— Перепрошую?
— Ви що, шукали інформацію про мене, коли дізналися, що ми зустрінемось?
— Проколовся! — Майрон жартома виставив руки вперед, склавши докупи зап’ястя.
— Не переймайтеся, — добродушно махнув рукою Ніл. — Тож ви знаєте, що тоді перемогли.
— Так.
— І що ви набрали сорок два очки.
— Це було дуже давно, — сказав Майрон.
— Я тренував шкільну баскетбольну команду вісімнадцять років, — Губер тицьнув пальцем на Майрона, — ви, мій друже, кращий, ніж будь-хто, кого я бачив.
— Дякую.
— Я чув, ваш племінник грає.
— Так.
— Він такий особливий, як кажуть?
— Гадаю, що так.
— Добре, чудово, — Ніл Губер відхилився. — Тож Майроне, чи достатньо прелюдії?
— Гадаю, так.
— Чим можу бути корисний? — розвів руки Ніл.
На робочому столі у нього були стандартні сімейні фотографії: білява дружина з пишною зачіскою, дорослі одружені діти, купка малих онуків. На стіні позаду нього висів прапор штату Нью-Джерсі, на якому був зображений щит із трьома плугами та головою коня над ним.
Так, головою коня. Тут ви могли би пожартувати про «Хрещеного батька», але це буде «шито білими нитками» й вам не пристало. Обабіч щита стояли дві богині — богиня свободи (що зрозуміло) і богиня землеробства (також дуже просто). Прапор був химерний і щільний, а втім, химерний і щільний — доволі влучна характеристика штату Нью-Джерсі.
— Я тут у справі, над якою ви працювали, коли були поліціянтом в Алпайні, — сказав Майрон.
— Викрадення Мура та Болдвіна, — відповів Ніл.
— Звідки ви знаєте?
— Я був детективом. Я здогадався.
— Ясно.
— Пункт перший, — Губер підняв вказівний палець, — у мене було мало значних справ. Пункт другий, — тепер він показував знак «миру», — саме одна значна справа, над якою я працював, залишилася нерозкритою. Пункт третій, — Ніл Губер похитав пальцями, — один зі зниклих хлопців нещодавно знайшовся, через десять років, — і він опустив руку. — Так, пане, довелося використати дедукцію на повну силу, щоб здогадатися. Майроне!
— Що?
— Ви знали, що Мури виступатимуть на «Сі-Ен-Ен» за кілька годин?
— Ні, не знав.
— Замість великої прес-конференції вони проведуть невеличку бесіду з Андерсоном Купером по обіді, — Губер нахилився вперед. — Будь ласка, скажіть мені, що ви не з преси.
— Я не з преси.
— То чому вас цікавить ця справа?
— Можна я скажу, що то довга історія? — Майрон задумався, як це можливо обіграти.
— Можна. Це нічого не дасть. Але можна.
Вовків боятися — у ліс не ходити. До того ж хай яким політиканом здавався Ніл Губер, а він сподобався Майронові. То чому б не бути чесним, наскільки це можливо?
— Це я врятував Патріка.
— Повторіть іще раз?
— У Лондоні. Як я вже казав, це довга історія. Мій друг — родич Ріса Болдвіна. Він отримав зачіпку щодо можливого місця його перебування. Ми вистежили його.
— Овва!
— Так.
— Ви казали, що це довга історія.
— Так і є.
— Може, ви мені її розкажете?
Майрон розповів стільки, скільки зміг, не викриваючи й навіть не згадуючи ім’я Уїна. Проте Ніл Губер не був ідіотом. Не складно було з’ясувати, хто той родич Ріса. І що з того?
— Трясця! — вигукнув Ніл, коли Майрон договорив.
— Так.
— Я ще досі не розумію, чому ви тут.
— Знову розглядаю цю справу.
— Я гадав, що ви стали спортивним агентом чи щось на кшталт того.
— Все непросто.
— Припускаю, що так і є, — сказав Ніл.
— Хочу глянути на все свіжим поглядом.
— Ви вважаєте, що я тоді десь схибив, і, можливо, розглянете справу наново й помітите те, що я випустив з уваги? — кивнув Ніл.
— Минуло десять років, — сказав Майрон. — Тепер з’явилася нова інформація, — він подумав про те, як це пояснив Уїн. — Це як подорож автомобілем, коли ви не знаєте, куди їдете. Минулого тижня ми знали лише звідки починати. Тепер знаємо, де був автомобіль кілька днів тому.
— Що? — насупився Ніл.
— Це звучало краще з вуст мого друга.
— Та то я просто глузую. Слухайте, я вивчав цю справу недовго. Доволі скоро ФБР забрало її в мене, — він відкинувся на кріслі та склав руки на животі. — Запитуйте будь-що.
