Як сказав колись один з моїх ворогів: «Ти знаєш свою справу, Уїне, але ти не куленепробивний».
Я намагався бути обачним, але завдання на кшталт цього потребують певної стрімкості. Ніхто не стежив за нами в аеропорту, це я знаю. Проте Гладкий Ґанді знав, що ми тут.
— Нам треба поговорити, — сказав Гладкий Ґанді.
— Гаразд, — відповів я.
— Ви не проти, якщо я називатиму вас Уїн? — розвів він руками.
— Проти.
На його обличчі все ще була усмішка. В моїх руках усе ще був пістолет. Він глянув на Зорру.
— Вона має бути присутньою під час розмови?
— Ти кого назвав «вона»? — вихопилось у Зорри.
— Що?
— Для тебе, красунчику, Зорра схожий на жінку?
— Е-е… — На це не може бути вдалої відповіді.
Я здійняв руку. Зорра трохи заспокоївся, так би мовити.
— Ви обоє можете розслабитися, — промовив Гладкий Ґанді. — Якби я хотів, щоб ви померли, ви б уже були мертвими.
— Неправильно, — сказав я.
— Перепрошую?
— Ви блефуєте, — відповів я.
Гладкий Ґанді досі всміхався, але я помітив, що усмішка затремтіла.
— Ви знаєте, хто я, — почав я. — Це потребувало небагато зусиль із вашого боку. Мабуть, один з ваших людей стежив за аеропортом, а інший — за дорогою. Моє припущення: це той бородатий чоловік у «Пежо».
— Зорра знав це! — сказав Зорра. — Ти мав дозволити мені…
Я його знову зупинив, піднісши руку.
— Ви стежите за нами, — вів далі я, — але це не означає, що у вас є достатньо професійний снайпер, який влучив би у нас із такої відстані. Тут є двоє моїх людей. Якби ви когось виставили, вони це знали б. Інші ваші люди всередині. Троє, якщо точно. У жодного немає далекобійної зброї, націленої на нас. Ми б це помітили.
Усмішка ще більше затремтіла.
— Здається, ви дуже впевнений у собі, містере Локвуд.
— Я можу помилятися, — знизав я плечима. — Але шанси на те, що у вас заховано досить вогнепальної зброї, щоб прибрати одразу нас чотирьох до того, як ви помрете, є мізерними.
— Ви відповідаєте своїй репутації, містере Локвуд, — повільно заплескав у долоні Гладкий Ґанді.
Репутація. Розумієте, що я мав на увазі під заохоченням, підсиленням та роздмухуванням?
— Я сказав би, що це все зайшло в глухий кут, — мовив Гладкий Ґанді, — але ми обидва бувалі чоловіки. Я вийшов сюди, щоби поговорити. Я вийшов сюди, щоб ми могли домовитися й закінчити цю справу.
— Мені нема ніякого діла до вас, — сказав я. — Мені байдуже до вашого бізнесу.
Звісно, його бізнес передбачав насильство й жорстке ставлення до підлітків. Зорра скривився так, ніби показував, що йому, мабуть, є таки до цього діло.
— Я прийшов по Ріса, — сповістив я йому.
— Це ви вбили трьох моїх людей, — усмішка зникла з лиця Гладкого Ґанді.
Тепер моя черга посміхатися. Я тягнув час, відвертаючи його увагу. Я хочу, щоб Зорра про всяк випадок перевірив будинок і периметр.
— А також ви пробили діру в моїй стіні.
— Ви чекаєте на зізнання? — запитав я.
— Ні, — відповів Гладкий Ґанді.
— А як щодо помсти?
— І це ні, — сказав він занадто швидко. — Ви хочете забрати Ріса Болдвіна. Я розумію. Він ваш родич. Але є дещо, чого хочу я.
Немає причин питати, чого саме. Він сам мені розповість.
— Я хочу повернути своє життя, — сказав Гладкий Ґанді. — У поліції нічого немає на мене. Патрік Мур повернувся до Штатів. Він не прийде, щоб давати свідчення. Майрон Болітар може стверджувати, що бачив, як я вдарив його ножем, але, зрештою, там було темно. Я міг би також твердити, що то був самозахист. Хтось, очевидно, на нас напав. Діра в стіні це підтвердить. Ніхто з моїх людей не заговорить. Усі файли й докази закриті в хмарі.
