— Поїхали, друже.
Майрон оглянув машину. Один водій. Один худий молодик.
— Де двоє хлопчаків?
— Я везу тебе до них.
Худий посунувся, звільнивши місце для Майрона. Майрон завагався, але сів. Худий темношкірий хлопець сидів поруч із ним і дивився у ноутбук.
— Дай мені свій телефон, — сказав він.
— Ні.
— Він однаково тобі не знадобиться, — широко всміхнувся молодик. — Я заблокував його.
— Перепрошую?
— Бачиш ноутбук? — усміхнувся він Майронові. — Я використовую його, щоб перебити твій сигнал. Так, як і вчора, коли ти постійно обмінювався даними з тим, хто там тебе прослуховував? Що ж, він більше тебе не чутиме. О, якщо на тобі жучок чи щось таке… Те саме.
— Ще раз уточню, — запитав Майрон, — твій ноутбук блокує всі сигнали?
— Саме так, — відповів хлопець, осміхнувшись ширше.
Майрон кивнув. Тоді відчинив вікно, вихопив з рук худорлявого хлопця ноутбук і викинув його у вікно.
— Агов! Що це за…? — він глянув у заднє вікно на розбитий ноутбук, з якого стирчали деталі. — Ти що накоїв? Знаєш, скільки він коштує?
— Мільярд фунтів?
— Це не смішно, приятелю.
— Я впевнений у тому, що не смішно. А тепер досить ігор. Телефонуй Гладкому Ґанді.
Хлопець має такий вигляд, ніби от-от розплачеться.
— Ох, не треба було цього робити, — жалібно пискнув він. — Я просто робив, що мені веліли.
— А тепер роби те, що кажу тобі я. Телефонуй Гладкому Ґанді. Повідом йому, що гроші в мене. Я хочу бачити хлопців.
— Знаєш, скільки мені коштував той ноутбук? — спитав молодик, опустивши плечі.
— Мені байдуже. Якщо ти мене знову роздратуєш, то я і тебе викину крізь вікно. Давай, телефонуй йому.
— Нема чого телефонувати, — промовив він, показавши на вітрове скло, — ми на місці. Ти не міг просто трохи потерпіти?
Майрон глянув у вікно. Той самий заклад з ігровими автоматами був трохи далі вулицею.
«Пежо» під’їхав і зупинився. Майрон вийшов, навіть не потурбувавшись вибачитися. Двоє хлопців у камуфляжних штанах відчинили двері. Худий рушив услід за ним, далі скиглячи про своє.
— Цей покидьок жбурнув мій чортів ноутбук у вікно!
Виникло відчуття, що хтось вимкнув цілий заклад з розетки, що, власне, й сталося, наскільки знав Майрон. Ні звуку, ні підсвітки, ні руху. Весь заклад з ігровими автоматами, який ще кілька годин тому вибухав світлом і кольорами, тепер здавався тьмяно-сірим. Усі автомати були вимкнені, їхні обриси в тіні видавалися химерними, зловісними й абсурдними. Щось ніби постапокаліптичне відчувалося в цьому місці.
— Ходімо, — звелів Перший-у-Штанях Майронові.
— Куди?
— У задню кімнату.
Майрону це не сподобалося.
— Тут нікого немає. Можемо обмінятися тут.
— Так не буде, — сказав Другий-у-Штанях.
— Тоді я, мабуть, піду собі.
— Тоді, гадаю, — мовив Перший-у-Штанях, схрестивши руки і граючи м’язами, — ми тебе відгамселимо й усе одно заберемо гроші.
Майрон міцніше вхопився за сумку. Він міг би вкласти їх обох без питань, — він саме репетирував свій перший удар у голову, — але що тоді? Хай там як, він мусить закінчити цю справу. Тому він пройшов тим самим шляхом, яким ішов із Собачим Нашийником, коли був тут востаннє, і зупинився коло виходу.
Біля дверей знову була камера відеоспостереження. Майрон глянув угору, чарівно усміхнувся й підбадьорливо підняв великий палець. Містер Упевненість. Правило 14 передачі викупу: «Ніколи не показуйте поганим хлопцям своє хвилювання». Двері відчинилися. Охоронці в камуфляжних штанах спорожнили Майронові кишені. Металодетектор виявив пристрій прослуховування на грудях.
Вони саме знімали пристрій, коли Гладкий Ґанді відчинив двері до задньої кімнати, висунув голову і спитав:
— Зброї немає?
— Немає.
— Чудово, залиште йому решту.
Майрон не знав, добре це чи ні.
