— Алло… Ракша… Ага… Який в чорта… Ні… Нехай котиться ваш капітан. Китаєць? Такого не було. Забудьте про такого. Це останнє, що я можу для нього зробити. Закрити діло і списати його за непрофесійністю. Що Китаєць, Ромодан для чого? Все… мені завтра звітувати.
Дівчина лягла на килим: довгонога, брунатна від засмаги, поставила пляшку на живіт і показала Генералу язика.
— Моя ти…
Двадцять перший тролейбус перегинається у гармошці, так, наче туди, в саму середину влучила нечувана звукова сила. Ракша з Нижником завмерли: у останнього піт на лобі, як квасолини, одвисла тлуста губа, рідкі жовті, з проріхами зуби. Вони в центрі перед пагорбом, священним, як і кожна могила, кожен смітник, кожен куточок цього міста, що ставало першопрестольним. Внизу пагорба лягає батьківщина, — мурижить у мізках Ракші. Вгорі Бог, внизу батьківщина. Якраз такому в школі повинні вчити, напевне вчать, але навряд чи хто слухає. Батьківщина змагається з собою та інфляційною лихоманкою. Зараз всі українці, — проти кого воювати? Нема проти кого воювати, але знаходять і чавлять одне одного, аж мізки вилазять через всі дірки. Війна, знамо війна.
— Ух ти-ти, — невідомо до кого і для чого прорік Нижник. — А де там зараз Китаєць?.
— Думаю, йому жарко… — говорить і лякається Ракша.
Жінка ступає під козирьок, прямо в глибоку тінь. Прийде час, і про батьківщину говоритимуть одні підарм, такі, як Нижник. Щось загуло в повітрі, зробилося загрозливим, далеким і чужим, наче піднялися високі сфери, стало навіть дихати легше, навіть Нижник зі своєю оплилою фізіономією видавався світліше цих древніх пагорбів, де позбиралася одна муть від первородства, а нам, Ракша, фіг, на всю морду. Повітря поволі просочувалося дорогими парфумами, шкіряними валізами, небо темнішало, але якось від одного краю, зовсім по-іншому, наче не на дощ, а як у глупу ніч, але спробуй запитати Нижника, ржатиме мов той сивий мерин, — підарюга, знамо діло, і в Африці підарюга. Он, якраз дорогу біля двадцять першого переходить, і завжди переходив Чіп Балабушко. Він з порядної сім'ї, правильно вимовляє слова, пише правильно, кохається у народному і не тільки. Батько його поспів накрасти за законом. Тому Чіп любить українців, а ще китайців, а ще якихось косооких, і навіть цими трьома мовами розмовляє. Він думає нею, але не розмовляє. Це його курвило і крутило, як після ціаніду чи цикути. Бідний Сократ, нещасні його міньйони, — Чіп пройшовся під начищеними по-європейськи вітринами, взірець благополуччя, чемності: трикутне обличчя, стрижка — три платні капітанських, опираючись легко і вільно, без всякого там понту на парасолю, виставляє ноги, прямо тобі справжнісінький англієць, вітається, знову чалапає, розставляючи по-качачо-му ноги під вітринами, вітається, знову повзе тінь його під прилавками, з червоними кільцями ковбаси, що нагадує великих дощових черв'яків. Надутий гумовий дурень на верхівці Макдональдса захилитався. Вибігають ті, що зі швабрами, тицяють пальцями. Шукають очима вітер. Випроскує товстун у формі старшого офіціанта, і вони ще напруженіше вимахують швабрами і шукають вітер. Ха, це батьківщина вітає своїх героїв. Чудова погода, — додумався ж, видав, ідіот. Він зараз піде і скаже отій бабі, якщо вона хоче трахнутися, то цирк давно поїхав, нема дурних, всіх у Велику Вітчизняну загнали до яру.
— Нема Китайця, Нижник, давно нема. Скучив. Га?! — замість того, щоб піти, говорить Ракша. — У мене зараз, Нижник, в голові одна політінформація.
— Хочеш, я у неї запитаю?…
Голуби збилися докупи, — вони так збиваються, коли чують сильнішого, тобто ворога.
— В писок хочеш… — але безсило, зовсім тихо гворить Ракша. Обличчя у жінки бліде, ледь проступають синці під очима, але крейдяна блідавість кидається відразу. Погано спить або мало спить. Якщо так далі, то від її випещеного тіла нічого не лишиться. Тут тобі не Америка, навіть не Франція, навіть не Англія. Ти тут кінчений чоловік, Ракша. І він підводиться і пробує йти. Йому темно в очах, наче перед дощем. Нижник підняв свій одвислий зад і протяжно забздів. Аби не ця жінка, то неодмінно б отримав по харі, по щелепі: Нижник, з ухмилюгою провокатора, це відчуває, тому хитро, по-поросячому либениться. Потім Нижник ляпнув сраку на місце, зачухав нею об сидіння, примощуючи покомфортніше. З-за дерев вистромляється розблаженна фізіономія Чіпа Балабушки. «Ото, дивись, твоя рідня… Корифан твій…» — І Ракша йде алейкою, що піниться сонцем. Тільки зараз він бачить, що жінка махає рукою, стримано, наче боїться, потім упевненіше, забуваючи про виховання. Червоніє від сорому, але продовжує. Пахне осінніми яблуками. Потім знову її парфуми. Він зупиняється, напівзігнутий, і дивиться через плече, а сам як побитий пес.