— У поліції немає нічого, — погодився я. — Але не думаю, що поліція — це ваша найбільша проблема, чи не так?
— Моя найбільша проблема, — сказав Гладкий Ґанді, — це ви.
Я знову вишкірився.
— Не хочу провести решту життя, чекаючи, що ви постукаєте в мої двері, містере Локвуд. Чи можу я бути з вами чесним наразі?
— Спробуйте, — сказав я.
— Я не знав точно, але коли «Ромапротилаціо» влаштували змагання, що ж, після всього, що ми дізналися про вас, ми усвідомили, що це буде ризиковано. Саме тоді я зрозумів. Я зрозумів, що мені випаде зійтися з вами сам на сам, щоб ми могли покласти край цій справі раз і назавжди. Ми думали — я просто кажу чесно — зібрати групу людей і спробувати вас убити.
— Але передумали.
— Так.
— Тому що я помітив би ваших хлопців. І я привів би більше людей. Вбив би ваших хлопців і вас. І навіть якби ви зі своєю групою якось контролювали ситуацію…
Зорра аж задихнувся й гучно розсміявся.
— Контролювати Зорру?
— Ми говоримо гіпотетично, — запевнив я його. Тоді знов обернувся до Гладкого Ґанді. — Навіть якби вам вдалося якось нас убити, ви знаєте, що цим не скінчилося б. Майрон би вас вистежив.
— Це ніколи не скінчилося б, — кивнув Гладкий Ґанді. — Довелося би прожити решту життя, озираючись.
— Ви розумніший, аніж я гадав, — сказав я. — То спростімо все. Віддайте мені Ріса. Я заберу його додому. Кінець. Я ніколи про вас не згадаю. Я забуду про ваше існування. А ви — про моє.
Я подумав, що це гарна домовленість, але цікаво, чи зміг би я її дотриматися. Гладкий Ґанді намагався усунути Майрона. А це вже було серйозно. Я не вбивав би його з помсти — з одного боку, це було зрозуміло — але я переймався б його психічною стабільністю і власним інтересом. Гладкий Ґанді хотів показати силу своїм підлеглим. Він хотів показати владу. Цей мотив досі був присутній.
Перспектива повсякчас «визирати з-за мого плеча» хвилювала його, й це спрацювало б і в одному, і в другому випадку.
— Не так усе просто, — промовив Гладкий Ґанді.
— Все дуже просто. Віддайте мені Ріса, — сказав я трохи рішучіше.
— Не можу, — він похитав головою, опустивши очі.
Лише мить вагання, не більше. Я знав, що зараз буде, але не зробив нічого, щоб це зупинити. З граціозністю, яка ніколи не перестає мене дивувати, Зорра крутнувся і збив Гладкого Ґанді з ніг. Той гепнувся на спину, як мішок з картоплею, видихнувши з гучним «уффф».
Зорра наблизився до нього в його звичній манері. Він підніс свій гострий, як лезо (в прямому сенсі), каблук, виставивши його в ідеальному положенні, щоби встромити в обличчя Гладкого Ґанді. Натомість він опустив кінець підбора за кілька міліметрів (знову ж у прямому сенсі) від ока Гладкого Ґанді.
— Хибна відповідь, красунчику, — сказав йому Зорра. — Спробуй ще раз.
Розділ 24
Майрон сидів у батьковому кріслі у вітальні.
— Ти чекатимеш на Міккі? — запитав тато.
Коли Майрон був підлітком, його батько вночі сидів у цьому кріслі й чекав, поки його діти прийдуть додому. Він ніколи не встановлював комендантську годину для Майрона — «Я тобі довіряю», — і він ніколи не казав Майронові, що чекав на нього. Коли Майрон заходив, батько прикидався, що спить, або тихенько прокрадався нагору.
— Так, — відповів Майрон, а потім з усмішкою додав: — Ти думав, що я не знав.
— Не знав чого?
— Що ти не лягав спати, доки я не прийду.
— Я не міг заснути, не впевнившись, що ти в безпеці, — стенув плечима батько. — Але я знав, що ти знав.
— Звідки?
— Я ніколи не оголошував тобі комендантську годину, пам’ятаєш? Я казав, що довіряю тобі.
— Так.
— І коли ти зрозумів, що я не сплю, ти почав приходити додому раніше. Щоб я лягав спати й не хвилювався, — батько вигнув дугою брову. — Тобто ти приходив ще раніше, ніж якби я виставив тобі комендантську годину.