Він увійшов до тієї самої кімнати з усіма тими комп’ютерами та пласкими моніторами. Худорлявий темношкірий молодик уже повернувся на своє робоче місце. — Він розбив мій бісів ноутбук! — заревів хлопець, вказуючи на Майрона. — Просто викинув у вікно, як старий непотріб.
Гладкий Ґанді був одягнений у яскраво-жовтий мішкуватий костюм.
— Готівка в тій сумці?
— Не в моєму ж спідньому, — відказав Майрон.
Гладкий Ґанді насупився через жарт, який був доволі некепський.
— Хтось прослуховує на іншому кінці вашого телефону, — сказав Гладкий Ґанді.
Майрон навіть не збирався заперечувати чи погоджуватись.
— У це лігвище є лиш один вхід, — докинув Гладкий Ґанді. — Зрозуміло?
— Ви щойно назвали це лігвищем?
— У нас усюди камери. Дереку і Джиммі, підніміть руки.
Двоє хлопців, які витріщались у свої монітори, підняли руки.
— Дерек і Джиммі пильнують камери відеоспостереження. Якщо хтось спробує сюди проникнути, ми їх побачимо. Обидві пари дверей, крізь які ви проходили сюди, з броньованої сталі, але ви, напевно, це вже знаєте. Коротше, немає способів дістатися цієї кімнати вчасно, щоб вас урятувати, навіть якщо ті люди прудкі й добре озброєні.
Не боятися. Не показувати страху.
— Так, гаразд, круто. То, може, продовжимо? Ви казали щось про кібер-валюту.
— Ні.
— Ні, ви не казали…
— Це не має значення, містере Болітар. Спершу вам треба було дістати біткойни або популярнішу відповідну кібер-валюту. Тоді я дав би вам довгу адресу відкритого ключа, яка, по суті, є еквівалентною унікальному банківському рахунку. Ви б переслали гроші через мережу і — пуф! — зникли. Так я спочатку планував провести обмін.
— А тепер ні?
— Тепер ні. Розумієте, це спрацьовує з невеликими сумами, але настільки великі гроші… гм… відстежать. Нині кібер-валюта занадто відкрита. Хочете знати правду? — він нахилився, ніби хотів прошепотіти щось секретне. — Гадаю, кібер-валюту перетворили на гігантську спецоперацію, щоб правоохоронці могли збирати дані про чорний ринок. Тому я замислився. Чому сомалійські пірати завжди вимагають готівку?
Він подивився на Майрона так, наче очікував відповіді. Майрон припустив, що якщо не відповість, то чоловік замовкне.
— Тому що готівка — це легший, простіший і кращий шлях.
Гладкий Ґанді потягнувся за сумкою.
— Стривайте, — сказав Майрон, — ми домовлялися.
— Ви не вірите моєму слову?
— Ось як ми вчинимо, — почав Майрон, намагаючись створити видимість контролю, — двоє хлопців звідси підуть. Вони вийдуть на вулицю. Тільки-но вони вийдуть, я даю вам гроші.
— Вийдуть куди?
— Ви казали, що знаєте, що хтось прослуховує нас.
— Говоріть.
— Він знає, де я. Він під’їде на автомобілі. Хлопці сядуть у машину, я дам вам гроші й піду.
Гладкий Ґанді поцокав язиком.
— Так не буде.
— Чому?
— Тому що я трохи вам збрехав.
Майрон мовчав.
— Ваш друг не прослуховує вас. Усі пристрої, включно з нашими власними мобільними телефонами, заблоковані зараз. Так спроектовано цю кімнату. Просто щоб бути в цілковитій безпеці. Працює наш покращений вай-фай, але він захищений паролем. І, боюся, ви його не знаєте. Тому, хай які пристрої ви ховаєте в будь-яких отворах, вони повністю непридатні.
Здалося, хлопці почали друкувати трохи повільніше.
— Не важливо, — сказав Майрон.
— Повторіть?
— Я розтрощив ноутбук вашого друга.
— Він коштував купу грошей! Покидьок… — закричав худий.
— Тихо, Лестере, — сказав Гладкий Ґанді, а тоді обернувся знову до Майрона. — І?
— Сигнал телефону не був заблокований, коли я приїхав. Мої люди знають, що я тут. Вони чекатимуть надворі. Ви відпускаєте двох хлопців на вулицю, вони їх підбирають. Легко, правда?
Майрон обдарував їх Усмішкою № 19: висококласний усміх «ми-ж-тут-усі-друзі».
Гладкий Ґанді простягнув руку.
— Віддайте мені сумку, будь ласка.
— Віддайте мені дітей.
Він махнув своєю пухлою рукою, щільно оповитою браслетом, і великий плаский екран на стіні засвітився.