Мати, яка чекає в ногах ліжка, знервовано переминається з ноги на ногу.
— Я пришлю до вас охоронців, аби бути впевненим, що ніхто не турбуватиме ваш спокій.
Король стискає мою руку, що лежить на згині його ліктя. Ми протискаємось крізь натовп протестантів у чорному вбранні й прямуємо до наших коней. Коли всі сидять у сідлі, Карл повертається до матері:
— Цей підступний злочин — наслідок ворожнечі між домами Шатільйон і Гіз. Дім Гізів заплатить за це,— вигукує він.— Я накажу герцогу прийти, щойно ми дістанемось Лувру.
— Вибачте, ваша величносте,— каже мати,— його милість попросив дозволу покинути Париж, побоюючись, що якийсь розлючений гугенот може застрелити його, перш ніж з’ясується правда. Я дозволила йому.
Нарешті бодай одна приємна новина за цей жахливий день.
Коли настає час лягати в ліжко, я геть виснажена, і причина не в тому, що я перевтомилася. Мене пригнічує напружена атмосфера, яка панує при дворі. Чути безліч припущень про те, що сталося: починаючи з прямолінійних, наполегливих скарг протестантів, які стверджують, що в адмірала стріляв Генріх, і закінчуючи чудернацькими теоріями, які не варті уваги,— серед них вирізняється думка, що гугеноти покалічили власного лідера, сподіваючись, що поранений адмірал матиме ще більший вплив на короля. Дехто з тих, хто вважає винним Гіза, згадує й мене.
— Коли придворні цікавляться, чому герцог поводиться так, ніби хоче накликати гнів короля, ті, хто звинувачують Гіза, відповідають, що підтримка вашого шлюбу з боку адмірала стала останньою краплею,— каже Жийона, допомагаючи мені вмоститися під ковдрами.
— Яка маячня!
— Герцог прийде сьогодні?
— Він поїхав з міста,— я намагаюсь говорити невимушено, наче зовсім не переймаюсь звинуваченнями проти нього і його тривалою відсутністю в моєму ліжку.
Хтось грюкає у двері мого передпокою. Хто це може бути?
— Зачекайте,— кажу я Жийоні, коли вона вже прямує до дверей.— Допоможіть мені надіти сюрко. Хто б це не був, я не прийматиму його в ліжку.
Ми разом проходимо до передпокою. Вона відчиняє двері — на порозі стоїть мій кузен. Біля нього я бачу одного пажа, а за його спиною — принаймні чотирьох дворян із його свити.
— Вибачте, що я так запізнився, люба дружино,— каже він із люб’язною усмішкою.— Я затримався в адмірала.
Я вкрай збентежена. Те ж саме відчуває Жийона. Вона безпорадно дивиться, як король Наваррський та його піддані уриваються всередину, не чекаючи мого дозволу. Мій кузен бере мою руку, підносить до губ і демонстративно цілує. Уся ця сцена нагадує недолугий фарс.
— Панове,— мовить він, усміхаючись усім довкола, але ніхто не усміхається у відповідь,— мені треба поговорити з королевою наодинці.— Він обвиває рукою мій стан і веде мене до опочивальні. Попри розгубленість, я не опираюсь. Коли він відпускає мене й зачиняє двері, мій язик розв’язується.
— Ви збожеволіли? Вранці ви сказали мені, що цінуєте мої поради, а ввечері вдираєтесь до моїх апартаментів, немов справжній чоловік, незважаючи на ваші обіцянки відмовитися від шлюбних прав.
— Заспокойтеся,— каже він, піднімаючи руки на знак примирення.— Я прийшов не порушувати нашу угоду, а отримати з неї найбільшу користь.
— Справді? Не розумію, яким чином!
— Мені здається, що у такий день, як сьогодні, коли католики кляли мене на вулицях і брязкали мечами, а мої піддані погано висловлювалися про вашу родину, ми маємо нагадати всьому двору про те, що мене з королем пов’язують особливі узи: ви — моя дружина. Ось чому я так відкрито відвідав ваші апартаменти.
— Вас бачили?
— Я доклав усіх зусиль, аби мене побачило якнайбільше людей.
Я така розгнівана, що можу лише лаятися.
Мій кузен притискається ближче.
— Пані, я справді вважаю, що ця хитрість у наших інтересах. Невже ви хочете, аби мир порушився?
