Господи, любить же цей чоловік поговорити!
— Скільки?
— Сто тисяч фунтів готівкою за кожного хлопця.
Майрон не відповів.
— Ця сума не обговорюється.
— Я і не веду перемовин.
— Чудово. Скільки вам треба часу, щоб зібрати цю суму?
— Ви можете отримати її просто зараз, — сказав Майрон. — Де хлопці?
— Облиште. У вас же немає такої суми з собою.
— Я матиму її за годину.
— Треба було просити більше, — усміхнувся Гладкий Ґанді.
— Ніколи не будьте дуже жадібним. Як казав великий Ешан.
— Ви знаєте, що таке біткойн?
— Не дуже.
— Не має значення. Переказ буде у кібер-валюті.
— Що це таке, я теж не знаю.
— Шукайте готівку. Вам скажуть, що робити.
— Коли?
— Завтра, — сказав Гладкий Ґанді. — Я зателефоную вам і все організую.
— Що швидше, то краще.
— Авжеж, розумію. Але ви також повинні збагнути, Майроне. Якщо ви спробуєте обійти якось нашу домовленість, я вб’ю хлопців, і їх ніколи не знайдуть. Я вб’ю їх повільно та болісно, після них не залишиться й попільця. Я зрозуміло пояснив?
Попільця?
— Зрозуміло, — сказав Майрон.
— Тоді можете йти.
— Ще одне.
Гладкий Ґанді чекав.
— Звідки мені знати, що це не обман?
— Ви сумніваєтеся в моєму слові?
— Я просто запитую, — докинув Майрон, стенувши плечима.
— Можливо, це й обман, — відказав Гладкий Ґанді. — Можливо, вам і не варто повертатися сюди завтра.
— Я тут не міряюся силою. Ви, — вказав Майрон на нього, — достатньо розумний, аби це збагнути.
Гладкий Ґанді погладив підборіддя і кивнув.
Майрон знав, що психопати майже завжди ласі до лестощів.
— Я просто думаю, — вів далі Майрон, — за такі гроші непогано було б мати якісь гарантії. Звідки я знаю, що хлопці точно у вас?
Гладкий Ґанді знову підніс руку і клацнув пальцями.
Фільм зник з екрана.
На мить він був чорним. Майрон подумав, що вони, мабуть, вимкнули телебачення. Але ні, це було не так. Гладкий Ґанді підійшов до клавіатури і повільно почав тиснути на кнопку яскравості. Екран знову став світлішим. Майрон побачив кімнату з бетонними стінами.
І там, у центрі кімнати, був Патрік.
Під очима синці, набряклі закривавлені губи.
— Його тримають поза місцем роботи, — сказав Гладкий Ґанді.
— Що ви з ним зробили? — Майрон намагався говорити рівно.
Гладкий Ґанді знову клацнув пальцями. Екран потемнів.
Майрон дивився у темряву.
— Як щодо іншого хлопця?
— Думаю, досить. Вам час іти.
— Ми домовилися, — зустрівся з ним поглядом Майрон.
— Домовилися.
— Я не хочу, щоб ви торкалися будь-кого з хлопців. Дайте мені слово.
— Не дам, — сказав Гладкий Ґанді, — Я зв’яжуся з вами завтра. Тепер, будь ласка, забирайтеся з мого офісу.
Розділ 7
Коли вони востаннє були в Лондоні, Уїн зняв їхній улюблений номер-люкс «Девіс» у готелі «Кларідж» на Брук-стрит. Поїздка закінчилася погано для всіх. Щоб цього разу змінити хоч щось, Уїн обрав більш фешенебельний готель «Ковент-Ґарден» на Монмут-стрит біля Севен-Дайлс.
Зайшовши до своєї кімнати, Майрон скористався разовим мобільним телефоном, що йому дав Уїн, щоб зателефонувати Терезі.
— У тебе все гаразд? — запитала вона.
— Все добре.
— Мені це не подобається.
— Я знаю.
— У нашому минулому було чимало таких моментів.
— Погоджуюся.
— Ми хотіли забути це все.
— Хотіли. Хочемо.
— З мене не найкраща «дожидально-дбайлива» дружина.
— Чудова алітерація. Три «н», а тоді всі «д» підряд.
— Роки роботи найкращою ведучою новин, — сказала Тереза. — Не те що я полюбляю вихвалятися.
— Алітерація — лиш одна з твоїх численних навичок.
