— Кидаю, — роз'яснив водій, тицяючи інтелігентним пальцем на зелену пачку, і колір засвідчував наявність великої кількості ментолу у сигаретах.
— Кидай взагалі, — відповів Ракша і подивився у теплу смолянисту ніч. Нічого не видно. Але за хвилину вистрьопалася пінява вогників.
— Троєщина, — підігруючи, сказав Ракша, відкинувся на спинку крісла, але не відчув звичного комфортного стану. Авто гойдало у темряві, потім вони вискочили на трасу, загуцикавщи шинами, жбурнувши дрібні камінці. Попереду лежала пророча пустота і вільгла невідомість початку, — так для себе вирішив Ракша, колишній Сурмач, а нинішній полковник. Виросли перші споруди, і він прийняв генеральський прямо-таки вид, — повіяло від усього значимістю. Ніч лежала тепла, стлалася майже попід низом легенькими протягами; вони вийшли, без шурхоту пройшлися битою цеглою, потім піском і зупинилися біля недобудованої верхотури, що стрімко викидала в небо покручені пучки арматури. Трохи ліворуч стояв кран. Було чути легеньке постукування тросів об метал.
— Вони тут, товаришу полковнику, — запопадливо хтось вставив. Ракша повернув голову і знову побачив усміхнене обличчя водія.
— Пане полковнику…
Водій залибився, але нічого вдруге не сказав. Шкода, що не армія, — подумав, — а то б заставив його повторити. Дивлячись, як пропадає дівочість начищених штиблет, він рушив поближче до піску, метикуючи невідомо для чого: ага, так ходять на морі, обережно, і його лікарша підскакувала з ноги на ногу, покусувала губку і скиглила, що гаряче. Як на скупому сонці, в колі ліхтарного світла, він побачив людину, що лежала обличчям до землі.
— Хто такий?!
— Хрєн його знає, пане полковнику. Каже, що посцяти вискочив.
Незнайомця підвели на ноги, тримаючи біля потилиці АКМСУ.
— Ти що тут робиш?! — і собі, зовсім невпопад, гавкнув Китаєць, але видно, що руки чухалися, щоб натерти пику. За ним водилося погірше, — натерти пику не так і страшно, аби чого не більше.
Ракша стояв і не міг нічого вдіяти; щось знайоме, якщо він не доробився до ручки: невиразне обличчя, але дужої статури чоловік, якщо ухопить, то навіть йому не поздоровиться. Але обличя і вираз благодушний, трохи зляканий вираз у очах, ледь помітний, на самому дні, але не з тих, хто дришляє в штани. Це початком насторожило. Але спалахи ліхтарів і закричав мегафон:
— Увага!
Група захвату. Мокрі спини зникають під бронежилетами.
— Ліфчики, мать вашу. Костя, диви, дорогою мене не трахни.
Затриманий по-скорпіонячому, великою комахою повернув голову туди, в провалля білого як смерть світла, радше снігова січка, у сонячному повітрі, трунок вічності, мрія ідіотів або професорів з Могилянської академії. Страх майбутнього. Задрипані екзистенціалісти. Можна зразу пити чай і чекати, коли людство звалиться у преісподню. Ракша повернувся, вертячи очима, як людина, що знає відповідь, але спросоння забула. Сплюнув під свої забруднені модні штиблети.
— Документи!
Затриманий тільки зітнув плечима, вткнувши водянистий, інтелігентний свій погляд, лупаючи безкровними повіками, з рудими віями, зовсім без тепла поглядом, і все на Ракшу, в очікуванні витягуючи з яйцевидної голови посмішку. Ракша дратується, одним оком зиркає на спецназ: погляд не трахнутого підара чи затравленого безпритульного псюги.
— Чого мовчиш?!
Він тільки усміхнувся ще раз, винувато і невимушено, аж подався всім тілом до Ракші.
— А-а-а, відпустіть його на хер. Нема часу з ним возитися. — Потім до затриманого. — Тільки не здумай скаржитися. Прізвище… А?
— Білозуб, Іван.
Обличчя Китайця наливається зелено-жовтою люттю. У нього червоні більма. Дешевий кокаїн. Видно, такий при шмоні попався. Не інакше. Мегафон заливається, ковтаючи звуки, що безслідно і страшно пропадають у м'якій темряві. М'яка, як баба тобі. Швидкі і дужі ноги понесли хлопців спецназу вперед; полковник тільки дивиться, як земля з-під їхніх чобіт летить йому назустріч. Земля рідненька, пригріє — хрен вирвешся. Забиває дух. Покинув курити кілька років, молодий ще, кажуть баби, але вірити мокрощолкам немає дурних. Кілька куль дзьобнуло стіни, але звідти, з каркасів будівництва мовчать. Потім побігли, попадали на землю, кричать навіжено, перелякано, як у велетенську порожню лунку, де їх навряд чи хто почує до самого суду. Голоси з преісподньої. Арія Аїда, ще, блядь, не забув бабусине виховання. Ану лежать, скотобаза. Блін, у них-то штани від Версаче. Мінімум чотири зарплатні полковничих, без хабарів та знайомств. Ото тобі, бабусю, і Юр'їв день. Лежать, собаки, бо пошаткую на капусту. Ого. Кажуть, по-українські не розуміють, ще як тягнуть, самі, видно, недавно бурсу покинули, не дотягли, — банда мені задрипана, бригадири всучені. Лежать, суки, бо замочу.
