Китаєць знову замаячив наприкінці похмілля. Де взявся на голову цей Нижник. Попит породжує причина. Йому в падлу спогади, але іноді вони вилазили з нього, вискакували, як миші, сперед самих очей. Навіть ночами він з цікавістю їх розглядав, наче це зовсім не спогади, а яскравий, ейфорічний, дитячий світ з блискучої обкладинки. І стояло часто: тремтяча ртуть автостради, що відходила, віддалялася, билася роздвоєним хвостом, зачепившись, а потім навіжено відірвавшись від Святошино і прогнувшись затверділою хребтиною біля Шулявки, що раптово виливається розпеченим автомобільним потоком, котячи, нічого не підсобируючи, а втягуючи у монотонний шурхіт автомобільних, тисяч і тисяч автомобільних шин, де вже немає місця розпачливому крику, і ось тоді, того дня, вірніше, о тій годині вони вирушили, поїхали. І, перетравляючи горілчаний ацетон, Ракша подумав: все як з самого початку, хоч ти в…ь. Розум щупальцями вчепився у останню думку, наче Ракша стояв над прірвою. Але зараз все потонуло у сонячній чистоті, спалахах розуму, чистого і світлого, як ацетонові пари. Батьківщина сліпих. Теє приємно. Це так, як відлуння батьківщини. Не більше і не менше. Нарешті вона повільно рухнулася попід червоною цегляною стіною, тримаючи невімкнену мобілку біля самого вуха. Йому-то відомо, як виглядає такий от телефончик. Крикнути її, позвати розпеченим голосом початківця алкоголіка. Ні, тут не Америка, тут навіть не задрипана Польща. Тут по мармизі, штраф і п'ятнадцять діб, — шкреби двори, очищай столицю від панківського гівна.
Отож, вони тоді виїхали, серед ночі, в глупу невідомість. Майже під ніч. Щось таке. Голову рвало, кришку на голові, по-латині — капот. Голова. Дурна, але голова. Прийшло повідомлення від того ж таки Китайця, що він накрив банду Ромодана, хоча накрив слово дурне, бо ніхто не міг накрити, а тим паче Китаєць, — стукач і вивідувач, шпигун і сексот з доброго начала, з свого власного починку, зсучена сволота, але на правильному державному курсі; скільки нині таких правильних розвелося. А він, Ракша, дивився крізь заднє скло свого авто, як витягається, рідіє хвіст проспекту Перемоги. Перед ним лежало розтоптане коров'ячим кізяком місто. Навіть дух витав, густий, терпкий, напоєний травою і молоком, смачний і привабливий, як теплі жіночі груди серед лютого-місяця, або нехай вже — коров'яче вим'я. Людські стада відпочивали, понищивши за день мрії і енну кількість оболонського пива, матюкнувши безлико своє життя, світ і попросивши у Бога багатства, статку, смерті ворогам своїм, тобто тим, що на роботі, а мо', простіше, — у ліжку. Китаєць їхав поруч у «тойоті». Авто заскакувало наперед, іноді «тойота» смикалася, намагаючись обігнати якогось «мерседеса», і він тоді бачив плескату, майже безброву голову. Азіатська гадюка, подумалося тоді. Правда з нього такий китаєць, як хрєн з мірошника. Китаєць мав чин капітана, а ще три роки по тому був ніким. І тоді, дивлячись на його плескату голову, Ракша пожалкував, що працює в міліції. Ніч увійшла в салон, втягнула, залишивши осокомину на зубах, блиснувши за склом жовтими водянками ліхтарів, і вони викотили на Труханівський міст, невпинно наближаючись до місця поїздки. Поруч мирно котив спецзагін. Земля видавалася чорним настом. Спецзагонівці не вірили у небезпеку. Всі перед смертю ніколи не вірять, що саме з ними, а не з кимось іншими: калові маси, сморід, вирячені очі, кінець. І ці не помруть зараз, просто наступного разу хтось вкладе у їхню вушну раковину набагато більше змісту, ніж насправді воно повинно бути, хоча як насправді, то тьма і тьма, більша, ніж за вікнами авто. Три автоматні черги. Бабах з «марголіна» чи «Макарова». І все — тільки дим, і рушай за тим димом, бо там дорога справді безкінечна. Отам вперше, вірніше, — тоді Ракша подумав про Бога, як про всевидисюще, а не як малюнок у соборі. Авто якраз м'яко викотило. на міст, водій запалив ментолову цигарку, розпавучивши смердючі міазми.