— Можливо, одного дня між нами все владнається, але нинішні події важливіші за наші особисті переживання. Це історична мить. Ви з моїми братами впевнені, що творите історію. Я не маю таких грандіозних намірів. Проте я знаю, що всі ми змінимось після того, що сталося. Я кохала вас, тож прошу замислитись над моїми словами. Я не можу передбачити, якою людиною будете ви і якою людиною буду я, коли ці лихі дні закінчаться. Сподіваюсь, я буду жінкою, яку ви можете кохати. Сподіваюсь, ви будете чоловіком, якого я зможу щиро обійняти.
— А між тим? — питає він.
— Між тим робіть ваші справи та дійте за покликом серця. Бог вам у поміч.
— Бог і поцілунок?
Я вагаюсь. Якась частина мене хоче нахилитися й торкнутися таких знайомих на смак губ. Може, поцілунок знищить усі жахіття, що стояли між нами. Потім я згадую, де ми. Ці кімнати забиті речами мого кузена. Король Наваррський довіряє мені. Якщо не йдеться про довіру до дружини, він довіряє мені як другу. Сумніваюсь, що його довіра протрималась би довго, якби він побачив, як я цілую його запеклого ворога. Звичайно, його тут немає і він ніколи не дізнається, але достатньо уявити його почуття, аби вважати поцілунок неприпустимим.
— Бог і мої найкращі побажання,— відповідаю я.
Промовивши ці слова, я квапливо проходжу повз нього. Я не хочу бачити розчарування Генріха або визнавати моє власне розчарування.
Глава 22
Зі серпня 1572 — Париж, Франція
инув тиждень після тієї страшної ночі, яку називають Варфоломіївською. Сьогодні королівська Рада помилувала мого кузена. Коли вони оголошують рішення, я стою біля нього. Останнім часом я не розлучаюсь із ним. Ані дитячі спогади, ані наш шлюб не сприяли нашому зближенню. Але різанина поєднала нас по-справжньому. Коли ми виходимо з кабінету для нарад, король Наваррський повертається до мене.
— Пані, я завдячую вам життям двічі.
— Це не той випадок, пане. Ви переоцінюєте мій вплив на королівську Раду. Я ніяк не впливаю на неї. Я обіцяла супроводжувати вас, і я це зробила. Але ви самі захистили себе вашим красномовним виступом.
— Мої слова не мали б жодного значення, якби я не був вашим чоловіком. Саме цей титул урятував мене, а не «король Наваррський» чи «перший принц крові».
— Дурниці. Принца де Конде теж помилували. Запевняю вас, жага вбивства вичерпала себе, принаймні в Парижі,— насправді я не така впевнена, як намагаюсь переконати його; нам обом відомо, що різанина, яка розпочалася тут, поширилася далі — на Мо, Труа, ла Шаріте й багато інших міст.
— Можливо,— каже мій кузен.— Дехто з присутніх кидав на мене відверто вбивчі погляди. Ви помітили вираз на обличчі Анжу? І він був не єдиним герцогом, розчарованим рішенням королівських радників.
Звісно, він має на увазі Гіза. Генріху бракувало його звичного самовладання. Побачивши, що я зайшла разом із моїм кузеном, він мав такий вигляд, наче йому заподіяли особисту образу. Коли оголосили про помилування, його розчарування було очевидним для всіх.
Ми прямуємо до моїх апартаментів — нашого святилища і в’язниці, де ми перебуваємо вдень і вночі. Я боюсь відпускати мого кузена до його апартаментів, і ніхто з нас не бажає брати участь у світських заходах. Нам наказали відвідати деякі з них, і це було найжахливіше. Два дні тому нас змусили приєднатися до процесії, яка вирушила до Монфокону, де було виставлено останки Коліньї. Моєму кузену довелося дивитися на закатоване тіло. Так само, як і сімнадцятирічному сину адмірала. Юнак плакав. Мій чоловік — ні. Проте тієї ночі він кликав Коліньї уві сні. Заспокоївши його, я повернулася до сусідньої кімнати й оплакувала обох чоловіків, а ще оплакувала власну долю.
Коли ми дістаємось дверей, мій кузен зітхає. Скоса позираючи на нього, я бачу чоловіка, якого вбиває ув’язнення. Мати передрікала це. І мені страшно. Якщо мій кузен погодиться на якусь авантюру, навіть помилування королівських радників не врятує його від смерті — він загине, як і його союзники.