Його слова перегукуються з моїми сьогоднішніми думками, з моїми страхами щодо того, що мій шлюб визнають недійсним через останні події. Може, це й невдалий союз, але він існує, і єдине, що може зробити його гіршим — розірвання шлюбу зусиллями короля і моєї матері.
— Не хочу,— погоджуюсь я.— Проте я не очікувала, що вам доведеться порушити мир у моїх апартаментах задля збереження загального миру.
— Прошу вибачення.
— Ураховуючи, що ви так демонстративно завітали до мене, ваше бажання нагадати придворним про те, що ви — мій чоловік, уже здійснилося. Забирайте своїх людей і дайте мені поспати.
Він не рушить із місця, лише переминається з ноги на ногу.
— Сподіваюсь, ви дотримаєте слова бути моїм другом і дозволите мені залишитися на ніч.
— Тут?
— Достатньо пустити мене з моїми людьми в сусідню кімнату. Ми звикли спати в суворих умовах у горах Наварри, тож зручно розмістимось на підлозі. Коли я покину ваші апартаменти, ніхто не наважиться сказати, що ми посварилися через те, що чоловік, якого вважають вашим коханцем, поранив адмірала.
Він переміг, чорт забирай.
— До мене долетіли чутки, що наше весілля підштовхнуло герцога до злочину.
Він киває.
— Можливо, так і було.
Я ігнорую це зауваження, адже впевнена, що мій кузен не має на увазі нічого образливого, він лише розглядає таке припущення.
— Отже, ви мусите залишитися,— констатую я.— Однак мені б хотілося припинити плітки не лише з боку католицьких придворних, а й ваших протестантів. Я не викликаю у них ані любові, ані довіри. Якщо ви спатимете з ними в сусідній кімнаті, вони знатимуть, що наш шлюб — фікція, і гадатимуть, що ви теж мені не довіряєте.
Його очі розширюються.
— Тому вам краще спати на моєму ліжку, за завісами.
— Зовсім не обов’язково змушувати вас терпіти мене.
— Це обов’язково. Я бачила, як дивилися на мене ваші піддані, коли надійшла звістка про поранення Коліньї. Вони впевнені, що я можу завдати вам шкоди...
— Ні, пані!
— Так! — не отримавши відповіді, я вважаю, що все вирішено.— Відверніться,— наказую я. Він напрочуд швидко підкорюється. Я знімаю сюрко, вішаю на стілець і квапливо лізу під ковдри.— Тепер роздягайтеся і лягайте поряд.
Він сміється.
— Що тут смішного?
— Ви наказуєте мені лягти до вас у ліжко, хоча менше тижня тому чітко дали зрозуміти, що не бажаєте бачити мене поруч.
Я відвертаюсь, уявивши, що подумає Жийона, що подумає Генрієтта, коли завтра почує плітки, що подумає Генріх. Остання думка завдає мені болю. Мені байдуже, якщо Жийона вирішить, що я зійшлася зі своїм чоловіком, Генрієтті я розповім правду, але не матиму нагоди пояснити все Генріху. Враховуючи його ганебну поведінку, можливо, він і не заслуговує на пояснення.
Завіси з протилежного боку ліжка розсуваються, і мій кузен жваво стрибає на матрац, немов десятирічний хлопчик. Не промовивши ані слова, він лягає і миттєво засинає, чим надзвичайно дивує мене. Я була впевнена, що після сьогоднішніх подій він не зможе заплющити очі. От я не можу. Вдивляючись у темряву, я намагаюсь розгледіти його профіль, але нічого не видно. Лунають дзвони, а я все ще лежу без сну й дивлюсь у його бік, страждаючи від задухи і мріючи, аби він був чужим чоловіком, а не моїм.
Глава 20
23 серпня 1572 — Париж, Франція
арлотта кидає на мене дивні погляди, коли я заходжу до апартаментів матері. Вона не єдина. Якби не поранення адмірала, я була б головним об’єктом пліток. З іншого боку, якби не поранення адмірала, король Наваррський ніколи не провів би ніч у моїй опочивальні.
— Що відбувається з усіма? — запитую я, усівшись біля моїх подруг.— Фрейліни її величності наче збожеволіли.
— Не лише вони, запевняю вас,— каже Генрієтта. Помітивши мій недовірливий погляд, вона веде далі: — Сумніваєтесь? Справа в тому...
— Подейкують,— уриває її Флері,— що протестанти жахливо помстяться королю за те, що їхнього лідера поранили. Вони повстануть, і на вулицях Парижа спалахне нова війна.