— Думаєте, вона причетна?
Він знову замислився. Майрону подобалося те, що Ніл Губер намагався відповідати вдумливо.
— Ми роздивлялися її мало не під мікроскопом. Ми переглянули всю її історію на комп’ютері. Там не було нічого. Ми перевірили її повідомлення. Анічогісінько, що впадало би в око. Вада була простим підлітком, сама в чужій країні. Вона мала єдину подругу, також няньку-іноземку, і все. Ми намагалися висувати різні теорії, де вона була б якось причетна до викрадення. Ви знаєте. Може, вона передала дітей спільнику. Тоді спільник її зв’язав. Вони вигадали історію про вторгнення на кухню. Щось таке. Однак нічого не виходило. Ми навіть розглядали можливість того, що Вада була психічно хворою. Може, вона схопила, вбила їх і сховала тіла. Але з того також нічого не вийшло.
Їхні погляди зустрілися.
— То, як ви гадаєте, що трапилося, Ніле?
На його столі була ручка. Він узяв її і почав крутити між пальцями.
— Що ж, саме тому нещодавні відкриття цікаві.
— Тобто?
— Вони ламають мою теорію.
— Яку саме?
— Я завжди вважав, що Патрік і Ріс мертві, — Губер знизав плечима. — Я думав, незважаючи на те, що сталося, — викрадення, вторгнення абощо, — двох хлопців одразу вбили. Тоді вбивці прикинулися викрадачами та влаштували ту оборудку з викупом, аби відвернути нашу увагу. Або, можливо, розраховували в такий спосіб легко заробити гроші, а потім усвідомили, що так їх упіймають, не знаю.
— Проте навіщо комусь убивати двох хлопчиків?
— Так, мотив — це міцніший горішок. Але думаю, що розгадка — це місце злочину.
— Тобто?
— Будинок належить Болдвінам.
— Гадаєте, метою був Ріс?
— Мав би бути. Це ж його будинок. Те, що діти зберуться погратися, було заплановано за два дні до того, тому неможливо було знати, що туди прийде Патрік Мур. Може, тим злочинцям сказали схопити шестирічного хлопчика. Але коли вони вдерлися, таких там було двоє. Тому нападники не знали, хто з них хто, чи їхні вказівки були не такими чіткими, тож вони подумали та схопили обох. Щоби вже напевне.
— І знову ж: який мотив?
— Нічого конкретного. Дідько! Навіть приблизно. Лише мої необґрунтовані припущення.
— Які саме?
— Єдиний з батьків, на кого щось було, це Чік Болдвін. Той чоловік — пройдисвіт, ясно і просто, і якраз тоді, коли його схема Понці розвалилася, він розлютив багатьох людей. Частину грошей він отримав від сумнівних росіян, якщо ви розумієте, про що я. Чік весь час вислизав. Жодного ув’язнення, маленькі штрафи. Блискучі адвокати. Це засмутило купу народу. Весь його капітал записано на дітей, тому його ніхто не міг дістатися. Ви взагалі знаєте того чоловіка?
— Чіка? Трохи.
— Він непорядний тип, Майроне.
Майже слово в слово, як казав Уїн.
— Утім, — додав Ніл, — це була моя думка. Вони були мертві. Але тепер, коли Патрік живий…
Він таки залишив фразу незакінченою. Двоє чоловіків довго дивились один на одного.
— Чому в мене відчуття, що ви чогось недоговорюєте, сенаторе? — поцікавився Майрон.
— Бо я й недоговорюю.
— І навіщо вам це?
— Позаяк я не впевнений, що все подальше — це ваша клята справа.
— Ви можете мені довіряти, — сказав Майрон.
— Якби я вам не довіряв, то вже давно витурив би вас зі свого офісу.
— Отже? — розвів руки Майрон.
— Отже, гидко. Ми ніби закопали це все десять років тому, бо було гидко.
— Коли ви кажете «ніби закопали»…
— Ми провели розслідування. Воно ні до чого не привело. Мені сказали відступити. Я так і вчинив, проте неохоче. Врешті-решт, не думаю, що це важливо. Мені наразі треба кілька секунд, щоб подумати про наслідки, якщо я вам розповім.
— Якщо це допоможе, — сказав Майрон, — обіцяю бути стриманим.
— Не допоможе.
Ніл встав і пройшовся до вікна. Він покрутив ручку жалюзі, закривши їх на мить, а тоді знову відкривши. Він дивився вниз на будівництво.
