Дівчата, їх кілька відразу, забігли справити нужду: білі трусики, тугенькі задки, шипіння сечі: ну, зарази, зовсім не яку чоловіків; вони перебалакуються, сидячи навшпиньки, вертять білими, у когось навіть засмаглими, срачками, і спокійнісінько собі перемовляються, ото, сучки. Іноді вони пукають, після чого голосно регочуть. Він прискіпливо, нервуючись, спостерігає за ними. Одна тут малює: церкви, недобудований готель, п'ятий трамвай під дощем, синє небо, білих коней з рогом у лобі, короче, брєд. Івану не сидиться, він знову виходить у тіняву алейки. Художниця блимнула на нього велетенськими сірими очима, з ніжною поволокою, з видом людини, котра заглиблена у себе, а то дивись, і у весь світ, і не розбереш. Вона зовсім безцеремонно, некультурно підбігає до Івана, просить цигарку. Іван розтягується білозубою посмішкою, щирою і привітною: не курю, вам не варто, чарівна дівчина, а ось дивись, а ви б не могли портретик, ні, тільки філософські пейзажики, ну, пейзажі. Але порпається в кишені, дістає купюру, простягає дівчині: «Мистецтву треба допомагати…» У неї немає грудей, але кругленький випнутий задавакувато задок. Це зовсім не те: йому снилася бабуся і злі ангели. Він далі гуляє алеєю, спостерігає за дівчатами, за міліціонером, що вологим поглядом поглядає на маршрути п'ятого трамваю. Підходить до кіоску, купує пляшку «Фанти», пакуночок фісташок. І знову прогулюється, попиваючи «Фанту». Повертається до готелю, заходить і сідає в заростях дикого клену, намагається зібратися з думками: дорогою він помітив, що дівчина косує на нього оком. Він сидить в заростях, німий від сіраху, невідомих сподівань: як ця сучка дає, видно ж, дає, падаль, порядку ніякого, колись вони по підвалах, по льохах сиділи, сьорбали свої соплі, а зараз нічого не бояться, наче козирьок з цього габелюки не впаде на голову, або ще щось там, а ця сучка дає, але більше для педофілів, у неї зовсім немає грудей, тільки одна сраця, чого там болить голова, смердить скрізь аміаком.
Дівчина з'являється перед ним, блимаючи посмішкою, поправляє щоку язиком, так, щоб йому видно було: рівні білі зуби, червоний, зігнутий, розігнутий, руркою язик. Вона у світських салонах, напевне, куди іноді потрапляє, перепхнувшись по-швидкому з якимось пещеним до непристойності євнухом, має успіх. Іван показує, щоб вона сідала. Окрім затишку він нічого не бачить, не чує, тріщить фісташками. Вони не перебалакуються. Вона мовчки кладе руку на його матню, виваженим жестом, і він навіть встигає подумати про естетизм. Іван навіть намагається прийняти руку, на її здивування, на її сором, але несподівано передумує і говорить: «Спускай штани… Тільки швидше… Мені ніколи…» — Він боїться не встигнути, але ще куди, де та ціль, він навряд знає, і краще не знав би, так тоскно. Дівчина спускає джинси до колін, розвертається задком, круглим і міцним, обіпершись об дерево, красиво, майже по-кіношному розставляє ноги. Іван підходить, дивиться, дівчина обертає голову, говорить: «Ну… Йди… Я вже готова…» Він піднімає шматок арматури, з усієї сили заганяє їй між ноги. Дівчина ще стоїть; він розуміє, що до неї не відразу доходить. Іван стоїть і чекає, слухаючи, як вітер б'ється роздвоєними верхівками клену. Нарешті вона стогне, протяжно і дико, але надто тихо, і це його найбільше розпалює. Він розвертає її до себе, обличчям, продовжуючи водити арматурою, наче прутнем, туди-сюди. «Ти ніяк не кінчиш, сучко?!» Вона втрачає свідомість. Іван сідає, допиває поволі пляшку «Фанти». Кров швидко набігає у художниці між ногами; джинси, труси, акуратні, модні — темна ганчірка. Івана бридить. Пошукавши чогось гострого, він нарешті знаходить арматурину. Дівчина лежить з відкритими очима. Вона проситься, ледь чутно. Вона белькоче протяжно, без зв'язку. Живуча, вони всі живучі, як кішки. Іван вибиває одне око, потім друге. Слухає з насолодою, як тріскається рогівка, чвиркає рідина і кров. Дівчина не проситься, тому це його бісить, і чим більше лють розбирає його, він починає розуміти, що це не сьогоднішнє його завдання, що він, напевне, зайшов надто далеко. І від відчаю бере до рук залізобетонну плиту і опускає на голову художниці. Один раз, другий, третій раз піднімає. Коли від голови лишається безформне місиво, одна каша, а ноги ще продовжують конвульсійно сіпатися, він нишпорить кишенями, збирає мілкоту, видирає з вух золоті кульчики, бере труп за ноги і волоче до підвалу, з висохлими купами лайна. Жбурляє вниз. Ретельно витирає, наскубавши трави, черевики, шкірянку, і виходить прогулятися Солом'янкою. Голова наливається. Його починає тіпати. Чи він щось розуміє, чи жалкує, що збився з шляху і його сьогоднішнє завдання не виконане, хоча ця сучка заслужила, а й того більше ніж заслужила, тому використав він свою позитивну енергію туди, куди слід, і нічого тут розводитися. І голос, холодний, жагучий, до самих кісток, підтвердив це. Щоб якось забутися, він купує пляшку пива, п'є, спрагло ковтаючи рідину, але так, начебто учиняє найбільший гріх, наче опаскуджує собі нутро. Він не вживає алкоголю, категорично.
