— Так, це правда. Ми намагаємося, так би мовити, відтворити в уяві, який вигляд шестирічний хлопчик мав би в шістнадцятирічному віці. Можете собі уявити, це роки, які складно простежити. Якби Патрік Мур зник, коли йому було, скажімо, двадцять шість, а ми б знайшли його в тридцять шість, ну, ви розумієте суть, так?
— Авжеж.
— Дорослішання — це переважно справа генетики, але є й інші чинники. Харчування, стиль життя, особисті звички, травми — це все може змінити процес дорослішання і навіть, в окремих випадках, зовнішність. Знову ж таки: ви говорите про, мабуть, найскладніші роки для аналізу. Зміна дитячої зовнішності до підліткової може бути разючою. Коли дитина зростає, кістки й хрящі розвиваються і визначають пропорції та форму обличчя. Тому як судові антропологи ми повинні вкласти туди все, що могло б там бути. Наприклад, лінія волосся могла зсунутися. Кісткова тканина формується, зникає, видовжується, змінюється. Коротше кажучи, це все складно передбачити.
— Зрозуміло, — сказав Майрон. — Ви можете зробити припущення?
— Чи цей підліток — Патрік Мур?
— Так.
Вона насупилась і здавалася спантеличеною запитанням.
— Припущення?
— Так.
— Я науковець. Я не роблю припущень.
— Я мав на увазі…
— Можу лише подавати факти, якими вони є.
— Гаразд.
Еліс Мервош повільно взяла блокнот та переглянула записи.
— Риси підлітка, крім одного помітного винятку, переважно збігаються з рисами шестирічного хлопчика. Колір його очей трохи змінився, але це не важливо. Також дуже складно визначити колір очей з телевізійного інтерв’ю. Мені вдалося дістати надійні дані щодо зросту його батьків і сестри й порівняти зі зростом шестирічного Патріка. Згідно з цими обчисленнями, зріст підлітка на два дюйми менший від середнього, але це все знову ж у межах похибки. Коротко кажучи, цей підліток справді може бути Патріком Муром, але мене дійсно турбує одна річ, яка й призвела до мого неостаточного висновку.
— І це?
— Його ніс.
— А що з носом?
— Ніс підлітка не збігається з тим, що я бачу на фотографіях шестирічного. Я не можу сказати, що він не міг так змінитися з часом, але це малоймовірно.
— Пластика носа це пояснила б? — Майрон на мить замислився.
— Класична операція на носі? Ні. Зазвичай операцією зменшують ніс. У цьому випадку ніс нового Патріка Мура більший, ніж очікувано.
— Як щодо того, ну, не знаю, що його ніс багато разів ламали? — припустив Майрон.
— Гм, — Еліс Мервош узяла олівець і постукала гумкою по щоці. — Сумніваюсь, але таке можливо. Є також операції з відновлення носа через травму чи вроджені дефекти або, переважно, зловживання кокаїном. Може, це могло б бути поясненням. Але не можу відповісти достеменно. Саме тому вирішила так, як вирішила.
— Іншими словами, — сказав Майрон, — нам бракує заключної ідентифікації носа?
Еліс Мервош дивилася на нього секунду.
— Стривайте, це був жарт?
— Щось на взір того.
— Ем-м…
— Так, пробачте.
— Якщо без жартів, — підсумувала експерт. — Вам потрібен ДНК-тест.
Розділ 23
Я дивився в бінокль на голландський фермерський будинок.
Політ з Рима в аеропорт Ґронінґен Елде в Нідерландах забрав дві з половиною години. Дорога з аеропорту до цієї ферми в Ассені — двадцять хвилин.
— У будинку лише четверо людей, красунчику, — пролунав голос із сильним акцентом.
Я обернувся до Зорри. Справжнє ім’я Зорри — Шломо Аврагаїм. Він колишній працівник «Моссаду», трансвестит, чи який там відповідний термін для тих, хто полюбляє одягатись як жінка. Свого часу я знав багатьох трансвеститів. Декотрі доволі привабливі й жіночні на вигляд. Але це не про Зорру. Його борода була такою самою густою, як і його акцент. Він не висмикував брови, тож вони в нього скидалися на волохатих гусеней, які й не думали обертатися метеликами. Суглоби його пальців були як у перевертня в стадії перетворення. Здавалося, що він викрав свою руду кучеряву перуку з гардероба шоу Бетт Мідлер 1978 року. Він носив туфлі на шпильках гострих, як лезо, у прямому сенсі слова, оскільки в підборі ховалося справжнє лезо.
Колись давно Зорра ледь не вбив Майрона цим лезом.
— Ми знаємо це завдяки тепловізору? — запитав я.