— Учора я був на місці злочину.
— У будинку Болдвінів.
— Так. І я намагався відтворити в подробицях, як це сталося. Задній двір весь, як на долоні, а в кухні великі вікна.
— До того ж, — додав Ніл, — біля в’їзду на алею є ворота. Ще й огорожа навколо території.
— Саме так. І розрахований час.
— Розрахований час?
— Їх викрали десь в обідню пору. Більшість дітей під цю пору у школі. Як викрадачі знали, що вони будуть удома?
— Ага, — сказав Ніл.
— Ага?
— Ви бачите хиби.
— Бачу.
— Вам здається, що в офіційному сценарії щось не складається.
— Щось на кшалт того.
— І ви гадаєте, ми не помітили це все десять років тому? Ми порушили всі питання, які зараз цікавлять вас. Навіть більше. І знаєте що? Більшість злочинів не мають сенсу. Можна знайти похибки майже всюди. Ті ж ворота, наприклад. Болдвіни ніколи їх не замикали. Це було марно. Задній двір? Болдвіни мали садові меблі. Можна було проникнути тим шляхом. Або можна було притиснутися до задньої частини будинку, і ніхто не побачив би вас, поки ви не дійшли б до вікон.
— Зрозуміло, — відповів Майрон. — То так ви розвіяли свої сумніви?
— Ого, я ніколи не казав цього.
Ніл Губер послабив вузол краватки та розстебнув верхній ґудзик на сорочці. Його червоне обличчя трохи зблідло. Тепер у Майрона справді було відчуття дежавю. Він бачив перед собою молодшого чоловіка, тренера іншої команди, чи, може, то був фальшивий спогад, який він вигадав для цього випадку.
— У мене були сумніви, — сказав він, тепер трохи стишеним голосом. — Гадаю, у всіх були. Але, врешті-решт, зникло двоє хлопців. Ми розглядали всі версії, які могли знайти. Такі викрадення незнайомцями — вторгнення в будинок, вимога викупу — надзвичайно рідкісні. Тому ми уважно придивлялися до батьків. Ми уважно придивлялися до їхніх родин, сусідів, учителів.
— Як щодо няньки?
— Няньки-іноземки.
— Перепрошую?
— Вона була не просто нянею. Вона була іноземкою. Тут є чималенька відмінність.
— Яка саме?
— Нянька-іноземка — це щось схоже на програму обміну. Вони завжди з інших країн. У цьому випадку Вада Лінна — так, я пам’ятаю ім’я — приїхала з Фінляндії. Зазвичай вони молоді. Вада мала вісімнадцять років. Її англійська в кращому випадку була посередня. Вони тут частково для ознайомлення з культурою, але більшість людей обирають їх, бо це дешева праця.
— Думаєте, саме це тут було причиною?
— Ні, не думаю, — сказав Ніл, поміркувавши. — У Болдвінів багато грошей. Гадаю, вони купилися на тему міжнародного досвіду та вподобали ідею, що їхні діти будуть у компанії іноземця. Як я зрозумів, Брук і Чік гарно ставилися до Вади. Уся ця версія — одна з причин того, чому я не люблю пресу.
— Чому так?
— Коли це лайно розлетілося повсюди, ЗМІ мали знаменний день, присвячений рабській праці та нянькам-іноземкам. Ви знаєте: привілейована заможна молодичка Брук Болдвін наймає бідну, дешеву працівницю, щоб мати змогу ходити робити собі зачіску, обідати з іншими дамами і таке інше. Ніби її ще недостатньо мучили. Ніби втрата сина — це якимось чином її помилка.
Майрон згадав, що читав трохи про суперечки в той період.
— Історія Вади про злом, — сказав він. — Ви повірили в це?
Губер деякий час зважав. Відтак потер рукою обличчя.
— Не знаю. Тобто зрозуміло, що дівчина була травмована. Може, вона й вигадала якісь подробиці, щоб мати кращий вигляд абощо. Як ми з вами зазначили, є деталі, які не вкладаються. Але причиною міг бути мовний бар’єр. Чи культурний бар’єр, будь-що. Шкода, що не було більше часу попрацювати з нею.
— Чому не було?
— Батько Вади з’явився протягом двадцяти чотирьох годин. Прилетів з Гельсинкі та найняв адвоката — справжнього знавця своєї справи. Батько вимагав дозволу забрати Ваду додому. Він казав, що це випробування було для неї заважким. Він хотів, аби про його дочку подбали у Фінляндії. Ми намагалися перешкодити, але не мали причини тримати її. Тому батько відвіз Ваду додому, — Ніл глянув угору. — Сказати правду? Я ще раз спробував би переглянути версію з Вадою.