— Он як… Судячи з твоєї інтонації, боротьба за опіку не дуже успішна.
— Том у близьких стосунках із суддею. Товариш по гольфу, хочеш — вір, хочеш — не вір.
— А ти не можеш звернутися з проханням про зміну місця розгляду справи?
— Мій адвокат каже, що ні. Здогадайся, що стверджує Том.
— Що?
— Я веду, — і вона зімітувала пальцями лапки, — «хтивий» спосіб життя.
— Це тому, що ти рестлер?
— Це тому, що я бісексуалка.
— Справді? — осудливо глянув на неї Майрон.
— Так.
— Але бісексуальність зараз така популярна.
— Я знаю. — сказала Есперанса.
— Це майже кліше.
— І не кажи. Почуваюся надзвичайно старомодною.
Вона відвернулася.
— То це погано?
— Я можу втратити його, Майроне. Ти знаєш Тома. Він з тих, хто вважає себе за повелителів усесвіту, такі не беруть полонених. Суть не в тому, що правильно, а що ні, чи у чому правда. Суть у виграші. Суть у тому, щоб я програла за будь-яку ціну.
— Я щось можу зробити?
— Дай відповідь на одне запитання.
— Яке?
— Ти знав, що він нікчема, чи не так?
Майрон не відповів.
— То як ти дозволив мені вийти за нього?
— Я думав, що це не моя справа, — сказав Майрон.
— А чия тоді?
Бабах. Мікрофон впав. Есперанса на мить витріщилася на нього. У неї не було сім’ї. Вона мала лише Майрона, Уїна та Велику Сінді.
— А ти б мене послухала? — запитав Майрон.
— Не більше ніж ти мене, коли я казала, яка жахлива Джессіка.
— Зрештою, у мене відкрились очі.
— О так, відкрилися. Саме тоді, коли вона тебе кинула і вийшла заміж за іншого, — Есперанса підняла руку. — Вибач, це безглуздо. Я просто роздратована.
— Не переймайся.
— Крім того, тепер у тебе є Тереза.
— І ти схвалюєш її.
— Я люблю її. Якщо ти переконаєш її перейти на інший бік, я вкраду її в тебе.
— Лестощі, — сказав Майрон.
— Стривай.
— Що?
— Якщо Уїн повернувся, то я більше не шафер на твоєму весіллі?
— Ти ніколи й не була шафером, — відповів Майрон. — Перевага в тому, що це «чоловіча» роль.
— Сексист!
— Але ми з Терезою хотіли про дещо тебе попросити.
— Що?
— Ми хочемо, щоб ти провела церемонію.
Есперанса не часто здавалася такою приголомшеною, як зараз.
— Справді?
— Так. Тобі треба здобути сан онлайн чи якось так, але ми дійсно хочемо, щоб саме ти нас одружила.
— Негідник, — кинула Есперанса.
— Що?
— У мене ще одна зустріч із фанатами, а я зараз розрюмсаюся.
— Аж ніяк! Ти занадто сильна.
— Це правда, — вона підвелася й пішла до дверей. — Майроне!
— Що?
— Скільки разів Уїн просив про допомогу?
— Гадаю, це вперше.
— Ми повинні знайти Ріса, — сказала Есперанса.
Міккі їхав додому мовчки.
Дядько й племінник рідко бували сам на сам. Міккі звинувачував Майрона в багатьох речах, які трапилися з його батьками. Певною мірою справедливо. Есперанса дивувалася, чому Майрон ніколи не втручався, щоб попередити її про Тома. Причиною був Міккі. Колись давно він утрутився, коли його брат (і батько Міккі) Бред хотів утекти з ненадійною геніальною тенісисткою (і матір’ю Міккі) Кітті Геммер.
Це рішення, яке він ухвалив з найкращими намірами, призвело до катастрофи.
— Зниклий хлопець, — заговорив Майрон, — він твого віку.
Міккі дивився у вікно. Він багато пережив, як на такого молодого хлопчину: його сумнівне виховання, мамина пристрасть до наркотиків, химерне повернення батька з того світу. Здається, Міккі також успадкував ген Болітарівского «комплексу героя». Він зробив багато добра за дуже короткий час. Майрон ним пишався, але й хвилювався за нього.
— Я гадав, може, ти даси мені хоч якесь уявлення про те, що він думає, — сказав Майрон небожу.
— Справді?
— Так.