— Тому самому, який Зорра використовував у Лондоні, красунчику, — сказав той глибоким баритоном. — Це буде занадто легко. Як ви кажете? Як насіння лузгати. Ти розбазарюєш здібності такого легендарного професіонала, як Зорра.
Повернувшись до трансвестита, я оглянув його з голови до ніг.
— Проблеми, красунчику? — запитав Зорра.
— Персикова спідниця з оранжевими туфлями-човниками?
— Зорра може впоратися з завданням.
— Радий, що Зорра так вважає.
Зорра повернув голову назад до будинку. При цьому його перука залишилася нерухомою.
— Чого ми чекаємо, красунчику?
Я не вірю в інтуїцію, і відчувати щось — це не зовсім правильно. Проте я не відкидаю цілковито того, що відчуваю.
— Це видається занадто легким.
— А, — сказав Зорра, — занюхав пастку.
— Занюхав пастку?
— Англійська — це друга мова Зорри.
Ми обернулися до будинку.
— У нас одна мета, — сказав я.
— Твій родич, так?
— Так, — я обдумував різні версії. — Якби ти був Гладким Ґанді, ти тримав би Ріса тут?
— Можливо, — відповів він. — Або, може, Зорра заховав би його, і якби лихий хлопець на кшталт Уїна прийшов по мене, я міг би контролювати ситуацію.
— Саме так, — мовив я.
Ми зустрілися багато років тому, коли Зорра був по той бік барикад, заклятим ворогом. Урешті я вирішив зберегти Зоррі життя. Сам не знаю, чому. Може, інтуїція? Тепер Зорра вважає, що він навіки в боргу переді мною. Есперанса порівнювала цю ситуацію зі сценарієм у професійному реслінгу, коли поганий боєць виявляє доброту до хорошого, стає добрим і улюбленцем фанатів.
Я обмірковував різні варіанти, коли двері будинку відчинились. Я не рухався. Я не вихопив пістолет. Я стояв і чекав, доки хтось не з’явиться у дверях. Минуло п’ять секунд. Відтак десять.
А тоді звідти вийшов Гладкий Ґанді.
Ми з Зоррою стояли за кущами. Гладкий Ґанді обернувся в напрямку до нас, усміхнувся й помахав рукою.
— Він знає, що ми тут, — сказав Зорра.
Зорра — майстер очевидних спостережень.
Гладкий Ґанді спокійно рушив до нас. Зорра подивився на мене. Я похитав головою. Як уже зазначалося, Гладкий Ґанді точно знав, де ми. Я на мить замислився. Ми обережно наближались, але це безлюдна дорога. Якщо Гладкий Ґанді виставив своїх людей, — зрозуміло, що він саме так і вчинив, вони бачили б, як ми повертаємо на цю дорогу.
Побачивши мене, Гладкий Ґанді знову помахав.
— Вітаю, містере Локвуд. Ласкаво прошу!
— Він знає твоє ім’я, — нахилився до мене Зорра.
— Твоє тренування в «Моссад» справді вражає.
— Зорра нічого не пропускає.
Гладкий Ґанді міг дізнатися, хто я, сотнями різних шляхів. Він міг застосувати якісь складні хакерські схеми, але сумніваюся, що це було б необхідно. Він знав ім’я Майрона. Ми з Майроном бізнес-партнери й найкращі друзі. Він також знав про Ріса, Патріка та викрадення. Він міг пошукати зовсім трохи й дізнатися про мої особисті зв’язки.
Або, що ймовірніше, йому міг сказати Ріс.
Так чи інакше, тепер ми тут.
Зорра повільно відхилив обшивку підбора.
— Який наш план, красунчику?
Я перевірив на мобільному, чи двоє інших наших хлопців досі стоять по периметру. Вони там. Ніхто їх не прибрав. Гладкий Ґанді неквапливо йшов до нас. Він повернувся обличчям до сонця і вишкірився.
— Зачекаємо і подивимось, — сказав я.
Я витягнув зброю — «Дезерт Іґл» калібру 50 АЕ. Побачивши її, Гладкий Ґанді зупинився. Він видавався засмученим.
— Немає потреби в цьому, містере Локвуд.
Я «занюхав» пастку, чи не так? Чи знав він, що італійці спробують вистежити його через гру? Він їм дозволив? Очевидно. Багато хто гадає, що в таких речах я не помиляюся, що я такий небезпечний професіонал, що навіть сама смерть обминає мене. Зізнаюся, що я роблю все, щоб заохочувати, підсилювати й роздмухувати таку мою репутацію. Я хочу, щоб мене боялися. Хочу, щоб ви зіщулювалися щоразу, як заходжу в кімнату, бо не знаєте, що я далі можу зробити. Проте я не настільки наївний, аби самому вірити в те, що про мене пишуть, якщо хочете знати. Неважливо, наскільки ви є професіоналом, бо снайпер може вас прибрати.