— Що сталося?
Він квапливо завернув за ріг. Там був охоронець.
— Дозвіл, будь ласка.
— Немає, — відказав Майрон.
— Що? — запитав охоронець ошелешено.
На його бейджі було написано «ЛЕЙМІ».
Майрон був величезним, шість футів чотири дюйми заввишки, важив 225 фунтів. Коли треба, він умів видаватися навіть іще більшим. Як-от зараз.
— Мені треба пройти на четвертий поверх і відвідати пацієнта.
— Тоді візьміть дозвіл.
— Ми можемо зробити це двома способами… е-е… Леймі. Я можу надерти тобі зад і засоромити, й невідомо, які будуть наслідки. Може, ти міцніший, ніж видаєшся, тоді мені доведеться завдати тобі болю. Можливо, більше, ніж мені хочеться. Або ти можеш піднятися зі мною та пересвідчитися, що я збираюся тільки зазирнути до пацієнта й переконатися, що з ним усе добре, а тоді спуститися назад.
— Пане, я наполягаю…
— Твій вибір.
Майрон не дав охоронцю час оговтатись. Він швидко прошмигнув повз нього й побіг угору сходами. Охоронець поспішив за ним, але він не міг крокувати так широко.
— Стояти! Пост № 2 викликає підмогу! Порушник на сходах.
Майрон і не подумав сповільнитися. Він біг нагору сходами. Його коліно, яке колись давно поклало край його кар’єрі, трохи боліло, але це не вповільнило біг. Він не знав, чи Брук і Чік біжать за ним. Він особливо не переймався. Охоронець викличе підмогу. Дістануться вони туди чи ні. Арештують вони його чи ні. У будь-якому разі вони не зможуть зупинити його вчасно.
Він розчинив навстіж двері на четвертому поверсі. Перед ним була палата 302. Він завернув праворуч і пробіг повз палату 304. Позаду нього хтось гукнув:
— Зупиніться! Зупиніться негайно!
Майрон Болітар не слухав.
Він біг аж до палати 322. Він відчинив двері й зайшов усередину, а позаду чулося наближення кроків. Майрон не рухався. Він стояв і чекав, але все було так, як він і підозрював. Ліжко — та й сама палата — були порожні.
Розділ 11
З охоронцями відбулася невелика суперечка.
Майрон вийшов із палати й попрямував до виходу, піднявши руки. Охоронці не знали, як реагувати на таке порушення. Чоловік забіг у порожню палату. Чи було це причиною, щоб його затримати? Майрон пояснив, що він і так не збирався нікуди йти, і це, здається, їх задовольнило.
Чік оскаженів, особливо через абсолютно спокійну реакцію копів: вони не могли затримувати Патріка; він жертва, а не злочинець, і він хотів піти додому з батьками.
— Ви запитали його про мого сина? — верещав Чік.
Копи стримано відказали йому, що, звісно, вони запитали. Патрік та його батьки твердили, що він не знає нічого важливого, його травма занадто сильна, щоб говорити про це.
— І ви закрили на це очі? — сказав Чік.
Копи ввічливо зітхнули, злегка стенувши плечима. Вони не заплющили на це очі. Але, врешті-решт, вони не змогли примусити травмованого пораненого підлітка розмовляти з ними. Хлопець дав зрозуміти, що хоче повернутися в Сполучені Штати зі своїми батьками. Лікарі погодилися, що це найкращий варіант. Не було жодної юридичної причини утримувати його всупереч його волі.
Це тривало деякий час, але не мало сенсу.
Тому зараз, через дві години після виявлення того, що сім’я Мур летіла приватним літаком назад до Сполучених Штатів, Брук і Чік Болдвіни давали прес-конференцію в актовій залі «Ґросвенор Гауса» на Парк-лейн.
Майрон та Уїн стояли в кінці зали, спостерігаючи.
— Вона не схожа на згорьовану мати, правда? — сказав Уїн.
Він говорив про Брук.
— Це не означає, що вона не засмучена.
— Ні, але я радив їй трохи поплакати на камеру.
— Це було б добре, — кивнув Майрон.
— Не знаю, чи вона зможе. Я сказав, що люди хочуть бачити прояви болю. Якщо не бачитимуть, то можуть припустити, що ти, можливо, не страждаєш.
— Пригадую, коли вперше зникли хлопці, — заговорив Майрон. — Усі ці новини про, — він показав пальцями лапки, — «поведінку» твоєї кузини.