Відблиски пливуть обличчями, скошуючи носи, витягуючи маски. Нінзя тобі. Тінь від повної пляшки, від автоматів. Ось тобі Фройд. Тьху, в голову лізе, хоч висцись цим недоумкам на голови. Щоб розуміли.
— Сука… Віскі! Ти глянь, Петро, віскі. Віуіскі. Ось так правильно. Лежать, а то накришу. Де Ромодан?! Чемодан де? Ромодан чи Чемодан! — бійці радіють, що легко справилися. Китаєць тримає «стєчкіна» навинос. Плече трохи підняте, пістолет рівно, без понтів, а то як у кіно, наперекос. Так пацани тільки у кіно стріляють. Ляснув постріл. Один вискочив і побіг. Китаєць звів руку. Чоловік ламається, начеб спіткнувся. Кров під ним набігає швидше, ніж вода з-під крану.
— Швидку, мать твою! Швидку! — кричить третій, що лежить, утопивши морду у піску. Чується нерозбірливо. Одне белькотіння. Китаєць швидко підбігає на напівзігнутих. Смалить тричі з «стєчкіна». Пісок вихаркує кров, міз-ки, бруд. Решта біжить, намагається щось видавити, Ракша кричить, шалоплено водить очима, вивалює язика і очі. Очі скаженіють від безпорадності, ще недавно повні затишку, такі подобаються жінкам.
— Капітан, сволота, прекратіть!
Тінь Китайця зникає у чорній арці. Всі ми з проходу, виходу, чорного чи світлого, вийшли. Ракша сідає на пісок. Спецназівці кидаються за Китайцем. Удари глухі. Стріляють. Вискакує заюшений підліток і скиглить. Куля йому перебила кисть, на одній шкірці висить: «Дядька, не убивайте, дядька!» Малий падає на коліна. «Я його, суку, знаю. Це синаш Ромадана!» «Петро, не чіпай. Давай поспитаємо полковника…» Китаєць, давлячи протекторами черевиків шкло, жуючи гумку, підходить і приставляє ствол, чорний воронований ствол до лоба. Малий бздить, штани мокріють. «Версаче» або «Кевін кляйн». Спробуй братві підсунути фуфло, — не менти.
— Жить хочеш? — Китаєць опускає ствол і усміхається, викидаючи щирий і радісний сміх, привітливий, з родзинкою істеричності. Полковник Ракша поволі бреде до них.
— Хочу! А я буду?
Китаєць витягується, хрускає кісточками.
— Християни кажуть, що ми всі будемо жити, — і натискає курок.
Півголови як не було. Покійники лежать ганчір'ям. Громадні тіні або велетенські мухи. Кров з них поволі, дуже повільно натікає. Вся звійшла. Пісок скрізь, по Троєщині пісок. «Нічого особливого». — відгикується Китаєць. Він іде понюхати за стіну, ледве-ледве освітлену фарами авто, чіпляється ногами за порожні бляшанки, бубонить під носа. Глупа ніч, і навіть зірок не видно, зранку надавить спека. Паскудний кокаїн, вирішує про себе Ракша, менше ніж на десять хвилин не вистачає, і на 'кий хрін псувати собі здоров'я. Десять хвилин — знову заряджайся. Де ті хрєнові спецназівці, орли, значить, батьківщини. Потім вони таки нарешті пішли, полізли з щілин будинку, витягуючи арештованих. І ті пішли, і ці ведуть. Як першопрестольники, із самісінької білокам'яної, і вийшли на прогулянку для понту. Завойовники всіх імперій. Кокаїну понюхать, да щей наварістих лаптішкой похлєбать. Вітер надував вже холодний, передсвітанковий, тільки-но глупа ніч позорила, а тут вітер, брудніє хмарами небо.
— Полковнику… Пане… Пане полковнику, що з жмурами… Що з ними робити…
— Вантажте на купу, а власне, то не ваша справа… Зараз понаіде… Я їх усіх би на купу… Чуєш, Клименко, у тебе завжди є випити. Дай.
Пісок рипить першим снігом. Попіл сподівань. Останній Новий рік з лікаршою, — люди кажуть найприємніший, бо все згадуєш. Останній рік з цією чокнутою: кришталеві фужери, артемівське шампанське, французький кальвадос, Гріг, порнофільми з інтелектуальними вивихами. Зрання сизий туман. Розвалилася, розкидала тілеса тепла міщанська корова, з сумним таємничим карим поглядом, розкидала гарячі ляжки, ще не охололі з ночі, а ще от давай, віддалеку, ось зараз розпочне втирати про Будду або Заратустру. Тоді було модно. Зараз тільки на місяця виють. Зараз Москва і Європа надворі. А за вікнами цей блядський сніг, як попіл на голови. Рви волосся, ридай ридма. Музика вертухається у грамофоні. Празький, приперли знайомі. На Сінному такого барахла по дві гривні чотири штуки. «А тебе негри трахали?! І-и-і-и-кккк…» — «Виблядок, невихований плебей. Я мати твого сина. З Новим роком! Хороший ти мені Новий рік… О Господи. П'янь смердюча… Ти тільки… Ви тільки…» — інтелігентка третього коліна, чи в третьому. «Значить, і він виблядок!» — Передозований часом і кокаїном Вертінський заливається, що не в себе. Бра, надсвічники, світильники викрутасті. Чотири голих негри, зовсім без нічого тримають у руках по свічці. З усім чоловічим достоїнством. Свічки треба було приставити отам. Декаданс сраний. Горлохват Вова Висоцький, похабник та морфініст, — на закусь. Висоцький з Вертінським зранку. Вершина несмаку і декадансу. Голубчики один одного краще.