— А зараз послухай… Слухай уважно, щоб потім не говорив, що тобі ніхто нічого такого не казав. Не проґав, бо наробиш лиха… Люцифер з'являється здебільше в полудень. Смердить, як тисяча свиней. Обвитий тріскотливою його братією.
— Не йому дана влада розрізняти добро і зло. Він не може керувати. Злий нашіптувач, що гілки без веління Господнього не може похитнути. Але у нього вдосталь часу і інформації, щоб підбурити людину на гріх, на смертовбивство. Ісцит. Страшний людині випав іспит… — Ракша засунув руки до кишень і пройшовся до стіни, глянув на розп'яття. Витягнув лаписька назад.
— Твій дар скоро відкриється тільки для того, щоб ти знайшов того сволочугу. Якщо засумніваєшся, то накличеш біду. Не слухай голосів. Небесні прибульці говорять виключно символами. Слухай Гласу Господнього, а він записаний на Скрижалях Господніх, у Святому Письмі, кров'ю сплаченому пророками. Те, що миле люду, навряд до вподоби Богові. Але він добрий і терплячий, Батько наш Небесний.
Ракша трусонув головою, наче обтрушував блох, просипів у пустку:
— Добре, що нас звів випадок, — проте у голові хитрого, колишнього полковника Ракші цигувало сірою рідиною щось більше, розриваючи кровоносні судини.
— Для людей існують випадки. Для Бога їх не існує. Хто вірить у випадки, той не вірить у Бога.
— Ракша знову встромив руки до кишень. Йому зробилося мороско, тоскно, сіра попельняста паволока вечора потягнулася за вікнами, бавлячись чорними намистинками трамваїв, що влазили у густий глей відпочинку. Сіро і пусто. Листопад вимітає на вулицях, вигрібає, лизькає шибками воду. Переддень новорічних свят.
— І-і-і… — потягнув був Ракша прокурорським голосом, потім стишився: — І ти все це намагався розповісти?
— Більш-менш…
— Тоді я все зрозумів. — Але недовіра в очах Ракші блимала купками злих іскорок.
Цього чоловіка трохи пізніше Ракша впізнає в трупарні: з рідкими кущами волосся, розкиданого по черепу, з синім розвернутим рубцем, що проходив від тімені, скулою, роздвоївши гостре підборіддя. Хто той чоловік, так і не дізнався. Він пам'ятатиме його риплячий, впевнений голос, як віддалеку хтось начитував молитви, заворожуючи одноманітним співом. Початком Ракші видавалося, що потрапив на кафедру божевільних. І далі, гнаний по вулицях нелюдським жахом, озираючись на полуду вікон, на доми в жовтому присмерку, з чорним гайворонням, під сівким дощем, він майже як вірш повторюватиме слова незнайомця: «Ти повинен відшукати Дофіна Сатани, він помічник, він знаряддя Вельзевула, Сатани, він Антихриста провісник…» — А зараз Ракша походжав убогою кімнаткою, не виймаючу рук з кишень, і в голові його вертілося думка про Генерала і матір. Ну, направду, які у них були стосунки. Ну, напевне, не платонічні. І без голубих штучок, то вже точно.
— Вони всі гаркавлять, бо не мають голосу, бо відлучені від слова. А я зараз піду, — знову затандичив уперто обірванець, наче лякаючись, що Ракша геть забуде, що купа бздилуватих демонів обдурять його, колишнього полковника Ракшу, гаркавлячи команди голосами його ж таки пошлих товаришів, теж колишніх, по службі.
— А чому Бог не зупинить його?
— А для чого ти переводиш харч? Є право вибору. От і вирішуй.
Незнайомець дивився в безмежну панораму сірого неба, розцяткованого кулями ліхтарів, начебто бачив щось там чи думав: отак помітиш людину, а вона собі нічого і не намислила, а більше ти понавидумував.
— Не бери дурного в голову, — розпочав, а потім облишив. — Сам розумієш, що життя коротке, як спалахи над дахами серпневих зірок… А там… Там вічність… Тільки кому яка…
— Ото-то я і думаю, — єхидно потягнув Ракша, витираючи соплі, що заюшили з носа.
— Там за межею нас розсудять. І малих і великих. Банальщина. Еге ж, Ракша? А ти колись хворів? Звісно хворів, то отам таке буде з віку у вік, з дня в день, жодного шансу вибратися з преісподньої.
— Напевне, ти правий, не ображайся, — потягнув соплами носа повітря Ракша.
— Пусте. Головне шукай. Головне, стукай у двері, де відчиняють і звідки гонять, як приблудного пса.
Про себе Ракша зметикував: не інакше як піп розстрига, а Бог його душу знає, одним словом, Ракша, вляпався, як у чуже гівно вліз.
Холод натягувався крижаними плівками на вікнах. Кінець листопада. Ракша пересмикнув плечима. Підняв комірця на пальті, затулив вуха і вийшов під сніг, що сипав з неба, як у велетенську трубу. Потім сніг падав у перспективі, туди, до кінця чи до повороту тролейбусів. Ракща подумав, що сніг скоро перейде, розтане, і цілий грудень земля убого лежатиме під кореневищем міста. Ракша дивився на нерухомі міліцейські загони, які цілий день лежали в тумані великими масними сірими плямами. Попереду чорна діра готелю. Далі бордель. Від Палацу Спорту котилися Басейною звуки, наче хто бив у тулумбаси. Ракша бачить перед собою зрізану навскіс кутом Бесарабського ринку напіврозвалену будівлю колишнього заїзного готелю для купців. Авто різноколірними жуками розлазяться на витоці Басейної. Ракша думав про Ромодана з такою звіриною тугою, що Ліліт здригнулася усім тілом уві сні: його мідноволосе чудо, розсипавши кучері білими плечима, лежало на животі, вивернувшись скулою і лівим боком до нього, з вігтями малинових брижів від Казино-Сіті на округлому плечі. Асфальт мокрий і жовтий від світла, джерелом якого були будочки торговок квітами. І тоді до Ракші повернулися тогорічні думки. Тоді тут не торгували світильниками, що нині мастили олійними брижами мокрий асфальт, витінюючи яскраве море квітів з гарними, до античної непристойності, дівчатами. їх трахають араби. Здебільше чеченці. Надурняка. Зараз гроші платимо ми, якщо вони у кого є, а без грошей, будь ласка, на Саксаганського, — сіконуло у голові Ракші. І знову його думки завертілися навколо Ромодана. Він навіть присвиснув, згадуючи в'їдливий листопадовий день якогось там дідька року. Він дивиться на Ліліт, що тремтить уві сні, вже зараз розвернута упівоберта, скинувши теплу ковдру на підлогу, і йому видно вигин спини, між сідницею. Крутий вигин. Дві половинки, розділені смужкою. Він знову дивиться на розколисану масу у сірих мундирах. Чекають на демонстрацію, якої, звісно, не буде. Уявний світ робить цей світ ще убогішим. Потім запах, терпкий запах, як запах моря в пляжний сезон наприкінці, коли смердить дешевою камбалою, татарськими чебуреками, а від ялівцю судомить, першить у горлянці, — це виринає з думок, самої Ліліт. Ракша сторожко обертається. Ліліт вдає, що спить. Ракша знову на небо. Надто чисте, як для листопада. Туман осів, візьметься на паморозь А у Ліліт зморшки з'явилися. Скотство, всезагальне скотство висловухих. Золотогубе соложаве скотство. І нічого не вдієш. Удари наближаються, як хто роздуває велетенського міха чи Дніпром на Черкаси суне пароплав, бухикаючи великими колесами, бовтаючи великими колесами піну води.