— Уїне!
— Ти маєш рацію, — погодився він, — я мав тобі сказати.
— Не так усе й добре.
— Мусить бути добре, Брук.
— Ні, вибач, ти не зістрибнеш так легко. Можливо, якби ти сказав мені про електронний лист, я прилетіла б. Може, я б якось допомогла. Може, — ба ні! точно, — все пішло б інакше.
Уїн мовчав.
— Натомість, — вела далі Брук, показавши пальцем на вікно пабу, — мій хлопчик і досі там. Самотній. Ти не впорався, Уїне. Ти сильно облажався.
— Пригальмуй-но на хвильку, — втрутився Майрон. — Ми не знаємо, чи це щось змінило б…
Брук кинула нищівний погляд на Майрона, обірвавши його.
— Майроне, Ріс тут?
Тепер вже Майрон нічого не казав.
— Підсумуймо: він тут? — жінка обернулася до свого двоюрідного брата. — Ми мали першу реальну зачіпку за десять років. За десять жахливих, нещасних років. А тепер…
— Брук!
Це був Уїн.
— Я розумію, — почав він. — Ти сердишся.
— Боже, але ж ти й проникливий.
— Проте ще більше ти намагаєшся додати мені мотивації, — сказав Уїн. — У цьому немає потреби. І ти це також знаєш.
Їхні погляди зустрілися. Якби хтось провів руку між цими очима, її, напевно, відтяло б, як лазером.
Задзвонив її телефон.
— Знайди його, Уїне.
— Я знайду.
Вони обоє кліпнули. Брук витягла телефон і приклала його до вуха.
— Алло? — за кілька секунд вона вимкнулася. — Телефонували з поліції.
— Чого їм треба?
— Це про Патріка. Він прийшов до тями.
Розділ 10
Уїн не пішов з ними до лікарні. Наразі він відчував, що буде краще триматися на відстані від будь-чого, пов’язаного з органами правопорядку. Вони вирішили, що Майронові також слід триматися подалі — копи аж ніяк не зраділи Майроновому поясненню щодо насильства в «Країні Пригод», — але, зрештою, вирішили, що краще йому бути десь поряд, якщо раптом він знадобиться.
Усю дорогу в таксі Брук розмовляла по телефону. Вона зателефонувала своєму чоловікові, Чіку, і домовилася зустрітися в лікарні. Вона зробила ще кілька дзвінків і ще дужче розхвилювалася.
— Що сталося? — запитав Майрон.
— Вони кажуть, що ми ще не можемо побачити Патріка.
— Хто каже?
— Поліція.
— Це вони вирішують? — запитав Майрон, подумавши.
— Що ти хочеш сказати?
— Я кажу, хто вирішує, що ти не можеш із ним побачитися? Це поліція вирішує? Хіба не батькам вирішувати про таке?
— Я поки ще не знаю, чи Ненсі й Гантер юридично вже визнані його батьками.
— Гадаю, у тебе є їхні номери?
— Лише Ненсі.
— Спробуй подзвонити.
Вона зателефонувала. Ніхто не відповів. Вона надіслала повідомлення. Жодної відповіді.
Коли вони під’їхали до входу в лікарню, Чік курив, крокуючи туди-сюди. Чік щосили жбурнув цигарку на тротуар і театрально її розчавив. Насупившись, він відчинив дверцята таксі. Брук вийшла. За нею — Майрон.
Побачивши Майрона, він іще більше спохмурнів.
— Ти друг Уїна. Баскетболіст. Що ти тут робиш?
Уїн недолюблював Чіка — це все, що Майрону слід було про нього знати.
Чік глянув на Брук.
— Що він тут робить?
— Саме він урятував Патріка.
Чік сердито зиркнув на Майрона.
— То ти був там?
— Так.
— І як таке сталося, що ти не врятував мого сина?
«Мого сина», — зауважив Майрон. Не «нашого».
— Він намагався, Чіку, — сказала Брук.
— Він що, сам не може відповісти?
— Я намагався, Чіку.
Чік наблизився до нього з тим самим похмурим виразом обличчя. Майрон замислився, чи він справді був насуплений, чи це його звичайний вигляд.
— Корчиш із себе мудрагеля? Га?