— Ви мене? Ага. Значить повторюю: правда, гарна погода? Ага… Тільки не для мене. Для мене вона однакова. І ше: на дощ щось подібне? Я запитую вас: чи буде дощ? Ні? Значить, у мене точно біла гарячка.
Вони, видно, обидва чують кроки одне одного, як шурхотить одяг. Вона скидає руку, наче хоче застерегти від чогось.
— Перестаньте. Це вам не личить, — тихо говорить. — Давайте трохи пройдемося.
— Вам не соромно? Ага, значить у вас до мене справа.
— Ні. Якщо справа, то… Зовсім пусте.
— Так. Великосвітська розмова. Може, давайте продовжимо десь зовсім у іншому… е-е-е місці… Кава там… Коньяк, — Ракша говорить, але з неприхованим соромом згадує, що у кишені у нього порожньо: прощай, судьба. Потім він заговорив, і чим більше він говорив, то доходило, що верзе він дурниці. До Нижника підійшов пан Чіп. Він соціаліст, але любив, коли його називають паном. Поклав на стіл купюру і підсуває великим пальцем, кривулястим, з ребристим, але вхоженим нігтем.
— Ходімо звідси. — Вона надіває сонцезахисні окуляри на перенісся гарної форми. Чому вона їх раніш, якогось хріна, не одягала? Оливкові тіні лягають на обличчя, темні брижі, майже як на воді, пропливають тихими закутами, знімаючи ледве чутне шарудіння, ледь вловимий крик минулого: Нижник розпачливо розводить руками, зараз подібний на міма, нагадує Ракші, що пора закруглятися, тре пучками, мовляв бабло тягни з дурепи, бо він за хвилину-другу відчалить. А над ними зелене небо. Майже пляшкового кольору. Ракша продовжує невпевнено ступати, наче хто лощину в одну хвилину перетворив на нужник. Нижник заливається могутнім контральто. Кілька куцоногих іноземців аплодують. У пана Чіпа обвисають штани дитячим прапором, зад у нього маленький і міцний як яблуко, мрія усіх упосліджених педріл, що пхаються у туалеті в Шевченківському парку, що на Льва Толстого. Вони збираються гуртом, у цілі стада, з сльозливими від хлорки очима, ставлять вартового, на самому вході, щоб він підсвічував запальничкою, якщо хто прийде, то світить в обличчя. Іноді, може навіть частіше, потрапляє їм по рогах і проміж. Так і без очей можна лишитися. Майже механічно, із швидкістю випарювання горілчаного ацетону, бовкаючи незнайомці непотрібні зовсім речі, він думав, чи пертися йому на Чоколівку, розумно прораховуючи, що з цією нічого не вийде, ані в перший день, ані в другий, ані… взагалі не дасть, то ліпше по-падлючому вициганити десятку і відпочити, хоча б сьогодні, від Нижника, або не їхати до лікарші. За спинами колисалося, вибухало сонце у начищених вітринах. Запах чогось? Погано, Ракша, що ти не вмієш говорити по-культурному. Хоча бабуся колись вчила. Поганий з тебе був мент, Ракша. Це самозаспокоєння, — навпаки: лютий ти, як пес, був, Ракша. Горілчаний ацетон вивітрюється, голову хилитає, як буй на хвилях Дніпра. Але тут замішане щось більше. Так, щонайменше масонський чи масадовський заколот, з реанімованим трупом Брежнєва на чолі з спецслужбами. Хай займаються. Ага. В роті пересохло і гидко, терпко, як на душі у емігранта останнього покоління: не ждали, а ми приперлися, нате вам. У срібній вітрині чорні плями відображення: трохи повіддалік, на лавці, стиснуті відчаєм знайти прихисток, роблять тільки відомі їм знаки дві лесбійки. А забирай вас, тільки зустрінеш нормальну людину — пруть у всі діри. Скільки вас-то тут, на цьому клаптику? Одна, щоправда, сказати нічого, надто гарна, їй швидше просто цікаво, аж доти, доки це не вітреться у всі пори паскудною звичкою, а потім: петля, божевільня або щасливе блукання у власному безумстві; наприкінці життя такі кидаються у праведність трусять сивими головами і строчать мемуари. Вона навіть більше ніж вродлива: темні очі, тонка осина талія, ноги визирають довгущі, що їх жодна сукня не приховає, чорна, з цупким волоссям в бріоліні, хлопчача зачіска, оливковий атлас шкіри. Мабуть, жидівка. Друга, інша, опецькувата і зла, з трикутними вушками, підсмикнутими по-тваринячому догори, рідкими зубами, — все курить ментолові цигарочки або ремиґає жвачку. Ось вона, спокусниця, паранойний салатний відблиск, тіні ямами під очима, незадовлена пристрасть, повна вигрібна яма соложавої до жовчі похоті. Одягнена занадто дорого, занадто модно. Мінімум обидві теледіви. Одна з них точно. Песик невідомої породи, модно пострижений, вигинається біля вродливої, щулить живо темні очки. Ракша зупиняється. Алеєю бредуть, як сонні, з собакими, то убільшки як теля, то кошачого росточку, десятків зо два юних створінь. Примружує око, наче прицілючись. Горілка вивітрилася з голови, стріляє у скронях.