— Навіть тоді вона не показувала достатньо страждань на камеру, — сказав Уїн.
— Авжеж. І якийсь журналіст почав придумувати теорії про можливість того, що вона причетна. Це був її будинок, її няня, а найгірше — вона ззовні майже не подавала ознак страждання.
— Жалюгідно, — погодився Уїн.
— Саме так. Якби Брук розплакалася й зламалася, весь світ розплакався б з нею. Натомість вони її використали.
— Я пам’ятаю. Розпочалася та дискусія про матусь-які-повинні-сидіти-вдома. Брук була безтурботна. Вона була зіпсованою, ще одна багата жіночка, яка найняла няньку-іноземку, тому що не хотіла сама дбати про власних дітей.
— Ніхто не хоче думати, що з ними може трапитись те саме, — сказав Майрон.
— Тому вони шукають винних, — додав Уїн. — Це частина людської природи.
На сцені переважно розмовляла поліція. Брук дивилася просто перед собою, здавалося, в нікуди. Попри настанови Уїна, вона не плакала. Чік у своєму вишуканому костюмі також не дуже викликав співчуття, але принаймні на його обличчі було помітне спустошення.
Майрон нахилився до свого друга.
— Як добре, що ти повернувся, Уїне.
— Так, — сказав Уїн. — Так, добре.
Поліція окреслила події якомога розпливчастіше. Патріка Мура, одного з американських хлопців, яких вважали зниклими десять років, урятували в Лондоні. Не вказавши подробиць про те, як саме це зробили. Вони не взяли на себе відповідальність. Вони не приписали цю заслугу також і Майронові.
Його це більше ніж улаштовувало.
Поліція вважала, що інший зниклий підліток, Ріс Болдвін, син оцих двох батьків, які так довго страждають, також міг бути десь близько.
— Звідки ви знаєте? — вигукнув репортер.
Поліція проігнорувала його запитання. Коли вони продемонстрували стару фотографію шестирічного Ріса разом з кількома світлинами в різному віці, Майрон помітив, що маска Брук дала першу тріщину.
Але вона не плакала.
— Вони полетять назад, коли це скінчиться, — промовив Уїн.
— Вони не залишаться?
Уїн похитав головою.
— Вони хочуть поїхати додому. Вони знають, що нічого не можуть удіяти в Лондоні. Треба, щоб ти поїхав з ними. І щоб вигадав спосіб розговорити Патріка. Конче треба, щоб ти почав спочатку і рухався до мене.
— Ти маєш на увазі первісне місце злочину?
— Так.
— Ти гадаєш, нам треба повернутись аж так далеко?
— Може, історія скінчилася тут, проте розпочалася вона в тому будинку.
— Що можна витягти з Мурів, які втекли нишком додому з Патріком?
— Нічого хорошого, — погодився Уїн.
— Можливо, він занадто сильно травмований, аби розмовляти.
— Можливо.
— Що ж іще це може бути насправді?
— Те, що ти сказав раніше, — відповів Уїн.
— Що саме?
— Ми щось проморгали.
Відтак поліція показала фотографію Гладкого Ґанді, назвавши його Крісом Аланом Віксом і сказавши, що він не підозрюваний, але ним цікавляться. Чоловік на світлині мав волосся і здавався на п’ятдесят фунтів худішим, аніж під час зустрічі з Майроном.
— Ми хочемо, щоб його знайшла поліція, — запитав Уїн, — чи я?
— Це має значення?
— Що буде далі, якщо його спіймає поліція? — глянув на Майрона Уїн.
— Якщо він буде з Рісом, тоді це кінець. Справу розкрито.
— Навряд чи так станеться, — сказав Уїн. — Він обережний чоловік. Або він уб’є Ріса — немає сенсу міркувати про це, бо воно нікуди нас не приведе, — або ж твій тілистий друг триматиме його десь у безпечному місці, де його неможливо дістати.
— Гаразд.
— Тому питаю ще раз: що буде далі, якщо його спіймає поліція?
— Спочатку вони затримають його.
— Правильно.
Майрон зрозумів, до чого хилить Уїн.
— Гладкий Ґанді звернеться до адвоката. У них немає нічого на нього. Він зберігає все в якійсь заблокованій хмарі. Діти не свідчитимуть проти нього. Він був обачний. Поліція матиме мої свідчення про удар ножем, але скажуть, що було темно, тож я нізащо не міг побачити, що це точно зробив він. І це правда.