— Я маю вийти.
Я знаю, що моє обличчя видає розгубленість, а, ймовірно, навіть і страх, але така реакція може пояснюватися багатьма причинами. Король Наваррський і не підозрює, що герцог чекає по той бік дверей. І це добре — інакше зчинилася б бійка. Останнім часом було забагато насильства.
Вислизнувши в коридор, я бачу Генріха: він крутить головою в різні боки, виглядаючи мене. Коли наші погляди зустрічаються, мені важко визначити, що виражають його очі — здивування чи надію. Можливо, і те, і те.
— Ви не запрошуєте мене до себе,— усвідомивши, що це означає, він змінюється в обличчі.— Він у ваших апартаментах.
— Якщо ви маєте на увазі мого чоловіка, це справді так. Він у моїх апартаментах відтоді, як король урятував його вчора.
— Король урятував його?
— Авжеж! Невже ви думали, що його величність дозволить убити чоловіка, пов’язаного з ним як узами крові, так і шлюбом із його сестрою?
Немає жодної потреби розкривати йому, наскільки невпевненою я була стосовно цього рішення.
— Я сподівався, що дозволить. Як і ваш брат Анжу, який, поза сумнівом, молився, аби Конде був серед мертвих.
Жахливе зізнання, але в ньому немає нічого дивного. Генріх ненавидить мого кузена не лише як єретика, а також як чоловіка, який посів місце, що було бажаним для нього самого. Я відчувала те ж саме до принцеси де Порсіан, і, правду кажучи, гадаю, я була б рада, якби мій кузен помер незадовго до нашого весілля. Хіба я переймалася б, хто вбив його і за яких обставин?
— Це все, що ви хотіли мені сказати?
Він знову озирається.
— Може, поговоримо в іншому місці?
Скільки разів я чула таке питання? Цього разу я приголомшена відкриттям, що внаслідок різанини усамітнитися в палаці ніколи не було так легко, як зараз. Безліч апартаментів порожні, і немає надії, що господарі повернуться. Найближчі апартаменти належать моєму чоловікові.
Коли ми заходимо, мене шокує відсутність безладу. Мабуть, охоронці, які прийшли арештувати короля Наваррського, побачили, що нікого немає, і вирішили не чіпати кімнату. Я не розпитувала мого кузена, як і де його затримали, адже здогадувалася, що такі спогади змусять його страждати сильніше.
Я стою навпроти Генріха в очікуванні, коли він розпочне.
— Маргарито, оскільки я кохаю вас і ви колись казали, що кохаєте мене, я хочу знати, чому ви так зневажливо розмовляли зі мною сьогодні вранці.
Він вимагає пояснень? Від мене?
— Пане, мене дивує, що ви не здатні зрозуміти причину. Хіба не ви вбили адмірала? Хіба не ви вранці жартували про мертвих протестантів, оголені трупи яких розкидані на вулицях?
— Я не розумію,— каже він. Я бачу, що він не бреше, по його очах і захисній позі.— Ви завжди знали, хто я. І ви завжди знали, що я присягався вбити Коліньї. Коли я вирушав на останню війну, ви плакали й просили мене вбити скільки завгодно єретиків, певно, скільки знадобилось би мені, аби повернутися цілим і неушкодженим. Ви бажали мені удачі, коли я мріяв помститися за смерть мого батька. Тепер удача усміхнулася мені — я виконав мій синовній обов’язок. Але ви чомусь думаєте, що мені має бути соромно.
Як пояснити йому? Я не вірю, що дуже змінилася відтоді — можливо, я не хочу вірити в це. Я схильна вважати, що навіть тоді для мене мало неабияке значення, як саме Генріх уб’є адмірала.
— Так, я знала про ваш намір убити Коліньї,— відповідаю я.— Але я думала, що це трапиться в бою або коли ви протистоятимете одне одному в двобої, як належить шляхетним дворянам. Я ніколи не уявила б, що ви можете витягти пораненого чоловіка з ліжка й викинути з вікна його власного готелю.
Він трохи кривиться від моєї розповіді, і така реакція зворушує мене більше за будь-які слова й погляди. Потім його очі суворішають.
— Так можна вбити пса,— каже він.— Коліньї був псом.
— Ні, він був єретиком. Але дворянином. А навіть якщо він не був би ним, ви — дворянин. Убити його у такий спосіб — негідно.