— Дякувати Богу, кардинал де Бурбон не прийде сьогодні. Сумніваюсь, що я витримав би його катехізис, навіть якби від цього залежало моє життя,— мій кузен підходить до вікна.— Два тижні, пані,— каже він, повернувшись до мене спиною.— Від сьогодні я страждатиму два тижні від фальшивого зречення. Але спершу я мушу знайти спосіб придушити свою гордість і написати листа Його Святості, благаючи про прощення,— він дивиться на мене, його обличчя жвавішає.— Чому я маю вибачатися перед ним, коли подейкують, що він влаштовує урочисту церемонію в Римі на честь святкування вбивства найдорожчих для мене людей?
— Справа не в тому, справедливо це чи ні.
— Ваша правда,— його плечі опускаються, і він виглядає старшим за свої роки.
— Пане, ви маєте знайти зброю — щит для захисту вашої душі. Інакше вас знищать наслідки тих жахіть, які вам вдалося пережити.
— Я ніколи не почувався таким безсилим.
— Я завжди почуваюсь безсилою,— це зізнання дивує його, але я здивована більше.
— Як ви вижили?
Я не впевнена, що вижила. Наразі моє життя важко назвати життям як таким. Я не маю впливу при дворі; я віддалилася від чоловіка, чиє кохання здавалося мені вічним; я навіть не можу відволіктися на світські розваги.
— Я прикидалася, що все гаразд. Ви теж можете приховати свої почуття за бравадою, що зазвичай супроводжує ваші слова та дії. Якщо мої родичі знатимуть, що саме може завдати вам шкоди, їхні удари будуть точнішими й болючішими.
Він киває.
— У всіх виставах, які ставили на честь нашого весілля, мене змушували грати ту чи іншу роль. Ви радите мені обрати наступну роль самостійно. Я буду королем Наваррським, коли здобуду свободу й поїду подалі звідси. Треба подумати, як утекти на південь і зібрати армію.
— Так, але планування втечі потребує часу. Якщо ви поспішатимете, вас повісять на Монфоконі й віддадуть ваше тіло на поталу крукам. Доки ви чекаєте слушної нагоди втекти, ви можете жити заради помсти, і для цього вам необхідно знайти собі якесь заняття при дворі.
Дивлячись на свого кузена, я запитую себе, чого мені найбільше бракує. Відповідь надходить миттєво: кохання. Це те, що я не можу йому дати. Але я знаю, хто може. Останніми днями Шарлотта кілька разів намагалася зустрітися з моїм кузеном, але він не бажав її приймати. Час побачитися з нею.
— Пане, чому б вам не провести день із баронесою де Сов? Упевнена, це краще, ніж сидіти зі мною, обговорюючи гріхи моєї родини.
Він шаріється.
— Пані, я вважаю недоречним платити зрадою за вашу доброту.
— Політичним союзникам не потрібна така вірність,— відповідаю я.— Інакше ніхто не мав би політичних союзників,— я хотіла розсмішити його, але він не сміється.— Нужбо, пане, ви ж пам’ятаєте сутність нашої угоди: згідно з її умовами, я схвалюю ваші розваги з іншими жінками.
Він недовірливо дивиться на мене.
— Мені здавалося, останні події змінили умови нашої угоди.
— Останні події змінили все. Проте якщо ми хочемо бути господарями власного життя, треба поводитися, як ми звикли.
— Гаразд,— каже він.— Я знайду втіху в обіймах іншої, якщо лише так ви матимете змогу побути на самоті кілька годин,— він усміхається, і до нього майже повертається колишня безтурботність.— Я зустрінусь із Шарлоттою.
Уперше за багато днів я жвавіше крокую залами Лувру. Аж раптом чую щось дивне — дикий, пронизливий крик. Потім інший. Здається, вони долинають із двору. Я відчуваю, як кров крижаніє у моїх жилах. Я мчу до найближчого вікна й визираю надвір. Унизу, на бруківці, сидить величезний крук. Здійнявши голову, він дивиться мені в очі й знову каркає. Птахи починають падати з неба — ні, вони не падають, а кружляють над двором, лопотячи крилами. Я ціпенію від жаху. Невдовзі їх стає так багато, що й не злічити; втім, вони прибувають і далі. На відміну від першого птаха, чиї крики змусили мене бігти до вікна, ці птахи не каркають, але їхнє мовчання зловісне. Коли на землі не залишається місця, вони влаштовуються на карнизах. Один із круків вмощується біля вікна, де стою я. Він повертає голову і розглядає мене своїми чорними круглими очима. Я хочу сказати йому невідомо що, аж тут він відкриває свій чорний дзьоб і видає щось дуже схоже на вереск. Цей лемент — лише початок. Його товариші одразу приєднуються, розпочинаючи пекельний концерт, у якому зливаються крики, виття, стогони.