Міккі скривився.
— То коли я матиму справу із сорокарічним чоловіком, мені попросити тебе допомогти скласти уявлення про нього?
— Справедливо, — сказав Майрон.
— Його викрали коли, десять років тому?
— Правильно.
— У тебе є відомості про те, де він був увесь цей час? — запитав Міккі.
— Лише те, що ми знайшли його, коли він працював вуличною «повією», — похитав головою Майрон.
Запал тиша.
— Майроне!
— Що?
— Розкажи мені все, гаразд?
Майрон розповів йому всю історію. Міккі слухав, не перебиваючи.
— Тож Патрік зараз удома, — підсумував Міккі.
— Так.
— І завтра ти маєш із ним зустрітися.
— Такий план.
Міккі потер підборіддя.
— Якщо все пройде погано, дай мені знати.
— А що навело тебе на думку, що все може пройти кепсько?
— Та нічого.
— І що ти зробиш, якщо все пройде погано?
Міккі не відповів.
— Я не хочу втягувати тебе в це, Міккі.
— То зниклий підліток, Майроне. Як ти сказав, я маю певне уявлення про це.
Розділ 14
Автомобіль Майрона проїжджав повз помпезні маєтки, такі великі, ніби вони вживали якийсь гормон росту. Газони були занадто досконалими, кущі підстрижені з неймовірною точністю. Сонце сяяло, ніби хтось натиснув на кнопку та налаштував його на це. Цегла ідеально поблякла, занадто ідеально, що додавало цьому району штучного лас-вегасько- діснеївського ефекту. Ні в кого не було асфальтової під’їзної алеї. Вони були вимощені якимсь дорогим вапняком, і було шкода руйнувати його колесами. Від усього тут тхнуло грошима. Майрон опустив вікно, сподіваючись почути музику, яка відповідала б ідеальному району, — може, Баха чи Моцарта, але він чув лише тишу, котра, якщо замислитися, й була ідеальною музикою.
Будинки були гарні, яскраві й так само затишні, як мережеві мотелі.
На вулиці стояли кілька телевізійних фургонів, але не так багато, як можна було б подумати. Ворота були відчинені, тому Майрон заїхав на — саме так — вапнякову під’їзну алею Болдвінів. Було пів на дев’яту, півгодини до зустрічі з Мурами. Майрон вийшов з машини. Трава була така зелена, що він ледь не нахилився, аби глянути, чи вона, бува, не щойно пофарбована.
Лабрадор шоколадного відтінку рвонув до нього. Він метляв хвостом так збуджено, що його зад ледве встигав за ним. Собака майже проповз останні кілька ярдів до нього. Майрон опустився на коліно і добряче почухав пса за вухами.
За псом вийшов молодий чоловік років двадцяти — так приблизно оцінив Майрон. У руках він тримав собачий налигач. У нього було довге хвилясте волосся, якраз таке, щоб постійно відкидати його, аби не лізло в очі. На ньому був лайкровий спортивний костюм з темно-синіми рукавами, які ідеально пасували до темно-синіх кросівок. Майрон подумав, що на його обличчі помітні риси обох батьків.
— Як звати твого собаку? — запитав Майрон.
— Хлоя.
— Ти, певно, Кларк, — сказав Майрон, підвівшись.
— А ви, мабуть, Майрон Болітар, — парубок зробив крок і простягнув руку. Майрон потиснув її. — Приємно познайомитися.
— Навзаєм, — відповів Майрон.
Майрон швидко порахував про себе. Кларк був старшим братом Ріса. Йому було одинадцять на момент викрадення, тобто зараз йому двадцять один.
Якусь мить вони обоє ніяково стояли. Кларк подивився праворуч, ліворуч й видавив із себе усмішку.
— Навчаєшся в коледжі? — запитав Майрон, аби щось сказати.
— Так, передостанній курс.
— А де вчишся?
— У Колумбійському.
— Чудовий коледж, — мовив Майрон, щоб підтримати розмову. — Ти вже знаєш свій фах, чи це надокучливе запитання, яке завжди ставлять дорослі?
— Політологія.
— А, — сказав Майрон, — це була моя спеціальність.
— Чудово.
Ще більше зніяковіння.
— Якісь ідеї стосовно того, що хочеш робити після випуску? — поцікавився Майрон, бо не міг вигадати банальніше й безглуздіше питання для двадцятиоднорічного хлопця.