Майрон не відступив. Він не стиснув кулак, але, Господи, як же кортіло. Незважаючи на квапливий дзвінок дружини, Чік був одягнений у шовковий костюм з відблиском, а краватка була зав’язана таким ідеальним вузлом, що здавалася несправжньою. Його взуття майже надприродно виблискувало, немовби було більше, ніж просто нове, а його чорне з ідеальною сивиною, трохи задовге волосся було гладко зачесане назад. Його шкіра мала восковий полиск, наче після маски для обличчя чи ще якоїсь елітної косметики, і в кожному Чіковому русі вгадувалося словосполучення «чоловіча епіляція».
— У нас немає на це часу, — сказала Брук.
Чік провів маневр: подивився спочатку Болітару в одне око, потім у друге, а відтак знову повернувся до першого. Майрон просто стояв, дозволивши йому це зробити. Не варто судити про чоловіка за його зовнішністю. Уїн був живим втіленням цього. І той чоловік також страждав. Це було так само помітно. Він міг бути самозакоханим телепнем, але його сина викрали від нього десять років тому. Це було зрозуміло по виразу обличчя Чіка, хоч як він старався це приховати.
Тому частково Майронові було шкода Чіка.
Водночас почасти він пам’ятав про те, що Уїн його недолюблював.
— Я зробив усе, що міг, — сказав йому Майрон. — Він вислизнув. Пробач мені.
Чік завагався, а тоді кивнув.
— І ти мені пробач. Це…
— Не переймайся.
— Чіку? — промовила Брук ніжно.
Чік вибачливо стис руку Майрона, а тоді повернувся до дружини.
— Ходімо всередину, гаразд? — сказала Брук.
Чік кивнув і приєднався до неї.
Брук прикрила очі правою рукою.
— Майроне!
Він озирнувся й побачив кав’ярню «Коста» через дорогу.
— Я зачекаю тут. Напиши повідомлення, якщо буду потрібен.
Чік і Брук зайшли в лікарню. Майрон перетнув вулицю і повернув праворуч до кав’ярні «Коста». «Коста» — це мережева кав’ярня, яка більше, ніж будь-що інше, нагадувала саме мережеву кав’ярню. Змініть темно-червоне оформлення на зелене, і ви опинитеся в «Старбаксі». Майрон був упевнений, що палкі захисники обох компаній були б ображені цим спостереженням, але Майрон вирішив, що й далі спатиме спокійно.
Він замовив у бариста каву, а потім, уторопавши, що йому бурчить у животі від голоду, переглянув список страв. На цьому поприщі — розмаїття страв — «Коста» мала перевагу перед своїм американським конкурентом. Він замовив британську гріночку з шинкою та сиром. Гріночку. «Гріночка» — таке милозвучне слово. Майрон раніше його не помічав, але зробив висновок, як виявилося, правильний, що «гріночка» — це підсмажений сандвіч.
Дехто благоговійно тремтить перед силою дедукції Майрона Болітара.
Надійшло повідомлення від Брук: «Не дозволяють нам його побачити. Сказали зачекати».
Майрон відповів: «Хочеш, щоб я підійшов?»
Брук: «Іще ні. Триматиму тебе в курсі».
Майрон сидів за столом і їв гріночку. Непогано. Він упорався з нею занадто швидко й міркував, чи не замовити ще одну. Коли він востаннє їв? Він відкинувся на стільці, випив каву та прочитав статті, збережені у смартфоні. Час минав. У цьому місці було надто спокійно. Майрон глянув на напружені обличчя людей навколо. Можливо, це плід його уяви, але він майже відчував горе, яке зависло в повітрі. Звісно, він був через дорогу від лікарні, можливо, саме тому й бачив страждання чи занепокоєння, обличчя людей, які чекали на новини, боялися новин, прийшли сюди, намагаючись утекти в затишну одноманітність і нормальність мережевої кав’ярні.
Його телефон завібрував. Іще одне повідомлення, цього разу від Терези: «Запросили на співбесіду в Джексон-Гоул. На посаду ведучої в прайм-тайм».
Це чудові новини. Майрон відписав: «Овва, це прекрасно».
Тереза: «Вирушаю завтра на ранчо власника його приватним літаком».
Майрон: «Чудово. Щасливий за тебе».
Тереза: «Я ще не отримала роботу».
Майрон: «Ти пройдеш співбесіду».
Тереза: «Він може трохи розпускати руки».
Майрон: «А я можу його вбити».
Тереза: «Я кохаю тебе, ти знаєш».
Майрон: «Я тебе теж. Але я не жартую, що вб’ю його, якщо він розпускатиме руки».
Тереза: «Ти завжди знаєш, що сказати».
Усмішка не сходила з лиця Майрона. Він саме збирався відписати, коли щось привернуло його увагу.