Міліціонер знову відшукав чергову жертву, — вошивий смердючий бомж, з білою пластиковою каністрою, куди він дбайливо зливає рештки пива з недопитих пляшок, чимчикував собі у невідомому напрямку, то між столиками, серед витонченої публіки, котра гомонить годинами по мобільнику, то знову повертається, і так щогодинно. Гумовий кийок хряснув по хребтині, і бомжара тільки хекнув. Іван потирає руки. З'являється обличчя, «лик», про себе говорить Іван, — вказує в бік Кавказької. Тоді Іван Білозуб розуміє, куди, який напрямок йому вибрати. Вчителька, напевне, стара, пісок сиплеться, з інтернату, і, напевне треба поговорити, вона нічого поганого не зробила, виконувала обов'язок, як зрештою і він, — у кожного свій обов'язок, і ангел мовчить, нічого особливого. Ангел тільки сказав: «Молодець!» Щоправда: злиднючка, а в золотих кульчиках ходить, падаль, не люблю, не терплю злиднючок, ото їх ніхто не любить. Мент говорить, вітер розносить слова: «Суки, мочить вас усіх треба. Або на уколи…» Іван продовжує стояти, ледь похитуючись, смакуючи приплив свободи, від благодаті жмурить очі, мисленно благословляючи стража закону і порядку.
І отож він продовжує приймати сонячні ванни, вдихаючи і втягуючи вільне повітря Солом'янської площі, перебігаючи усмішкою в похмурий настрій, поволі викликаючи в грудях своїх справедливий гнів. Думає про інтернат і сиріт, затяжно, чадливо, як після цигарки. Усмішка кипить, мов ртуть у риторті. І приходить Шестєров. Кіптява над синьою водою: з вікна. За ним кілька товаришів. Шестєров — античний бог, постать, видрана вчителем фізкультури Пилипенком з книжки «Стародавня Греція та стародавній Рим». Витончений, майже тобі гомосексуаліст, розумний, з в'їдливою усмішкою, ядовитий, як гюрза. Викладачка, — ніжне створіння, закохане в літературу, в недосяжну доброту усього людства, що крадькома вичитувала Бгавагіту, курила благовоння, мастурбувала в окремішньому номері лазні. Про це мало хто знав. Кілька чоловіків, Шестєров не знав, точно. Але застукав її в кропиві із задраною спідницею, взяв без жодного звуку, без супротиву, а перед цим його огуляв Пилипенко. Іван плив між столиків, сповнений власного благородства, шикарний повелитель світу. Напевне, він один із янголів, посланий Богом на цю землю, Не напевне, а точно. Хіба ти не знаєш собі ціни, Іване? І усмішка лягла на його обличчя, як тінь вибраності.
5
Зустрічі
Ракша глядів у туман. Він тупо споглядав криваві вивіски на «Макулані», перевів погляд нижче, на мурашву люду, що рухалася від Печорська, витікала з Басейної безперервними потоками, сірими хвилями виливалася із закапелків, ворушилася спуском до Круглоуніверситетської і зупинилася в молошному тумані: під одинадцяту годину рвані простирадла туману розвіялися, і сірі потоки людей виявилися напозір міліціонерами. Було сьоме листопада. Готувалися до демонстрації. Люд в сірих мундирах прибував, — молоді хлопаки, з голеними лобами, прищавими обличчями, однаковим поглядом очей, байдужим й скляним, в якому прозирала та собача лють і відданість закону, що межувала зі злочином. Ракша злякано спостерігав як вони заповнюють площину навколо Бесарабського ринку, пріючи в тілогрійках, штовхаючи одне одного плечима. Чвиркали крізь зуби. Смоктали з пластикових пакетиків йогурти, кефір. Підкотили жовті цідила автобусів. Вийшла ще одна бригада, мовчазна, з низькими лобами, — биті вовки, старшина.