— Були деякі текстові повідомлення, — сказав Ніл, — між Чіком Болдвіном та Ненсі Мур.
Майрон чекав, доки Нік скаже більше. Він не зробив цього, тож Майрон запитав:
— Які саме повідомлення?
— Безліч повідомлень.
— Ви знаєте, що в них було?
— Ні. Їх видалили з обох телефонів. Телефонна компанія не зберігає записів вмісту.
— Припускаю, ви питали Чіка та Ненсі про них?
— Питали.
— І?
— Обоє твердили, що то звичайні речі. Деякі були про їхніх хлопчиків. Декотрі були про те, що Мури, можливо, вкладуть гроші в справу Чіка.
— Вони вклали гроші в справу Чіка?
— Не вклали. І повідомлення надходили в будь-який період дня. І ночі.
— Зрозуміло, — сказав Майрон. — Ви говорили з її чоловіком та його дружиною про це?
— Ні. Тоді вже залучили ФБР. Мабуть, ви пригадуєте, як усе було. Тиск, страх, незнання. Сім’ї вже висіли на волосинах. Ми уважно дослідили цю версію, і нічого не знайшли. Ми не бачили причини, щоб завдавати комусь більше болю.
— А зараз?
Ніл обернувся і глянув на Майрона, який сидів на стільці.
— І зараз я все ще не бачу причини завдавати комусь більше болю. Тому я не хотів вам розповідати.
У двері постукали. Ніл запросив увійти. Молодий чоловік просунув голову в ледь прочинені двері.
— У вас зустріч із губернатором за десять хвилин.
— Дякую, зустрінемося з вами у вестибюлі.
Молодик зачинив двері. Ніл Губер повернувся до столу. Він схопив свій мобільний телефон і гаманець та запхав у кишені.
— Це стара приказка, але подібна справа ніколи не покидає. Частково я звинувачую себе. Я знаю, знаю, але звинувачую. Просто думаю, можливо, можливо, якби я був кращим копом…
Він не закінчив речення. Майрон підвівся.
— Робіть, що мусите, — сказав Ніл, попрямувавши до дверей. — Але тримайте мене в курсі.
Розділ 19
— Уже полудень? — запитав Чік.
— За п’ять хвилин, — звірився з годинником Майрон.
— Тоді я радше налаштую ноутбук.
Вони сиділи за величезною мармуровою барною стійкою в «Ла Сирені», італійському ресторані у відомому готелі «Мерітайм» у Челсі. Місце так чи інакше здавалось елегантним і теплим, сучасним, але з нотками шістдесятих. Межа між внутрішньою залою та залою просто неба була майже непомітна. Майрон подумки зазначив, що треба якомога швидше запросити сюди Терезу.
На стіні не було телевізора — це місце не було таким, — тому Чік приніс ноутбук, щоб вони могли подивитись інтерв’ю на «Сі-Ен-Ен» наживо.
— Я не міг усидіти вдома сьогодні, — сказав Чік. Його шкіра завжди блищала, тому він мав такий вигляд, ніби після воскової процедури. Можливо, він їх і робив. — Ми з Брук тільки витріщаємось одне на одного та чекаємо. Знаєш, через це все повертається назад.
Майрон кивнув.
— Це важко в будь-якому сенсі, але здається, що ми жили в чистилищі. Треба чимось себе займати або з’їдеш із глузду. Тому я прийшов до себе в офіс сьогодні зранку. Потім зустрівся зі своїми адвокатами, щоб порадитися, що можна вдіяти.
— Вдіяти з чим? — запитав Майрон.
— З мовчанням Патріка. Я шукав можливість звернутися до суду. Знаєш, щоб змусити його співпрацювати, — Чік глянув поверх ноутбука. — Втім, чому ти хотів зі мною зустрітися?
Майрон не знав, як розпочати розмову про спілкування з Ненсі Мур. Запитати прямо чи поступово підійти до теми?
— Стривай, — сказав Чік. — Зараз розпочнеться трансляція.
Сучасність. У «Ла Сирені» вдало поєднувався світ мистецтва, хіпстери з Ґринвіч-Віллиджу та «володарі всесвіту» з Волл-стрит. Місце гуло від натовпу людей, які приходили обідати, і тут за барною стійкою двоє чоловіків схилилися над ноутбуком, воліючи подивитися новини. Ніхто на них і не глянув.