тих дотепів, над якими весело кепкував мій кузен під час нашої поїздки. Тепер мені це не вдається.
— Я рада, що він виявився приємнішим, ніж ви очікували. Рада, що ми обоє такої думки. Я почуватимусь менш винною, насолоджуючись із Гізом сьогодні ввечері, якщо знатиму, що ви не страждаєте.