— Зупиніться! — кричу я.— Що зробив цей дворянин, якщо ви переслідуєте його в приватних апартаментах рідної сестри короля?
— Він єретик,— відповідає солдат.
— Як і мій чоловік. Але що він накоїв?
Охоронець тягнеться до спини Ла Моля у намаганні штрикнути його мечем. Роздратована відсутністю відповіді, я обхоплюю руками стан сеньйора і міцно тримаю, вирвавши у нього стогін.
— Пане! Негайно покиньте мої апартаменти або я накажу добряче вас побити.
Охоронець не відступає і не припиняє спроб дотягнутися до Ла Моля. Інший охоронець, який стоїть біля ліжка, глузливо сміється.
— Ваша величносте,— каже той, що наступає,— цей чоловік — ворог короля, і ми переслідуємо його згідно з королівською волею.
— Пане, така відповідь мене не влаштовує, доки я не почую це від самого короля. А зараз вийдіть із моєї опочивальні. Він залишиться тут,— поки я веду розмову, у дверному отворі з’являється пан Нансе.— Капітане, ваші чоловіки не підкоряються моїм наказам. Побачимо, чи вдасться вам вигнати їх. Накажіть їм забиратися звідси!
Нансе зустрічається зі мною поглядом — у його очах я бачу здивування й повагу.
— Залиште його! — звертається він до солдатів.— Ви марнуєте час. Якщо королеві Наваррський потрібен цей чоловік, ми можемо віддати його. Його величність вирішить його долю пізніше.
Охоронці виходять, а я опускаю непритомного Ла Моля на ліжко. Нансе вклоняється.
— Пане, що відбувається?
Моє питання затримує його, але відповідати він не поспішає. Поки я чекаю на пояснення, я усвідомлюю, що в палаці порушено тишу. За межами моїх апартаментів чути якісь тривожні шуми, тупіт ніг і пронизливі крики.
— Ваша величносте,— капітан знову вклоняється,— мені прикро, що я не маю ані часу, ані повноважень відповісти вам. Проте оскільки ви — улюблена сестра короля, щиро раджу не виходити з апартаментів.
Я подаюсь уперед.
— Пане, ми завжди були друзями. Будь ласка, скажіть: де король Наваррський?
— Я не можу.
— Не можете чи не хочете?
Він виходить, не промовивши ні слова. Я знаходжу сюрко й одягаю його поверх моєї скривавленої сорочки.
— Коли я піду, замкніть двері й нікому не відчиняйте, крім мене й короля Наваррського,— наказую я Жийоні.— Вам зрозуміло? Нікому. Навіть королю,— відкривши шухляду свого письмового столу, я виймаю кинджал.— Поки мене немає, якнайкраще подбайте про сеньйора.
У моєму передпокої жахливий безлад. Хто перевернув усе догори дриґом? Королівські охоронці чи піддані мого чоловіка, які ночували тут? Куди поділися люди короля Наваррського? Де вони зараз? Я обережно відчиняю двері й зазираю в щілину. Перше, що я бачу,— розпростерте на кам’яній підлозі тіло чоловіка. Його голова повернута в мій бік, але я не можу впізнати, хто це, тому що обличчя надзвичайно спотворене. Навіть у смерті його широко розплющені очі сповнені страху. Я відсахуюсь. Отже, охоронці, одержимі якоюсь незрозумілою зловісною метою, переслідували не лише Ла Моля. Глибоко вдихаючи повітря, я виходжу зі своїх апартаментів, радіючи, що озброєна кинджалом.
У перші хвилини я нікого не зустрічаю, а моторошні звуки, що долинають до мене, здаються вельми далекими. Потім починається лемент. Із кімнати вибігає чоловік. Він кричить як божевільний і мчить щодуху в моєму напрямку. За ним женуться троє лучників. Вони зупиняються, прицілюються і збивають чоловіка. Він падає зі стрілою в спині за десять кроків від мене. Однак верещання не припиняється.
Пресвята Богородице, невже це я верещу? Мабуть, так. Лучники не звертають на мене уваги; вони просто опускають луки й біжать далі — затримуються лише на мить, аби пересвідчитися, що жертва мертва. Я заплющую очі. Певно, це кошмар. Проте ще до того, як я розплющу очі, я знаю, що тіло чоловіка нікуди не зникне; мене огортає запах крові.
Я прямую вперед швидше й швидше. Праворуч від мене вікна виходять на той самий двір, де вчора зібралися чотириста протестантів. Різкий наказ відбивається луною від кам’яних стін. Підбігаючи до найближчого підвіконня, я дивлюсь униз, де розгортається сцена, яку міг би описати Данте. Солдати її величності пронизують списами чоловіків, які, судячи з їхнього вбрання, належать до протестантів і, можливо, стояли вчора тут, вимагаючи справедливості. Налякана, я впізнаю сеньйора де Піля, який лежить на бруківці з пробитими грудьми. Я не хочу дивитися на ці жахи, але відвернутися не можу. Охоплена відчаєм, я шукаю мого кузена. Може, це за ним женуться троє солдатів? Ні, надто високий. Може, це він люто відбивається мечем і дико кричить, падаючи на землю? Я затримую подих і відчуваю дивне полегшення, коли голова жертви відкидається назад: це обличчя сеньйора де Понт, а не короля Наваррського. Аж раптом я усвідомлюю: я не пам’ятаю майже нікого з підданих мого чоловіка. Той факт, що я впізнала вже двох, означає, що вбивають протестантську знать — людей з найближчого оточення мого кузена. Ця думка паралізує мене. Тим часом вікно навпроти відчиняється. Звідти викидають чоловіка — перевертаючись у повітрі, він летить і з неприємним тріском падає на каміння; його руки й ноги вивернуті в різні боки. Двоє королівських придворних з дивними білими хрестами на вбранні сміючись, визирають із вікна. Від цього видовища кров холоне в моїх жилах. Перехрестившись, я рушаю далі, сподіваючись, що не спізнилася.
На моєму шляху дедалі більше трупів як чоловіків, так і жінок. Я бачу маркіза де Ренеля, який б’ється зі своїм кузеном Бюссі Д’Амбуазом. Бюссі завдає йому кількох ударів кинджалом. Попри те, що я вражена такою жорстокістю, я зосереджуюсь на іншій меті. Я впевнена, що мій кузен у смертельній небезпеці, й хвилююсь, що мене можуть поранити, якщо я не сховаюсь у надійному місці. Я мушу дістатися апартаментів своєї сестри. Я наближаюсь до її дверей, коли за моєю спиною лунає крик. Розвернувшись, я опиняюсь віч-на-віч із паном де Бурс. Він так близько, що можна торкнутися. З його розірваного живота стирчить вістря алебарди. Я ледь не зомліваю. Він задихається і хоче щось сказати, але чути лише невиразне белькотіння. Якби охоронець не тримав його настромленим на вістря зброї, помираючий чоловік неодмінно впав би на мене. Потім охоронець кидає тіло до моїх ніг, висмикує алебарду, відчиняє найближче до нас вікно й виштовхує агонізуючого Бурса. Після чого, здіймаючи червону від крові алебарду, він каже:
— Прошу вибачення, ваша величносте.
Я гамселю у двері Клод — вперше в житті я стукаю з такою силою — й невпинно вигукую своє ім’я. Коли двері відчиняються, я відкидаю кинджал і з риданнями падаю в обійми сестри.
— Марго! З вами все гаразд?
— У неї кров! — почувши другий голос, я озираюсь. Дружина Карла стоїть за моєю сестрою.
— Покажіть! — Клод зриває з мене мантію.
— Це не моя кров,— кажу я, розглядаючи свою сорочку і з подивом виявляючи, що вона вся закривавлена.
— Дякувати Богу! — Клод стискає мене в обіймах.
— Що відбувається? — питаю я.
— Гріх і божевілля,— каже дружина короля. Її обличчя залите сльозами.
— А король? Хтось розповів Карлу?
— Він знає,— спокійно відповідає вона.
Боже милий, невже все це влаштував мій брат?
— Що нам робити?
— Я маю намір молитися,— упевнено заявляє королева.— Я прийшла сюди, аби переконатися, що з герцогинею Лотаринзькою все гаразд, і попросити її молитися зі мною. Я принесла мій часослов,— вона демонструє книжку так, наче в навколишньому хаосі це має якесь значення.
Гадаю, моя зовиця й справді набожна жінка, але молитви навряд чи врятують когось цієї ночі.
— За кого ви молитесь? За Карла?
Вона шаріється.
— Ви марнуєте час! Якщо він винний у тому, що відбувається, він приречений горіти в пеклі. Іменитих і поважних дворян переслідували й безжально вбивали в кімнатах, залах і дворах його палацу.
— Марго,— Клод стискає мою руку,— Єлизавета непричетна до цієї різанини, і я теж. Що можуть вдіяти неозброєні жінки? Вибігти надвір і померти разом з іншими?
— Тут ви в безпеці й можете залишатися, не боячись нікого зрадити,— я нахиляюсь підібрати кинджал, після чого розправляю плечі.— Але я не можу. Ті, кого я бачила мертвими й пораненими, були протестантами. Я мушу знайти короля Наваррського.