— А тобі несила стриматися, так?
— Але ж ти кохаєш мене за всі мої вади.
— Що ще ти можеш розповісти? Введи мене в курс справи. І, будь ласка, жодних двозначних жартів про моє вступне слово «введи».
— Вступне слово?
— Я кохаю тебе, ти знаєш.
— Я теж тебе кохаю, — сказав Майрон.
І тоді він розповів їй усе.
— Він любить, коли його називають Гладким Ґанді?
— Обожнює.
— Таке враження, що ви з Уїном живете в старому фільмі Гамфрі Боґарта.
— Я ще надто молодий, аби про мене таке казати.
— Якби ж то. То ти віддаси викуп?
— Так.
Вони замовкли.
— Я тут думав, — почав Майрон.
— Ага.
— Я маю на увазі, про сім’ї. Переважно про батьків.
— Тобто батьків Патріка й Ріса?
— Так.
Знову мовчанка.
— І, — припустила вона, — хочеш почути мою експертну думку щодо цього?
Багато років тому Тереза втратила дитину. Це її ледь не вбило.
— Не варто було порушувати цю тему.
— Неправильна відповідь. Гірше боятися про це говорити.
— Хочу створити з тобою сім’ю.
— Я теж цього хочу.
— То як ми це зробимо? — запитав Майрон. — Коли ти так сильно любиш. Як жити зі страхом, що тих, кого ти любиш, можуть образити чи вбити в будь-який момент?
— Я могла б сказати тобі, що таке життя, — сказала Тереза.
— Могла б.
— Чи могла б поцікавитися, який у тебе вибір?
— Відчуваю, що зараз буде «але».
— Так. Але гадаю, існує інша відповідь. Мені знадобилося багато часу, щоб це зрозуміти.
— І яка ж?
— Ми закриваємося.
Майрон чекав на продовження. Нічого.
— Це все?
— А ти чекав чогось глибшого?
— Можливо.
— Ми закриваємося, — промовила вона, — інакше ніколи не зможемо вилізти з ліжка.
— Я кохаю тебе, — повторив він знову.
— Я також тебе кохаю. Якщо я тебе втрачу, то відчуватиму нестерпний біль. Ти зрозумів?
— Так.
— Якщо хочеш кохати, ти повинен бути готовий до болю. Немає одного без іншого. Якби я тебе не кохала, то й не хвилювалася б, що можу тебе втратити. Де сміх, там і сльози.
— Логічно, — сказав Майрон, а тоді додав: — Знаєш що?
— Кажи.
— Ти цього достойна.
— У цьому й суть.
Майрон почув, як у дверях провертається ключ. До кімнати зайшов Уїн. Майрон попрощався й вимкнув телефон.
— Як вона? — запитав Уїн.
— Стурбована.
— Ходімо в паб. Я помираю з голоду.
Вони пішли в бік Севен-Дайлс. У Кембриджському театрі показували мюзикл «Матильда».
— Завжди хотів його подивитися, — сказав Майрон.
— Перепрошую?
— «Матильду».
— Гадаю, зараз неслушний момент для цього.
— Та я жартую.
— Знаю. Гумор — це твій захисний механізм. Це надзвичайно зваблива особистісна риса, — сказав Уїн, перетинаючи вулицю. — А це шоу — бе-е…
— Зажди-но, ти дивився?
Уїн і далі крокував.
— Ти дивився мюзикл без мене?
— Ось ми й прийшли.
— Ти ненавидиш мюзикли. Мені ледь не силоміць довелося тягнути тебе на «Богему».
Уїн не відповів. Севен-Дайлс, як і вказує назва, — це сім доріг, що сходяться в одній точці у формі годинника, утворюючи сім кутів навкруг кола. У центрі стоїть колона заввишки з три поверхи із сонячним годинником. На одному розі розташовувався Кембриджський театр. На іншому втиснувся невеличкий паб під назвою «Корона». Саме туди зайшов Уїн.
Паб «Корона» був старомодним, з полірованою барною стійкою, панелями з темного дерева та мішенню для гри в «дротики», хоча відстань для кидання була лише три фути. Заклад був затишний, тісний і переповнений клієнтами, які стояли. Уїн спіймав погляд бармена. Той кивнув, люди розступилися, місце звільнилось, і раптом з’явилися два вільні барні стільці. Дві пінти пива «Фуллерс Лондон Прайд» чекали на них на підставках під пиво.