— Здоров, — сказав Майрон.
— Маєте гроші?
— Маю.
— Чудово. Йдіть, будь ласка, до банку «НатВест» на Фулгем-Палас-роуд.
— Зараз?
— Так, якомога швидше.
— Теперечки четверта ранку.
— Я знаю. Біля дверей стоятиме працівниця на ім’я Деніз Нуссбаум. Підійдіть до неї. Вона допоможе вам відкрити рахунок і зробити відповідний внесок.
— Я не розумію.
— Ви зрозумієте, якщо послухаєте. Йдіть, куди я вам кажу. Деніз Нуссбаум поінформує вас щодо переказу.
— Ви сподіваєтеся, що я перекажу вам гроші до того, як побачу хлопців?
— Ні. Я сподіваюся, що ви робитимете те, що кажу. Хлопці з’являться, щойно рахунок буде відкрито. Коли ви їх побачите, то завершите операцію переказу коштів на наш рахунок у кібер-валюті. Тоді хлопці ваші.
Майрон глянув на Уїна. Той кивнув.
— Гаразд, — відповів Майрон.
— Що, містере Болітар, полюбляєте старомодні способи? Думали, я змушу вас користуватися різними телефонними будками і стрибати в метро, чи, може, залишити викуп у дуплистому дереві? — захихотів Гладкий Ґанді. — Ви забагато дивитеся телевізор, мій друже.
О Боже!
— Це все?
— Не так швидко, містере Болітар. У мене є ще кілька, скажімо так, прохань.
Майрон чекав.
— Жодної зброї будь-якого типу.
— Гаразд.
— Ви прийдете сам. За вами будуть стежити й наглядати. Ми розуміємо, що у вас є якась підстраховка в цій країні. З вами працюють інші люди. Якщо ми побачимо будь-кого з них на відчутній відстані від цієї оборудки, будуть наслідки.
— А зараз хто забагато дивиться телевізор?
Гладкому Ґанді це сподобалося.
— Краще не сердьте мене, друже.
— Не буду, — сказав Майрон.
— От і добре.
— Є ще дещо.
— Що?
— Я знаю, ви небезпечні й таке інше, — промовив Майрон, — але й ми такі самі.
Майрон чекав на відповідь, але телефон вимкнувся. Майрон та Уїн глянули один на одного.
— Він відключився?
— Так.
— Грубіян!
Розділ 8
Вони сиділи на задньому сидінні стретч-лімузина «Бентлі». Уїн поклав гроші в досить елегантну шкіряну валізу. Майрон прочитав напис на етикетці.
— Сумка «Свейн Адені Бріґґ» для передачі викупу?
— Не мав нічого дешевшого під рукою.
— Ти знаєш Фулгем-Палас-роуд? — запитав Майрон.
— Не дуже.
— Де мене треба висадити, щоб нас не засікли?
— Позаду готелю «Кларідж»
— Це поруч із тим банком?
— Ні, звідти до банку двадцять-двадцять п’ять хвилин їзди.
— Не розумію.
— Учора я підмінив твій телефон.
— Так, я знаю.
— Коли твій огрядний друг з ігрових автоматів тимчасово конфіскував згаданий телефон, він прикріпив до нього маячок.
— Справді?
— Так.
— То він слідкував за місцем мого розташування.
— Що ж, звісно, не твого. Один з моїх хлопців приніс телефон у «Кларідж». Він поселився в готелі під вигаданим іменем Майрон Болітар.
— Той хлопець із моїм іменем поселився в номері-люкс «Девіс»?
— Ні.
— Але моє ім’я звикло до розкоші.
— Усе сказав?
— Майже. Тож Гладкий Ґанді думає, що я у «Кларіджі»?
— Так. Ти зайдеш через боковий службовий вхід. Моя людина поверне тобі телефон. Він також закріпить на тобі два «жучки» для прослуховування.
— Два?
— Залежно від того, куди ти підеш, вони можуть знову тебе обшукати. Сподіваймося, вони не знайдуть обидва відразу.
Майрон розумів. Коли Уїн прикріплював маячки на автомобілі, він завжди клав один під бампер, де його можна було легко знайти, і ще один там, де знайти складніше.
— Скористаємося тією самою кодовою фразою.
— «Ближче до діла»?
— Так, дуже добре, що ти пам’ятаєш, — сказав Уїн, а тоді обернувся і зміряв поглядом Майрона з ніг до голови. — Скористайся ним, навіть якщо не вважатимеш, що це допоможе.
— Га?