Я не знаю, що трапиться, якщо він, засоромившись, похнюпить голову й визнає свою провину. Якщо намагатиметься виправдати себе раптовим нападом божевілля. Багато хто збожеволів тієї ночі, блукаючи Лувром і паризькими вулицями. Я вирішую: якщо він покається, я обійму його й заспокою.
— Я не шкодую, що адмірал помер,— каже він.— А перейматися обставинами його смерті — безглуздо,— приглушивши голос, він виступає вперед, скорочуючи відстань між нами.— Маргарито, мені прикро щодо інших подій тієї довгої ночі.
— Невже? — прохолодним тоном питаю я, але моє серце схвильовано тріпоче.
— Не треба було вбивати дітей. Вони — невинні створіння, яких згодом можна було б переконати в хибності релігійних уподобань їхніх батьків і повернути в лоно Святої Церкви.
— Бог не може вимагати любові силою,— я думаю про страждання мого чоловіка, якого змушують зректися, його почуття провини й неприховану огиду до самого себе, викликану необхідністю формально стати католиком.
Генріх розгнівано піднімає руку.
— Здається, я теж не можу нічого вимагати від вас: ваше серце втрачене для мене, що б я не казав! Чого ви хочете від мене? Я маю проливати сльози, тому що ми звільнили королівство його величності від його найгірших ворогів і ворогів Бога?
Він відступає, і я вважаю нашу розмову закінченою. Проте обійшовши кімнату, він повертається і цього разу підходить ближче, значно ближче.
— Ви ображені на мене через мертвих протестантів? Може, справжня причина вашої образи — моє прохання шпигувати за королем Наваррським, і те, що я відштовхнув вас після вашої відмови? Не варто було дозволяти, аби наша сварка тривала так довго. Я провів чимало безсонних ночей, згадуючи, як спускався з вашого вікна, а особливо ту мить, коли, опинившись унизу, я хотів повернутися і стиснути вас в обіймах. Я шкодував тисячі разів, що не піддався своєму бажанню. Тепер я зізнаюсь: попри те, що моє тіло залишило вас саму в темряві, моя душа була з вами й ніколи вас не покидала.
Отже, моя самотність не була цілковитою — він поділяв мої почуття. Це приносить мені певну втіху й дещо більше. Наше взаєморозуміння потроху відновлюється. Іскра ледве жевріє, але вона є. Я боюсь говорити, побоюючись, що скажу щось не те й загашу її. Поки я витримую паузу, Генріх пильно спостерігає за мною.
— Якщо не хочете шпигувати за королем Наваррським, не робіть цього,— веде він далі.— Через таку дрібницю не варто розлучати два люблячих серця, які прагнуть бути разом.
Ця поступка, яка зробила би мене щасливою не далі як позавчора, уже не задовольняє мене. Як дивно. Нічого, крім роздратування, я не відчуваю.
— Дозволю собі зауважити: це здається «дрібницею» зараз,— кажу я.— Віднині немає потреби шпигувати за королем Наваррським. Ви, мої брати та її величність потурбувалися, аби він був самотнім в’язнем, позбавленим друзів. Із ким він може змовитися, якщо всі його піддані мертві, а деякі з них навіть розірвані на шматки? Ви претендуєте на великодушність, але даремно. Ви не пропонуєте нічого цінного.
— Я пропоную вам моє кохання,— спокійно каже він.— Мені здавалося, ви його цінували так само, як і я цінував ваше.
Звісно, він має рацію. Я цінувала його кохання. Я жила заради нього. Навіть цієї миті, коли я збентежена, сердита, ображена й нажахана моїм майбутнім і майбутнім Франції, мені важко уявити подальше життя без наших взаємних почуттів. Наше кохання, що тривало так довго й подолало стільки випробувань, стало найважливішою частиною мого єства. Я заплющую очі, прагнучи краще зосередитися на моїх думках.
Голос Генріха знову порушує тишу.
— Це означає, що між нами все скінчено? Нас розлучає перемога Церкви, яку ви любите не менше за мене, і чоловік, якого ви не кохаєте?
Розплющивши очі й побачивши Генріха, я розумію, що, попри його жахливі гріхи — смертні гріхи, поза сумнівом,— я не готова відкинути можливість, що колись ми знову будемо разом. Він може покаятися. Бог може пробачити його. Чому б не пробачити й мені? Однак у моєму серці поки що немає прощення.
— Генріху, я пропоную мир,— кажу я.
Його погляд стає ніжним, коли я промовляю його християнське ім’я. Я торкаюсь його руки. Почуття дивне, але в ньому немає нічого неприємного.