— Ми весь вечір не спускали очей з ігрових автоматів, — сказав Уїн. — Твій нерозлучний друг Гладкий Ґанді нікуди не виходив. Не заходив ніхто схожий за описом на Патріка чи Ріса.
— Є якісь припущення?
— Він може тримати їх у приміщенні з ігровими автоматами. Ми помітили ознаки… — Уїн зупинився, підвів палець до губ, — …ознаки життя у підвалі.
— Ніби там унизу хтось є?
— Так, ніби там унизу більше за одну людину.
— Ви користувалися тепловізором?
— Так, але стіни підвалу грубезні. Проте…
— Що?
Уїн відмахнувся. Автомобіль зупинився.
— Моя людина прямо всередині ліворуч. Заходь, бери свій телефон, підключай пристрої прослуховування, лови таксі до Фулгем-Палас-роуд.
Майрон зробив, як просив Уїн. У пам’яті зринули короткі спогади про останнє перебування у готелі, смерть, руйнування та безлад після цього, але він відкинув їх на задній план. Майрон не впізнав чоловіка, який йому допомагав. Той мовчки робив свою справу. Спочатку він прикріпив жучок під сорочку на груди Майрона.
— Ой, холодно, — сказав Майрон.
Жодної реакції.
Чоловік поклав інший жучок у Майронів черевик. Майрон вийшов крізь парадні двері.
— Я можу вам допомогти, пане? — запитав швейцар в уніформі та циліндрі.
Занадто міцно стискаючи сумку з грошима, Майрон нишком озирнувся навколо, чи ніхто підозрілий за ним не стежить. На вулиці ще нікого не було — ніхто не спирався на стіну, вдавано читаючи газету, ніхто не спинився, щоб зав’язати шнурки абощо.
Єдине варте уваги — це сіра машина з тонованими вікнами нижче вулицею ліворуч.
— Таксі, будь ласка.
Швейцар свиснув у свисток, хоча чорний кеб стояв просто поряд з місцем, де був Майрон. Він улаштував цілу виставу, відчиняючи Майронові дверцята. Майрон покопирсався в кишенях у пошуках монет, не знайшов нічого і лише безнадійно стенув плечима.
Швейцара, здається, це не вразило. Майрон ковзнув на заднє сидіння, простягаючи ноги, і сказав водієві адресу банку на Фулгем-Палас-роуд.
За три квартали Майрону стало зрозуміло, що сірий автомобіль їде слідом за ним. Майрон знав, що лінія між ним і Уїном була відкрита, тому Уїн міг усе чути. Проте ще не було потреби з цим бавитися. Майрон узяв телефон і підніс до вуха.
— Ти тут?
— Тут.
— Слідом за мною їде сірий автомобіль, — сповістив Майрон.
— Марка?
— Не знаю. Я не тямлю в автомобілях. Тобі це відомо.
— Опиши, будь ласка.
— На емблемі агресивний лев на задніх лапах.
— Сіре «Пежо». Французький автомобіль. Ти любиш французів.
— Ще й як люблю.
Попри те що була п’ята ранку, рух на Фулгем-Палас-роуд видався доволі інтенсивним. Майрон вийшов з таксі перед банком «НатВест». Певна річ, він був зачинений. Майрон заплатив водієві й вийшов. Таксі від’їхало. Майрон стояв перед будівлею банку, тримаючи в руках сумку з готівкою. Банкноти були «позначені», тобто Уїн знав серійні номери на них, але Гладкий Ґанді не вимагав «непозначених» банкнот. Чи це знову була ситуація з фільму? Хто перевіряв серійні номери на банкнотах, витрачаючи гроші?
Цілу хвилину Майрон стояв там, як дурень, а потім задзвонив його телефон. Номер був прихований, але це мав бути Гладкий Ґанді. Майрон відповів, розмовляючи з поганеньким британським акцентом, якомога краще копіюючи дворецького Альфреда.
— «Маєток Вейнів. Я його покличу, пане».
— Це з Бетмена, — сказав Гладкий Ґанді, здавлено гигикнувши. — Який з них ваш улюблений? Крістіан Бейл, так?
— Є лиш один Бетмен. Його ім’я Адам Вест.
— Хто?
Ця нинішня молодь.
— Бачите сірий автомобіль з тонованими вікнами?
— «Пежо», — сказав Майрон, хизуючись своїми новими знаннями про автомобілі.
— Атож. Сідайте туди.
— А що з Деніз Нуссбаум у банку?
Гладкий Ґанді відключився.
Машина під’їхала. Худорлявий темношкірий хлопець, якого Майрон бачив у задній кімнаті закладу з ігровими автоматами, відчинив задні двері й сказав: