— Право вибору, — говорить він і спиною відчуває, що Ліліт прокидається. Вона витягується довгим доглянуло тим, випещеним тілом, усміхається, ще не відкриваючи очей, поклавши голову під руки. Але Ракша не підходить. Вже запізно. З-за кута сунула процесія буддистів. Чоловік сто. Виголені посинілі від холоду лисини перекочуються більярдними. кулями. Б'ють брязкальця, нагадують голодних мавпунів. Потім від одноманітної маси відокремилося кілька мацаків. Фіолетові черепи заколисалися, подовжуючи розтягувати пісень, а далі — покотилися більярдними кулями по закапелках. їх били спокійно. Навіть без злості, як шолудивих собака. Перші ряди лежали покотом: у забруднених ризах, заляпаних калом, сечею, кров'ю, піднімаючи обличчя з блазенським виразом покори. У них круглі, з дитячим виразом обличчя. Тільки, подивись, довірся їм, а потім такого устругнуть, що блювотний порошок кашою чи манною виявиться. Туман рветься. Чути з мегафону: «Товаріщі, прєкратіть ето безобразіє…» «Колись тобі, Ракша, говорилося, що такому виблядку, як ти, поталанило народитися в такій країні. Аби не вмерти. А народитися можна будь-де. Він знову перехоплює погляд. її погляд. Ліліт тріпоче пухнастими віями, ніжна і тепла. Зовсім тобі не лікарша, і не раклиха з Чоколівки, що поки нужду справиш, то під час уремічної процедури облапошать до останнього і викинуть, мов серливого кота, молоді міліціанти, розважаючись, катають одного голомозого ногами. Він кувікає, як порося. Мечеться колом під ударами кирзаків. Обличчя самовіддане. Тільки кому? Ракші його не шкода. Він намагається відшукати причину. Він вже, Ракша, не належать ані до тих, ані до цих, що цмулять з горла коньяк, ані до тих, що викидають своє бздо на горішніх поверхах.
— Сьогодні яке число? — говорить вона крізь сон.
Ракша не відповідає. В перспективі — сніг, масна пляма площі. Хлопчачі голоси. Вони співають молитов. Перші сліди на першому снігу. Діти виводять радісно молитов, аж верещать. Зараз один кришнаїт, видно найстарший, а тому подібний на індюка, бряцкає у свої цимбали, закочує очі під лоба. Ракша бачить їх за шклом шибки. Двоє здоровенних, як вгодовані свині, ментів беруть його за вуха, для реготу, і намагаються підняти. Це їм вдаєхься. Кришнаїта піднімають на півтора метра. Він верещить, видно, скаржиться, що боляче. Його по черзі футболять до «чорного воронка». Пацанва без роботи не лишиться.
— Сьогодні сьоме… Глянь… Скільки мусорні понавилазило… Когось дубасять… Комуністи не прийшли… А цим закортіло вилізти… Комахолюби… Мать їх, ідіоти.
Ліліт перевертається на спину, лежить в довгій мовчанці. Піднімається, схрестивши руки на грудях. Поклала долоні на плечі.
— Мороско… Волого… Подай сигарету… — Курить короткими затяжками, пускає дим поперед себе; вона усміхнена, нагадує розквітлу вчасно квітку, що потребує все більше і більше уваги. Що поробиш, Ракша, всі вони бляді. Він знову подивився на чорні виймища вікон колишнього готелю, де збиралися купці. Ліліт з тих жінок, що вірять у силу кохання, а не любові, бо любити можна свиню, насамкінець мавзолей і портрет президента. А кохати тільки жінку. Воно затишне і не потребує зайвих коментарів. А як з Богом? Тут інакше, тут зовсім більше, ніж велике всезагальне скотство. Бог — це велич. Це тяжкі свинцеві жорна, що посекундно перетирають на борошно цілі народи. Криваві вивіски «Макулана». Вона, Ліліт, вчасно пішла в люди. Самовідданих жінок не буває, — так вона собі вирішила. Але життя вирішилося по-інакшому, зовсім незле, але й не добре. Вона довго потерпала від нестачі любові, яловіла серед манірних віслюків різного штибу та, огого, якого калібру знаменитостей: завчені порухи, клям голівкою вам, клям нам; однакові напої, різний, хіба що, барвник; розмови, тягучі, як недоварений кисіль, де при нагоді можна натрапити на «кавалера», але як дивожно подобається таке нудне, пронафталінине життя. Вони, люди, що їх оточували, допомагали одне одному своєрідною азбукою Морзе: піднімається нога, рука, бликне одне око, друге полізло під лоба: добридень, як ся маєте, а вчора бачили міністра… м… да така душечка, а правда, що у нього, ха-ха, бачите, я не помилявся, а у мене фекалії не виходять, навіть релакс не допомагає, треба, доктор говорять, свічки, так, банальні свічки… приємне з корисним. Потім колом передаються цидулки, безіменні, безтілесні, як і обличчя небожителів. Мужики кряхтять, видимаючи сечу з міхура, з криком, в пісуари. Простатит. Треба з гандоном, бо інакше можна чогось побільшого та хвостатішого. То не простатит. Ви десь, колего, зачепили. Ху-ти… Оx! Я пожартував, не ображайтеся. Вони разом, дружньо пускають струмені жовтої, як сірка, сечі. Голосно, з ревінням джина, видувають крізь розтруби прямої кишки гази. Щасливі, струснувши останні краплі, затягують, шваркнувши, в унісон, зіперами. Тільки про людину починаєш думати, душечка, зайка моя, а воно такою скотинякою, дитино моя… Що трапилося? Дай своє вушко, щось скажу. Боже! Невже? О, треба попередити Міну, а то чого доброго… Що? Ти так гадаєш, що вона в курсі? Не тільки в курсі, а добре знає, про що і для чого, як… Вона сама і підкинула йому трипера?! Та не горлай так, бля, заткни пельку, бо міністр наш має стовідсотковий слух, кажуть, перед тим як стати міністром, він був суфлером? Як? Не задавай зайвих питань. Звідки тобі це знати? Як актор?!!!! Не може бути він актором… Така імпозантність притаманна тільки суфлерам… А що, любчику, головніше: актор чи суфлер? Яке ти село, дєрьовня, кугутяра одним словом… Ну-у-у-у-у. Злий такий, злий, мені такий злий. Під декоративною пальмою жовта калюжа підлизує дамочці черевики на високих каблуках. Вона вертиться на підборах, вишукує голодними очима ще когось, бо сьогодні одного мало. Так, злий, але після третього трупа лагідний, як травневий ранок.
Ліліт не морочила собі голову коханням. Від матері, з кров'ю, увібрала холодну прагматичність, спочатку з суто з гігієнічних міркувань, вона дозволяла пускати до себе в ліжко мужчину, навіть не симпатичного їй. Але стиль життя вимагав таких короткочасних злягань та попущень, і вони, її коханці, забувались із чмаканням презерватива в унітаз. Вона не втрачала ніколи тієї жіночої чарівності. В коханні була віддана одному мужчині, якщо це було справжнє кохання, і вона могла бути покірною жінкою. Можна обмовитися: батько у неї був патріотом, в залежності, куди політичні вітри візьмуть і подують. Дітей своїх він виховував за кожного режиму, а тому більшість з його отприсків не знали рідної мови; аби не впертість Ліліт, то він би певне виховав би з неї ідіотку, і проживи довше з її матір'ю. Від батька вона нічого не вспадкувала, ані характеру, ані грошей, тому і любила по-своєму, хоча завжди, з плачем, дорікала матері. Тато помер молодим і несподівано. Ракша був її перший, втаємничений, звісно у мріях, коханець. І подорослішавши, вона одного гожого денька побачила ще не підтоптаного полковника Ракшу. Ось такий може стати моїм чоловіком; жінки люблять високих і сильних, мужніх і боягузливих, а вкінець — який попадеться. Вона виростала серед книг, няньок, покоївок. Заборонені книги, що потрапляли до її рук, з оголеними красенями, шпарили сором'язливим червоним рум'янцем молошного кольору шкіру. Ця зустріч з Ракшою була миттєвою, вони навіть не перекинулися і словом. Хто вона, школярка, а він, легендарний полковник Ракша, гроза бандитів і покровитель знедолених. Хоч усцись зо сміху. Батько Ліліт полюбляв полювання з гончаками, щоб єгері трубами сповіщали про прибуття «дуже високих столичних чинів». Але він жив скромно, може, й не на одну зарплатню, якої б вистачило на півкварталу обідранців. Та й не тільки. Кохався на природі, а не любив. У Ліліт, у цьому кавардаці маленьких та великих інтриг, трагедій, дешевих, мов індійське кіно, мелодрам, напрочуд збереглося щось світле. Однокласниці і однокурсниці дивом дивувались, як все легко дістається їй в житті. Несправедливість така вимучувала Ліліт вкрай, наче вона винна у всіх гріхах зачучверілої молоді, що віддавалися одне одному, як сучки на вулиці під час тічки, патякаючи про мораль разом із заклопотаними батьками, коли їм, за манною кашою, вручали по кілька гривень, напучаючи на добрі діла: а ось я тобі, донечко, молитовку до екзамену, на бумажечку написала. Вона завжди була легкою, надто розумною як для жінки, аде водночас повна жіночого паскудного безсоромства. Вибух мідного волосся, трохи підфарбованого, зелені очі, ніжне тіло, — годі на правому чи лівому березі пошукати ліпшого. Порода. Але коханець її, якого стримував тільки громадянський шлюб, утік від неї. Не витримавши розбещеної краси, майже ренесансоврї вроди, лякаючись витонченого, але непрагматичного, чоловічого розуму, що навіть закричав на вікна, коли Ліліт, заливаючись слізьми, дивилася у спину, а він розвернувся перекошеним болем і люттю обличчям, швидко, по-хамськи інтелігентно захаркався: «Гермафродитка хєрова!!! Кому ти тут потрібна?!» Й невдовзі закінчив Кембрідж. Так, полишив з-за якоїсь віспастої бридулі, з обличчям, поораним як тертушка. Професорка. Кандидат тьмутараканських наук, в чому Ліліт не хотіла розбиратися, але могла, як і не захотіла ділитися з чоловіком. На перший погляд вона легко знесла зраду коханого чоловіка, але погляд у неї став лагіднішим, з крихтою печалі у кутиках ока; вона говорила ніжним голосом, але десь у грудях, відчувалося, як щось вуркоче пекуче до несправедливості, жорстокіше, ніж буває насправді. Тільки терпужний, як по зубах, удар прорізав зморшку у кутиках рота. Й одного гожого дня їй збрело в голову пізнати життя. Як і кожній доморощеній сцикусі, хоча вона вже спізнала гіркоту першого розчарування, а майбутній чоловік тільки-но надсилав листівки з Кембріджу, вона забажала гризнути ще не міцними зубками і відгризти найсмачніший шматочок. Як завжди. Без традиційних сюсюкань київських за столом, вранці, за гречневою чи вівсяною кашею, вона виклала план подальшого існування. Батько спочатку підняв окуляри, окинув її постать, виліплену так доладно, що годі уявити було, щоб відпустити доньку, але несподівано для сім'ї, особливо для прагматичної і поміркованої матері, виказав нечуване захоплення. Зіскочив з дзиґлика, зарепетував, засвистів п'ятнадцятилітнім хлопчиськом. За життя батька, що руслом небесним протікало у неї над головою, для всіх злиднів вона була взірцем небожителів, її відверто зневажали або любили, лестилися, як тхори перед левом. Вона довго не помічала фальші, і світ для неї справді був таким, як змальовували її знайомі. Що і не дивина, вона не була у великому захваті, бо вже скуштувала чогось, але не розпізнала на смак. її виховали у найліпших традиціях домострою, хоча вона вишикано, стильно одягалася, здебільше по-спортивному, але елегантно. Від рештки звичок, що відгонили столичною сечею напівкупцівського міста, просяклого кислою капустою, цибулею, оселедцями, вона була не у великому захваті. Вона жила собі тихо, відліковуючи секунди, хвилини, миттєвості, години, роки. Вона дивилася в цю печаль майже по-дитячому наївно, наче засуджуючи, що, мовляв, ви не даєте мені щастя, того, що в народженні моєму було обіцяне, тому сама візьму його. Як вихололе молоко, світилися її очі. І першим коханцем у неї був панк на прізвисько Стас. Він знався на інфернальній езотериці, складав гороскопи, астрологічні прогнози, відверто носив на грудях перевернутого хреста, тижнями не мив волосся, так і бовтав, обсипаний лупою — придурок усім придуркам. Після місяця залицянь, побачень, просиджування на лавках або в підвалі під'їзду, потискавшись, вона нарешті віддалася йому, віддалася так легко, як це проробляють сучки на щітковій фабриці, і аби під час злучення вона не була целкою, то б зопалу можна було нарватися, назвавши її професійною курвою. Але це було вперше. Тоді над містом висіли яскраві квітневі дні; дні зависали серпанками, покриваючи нездоровою радістю квартал за кварталом, починаючи від ботанічного саду, аж до Осокорків. І отак вони зустрічалися в місті. Потім одного світлого дня Ліліт не дочекалася телефонного дзвоника, прийшла до комірчини, але замість Стасика знайшла там відрубану голову. В роті стримів відрізаний член. Ліліт, з холодним аристократизмом, тобто по можливості, тим днем, у розвої травневої каламуті, навіть не дошукуючись, не вишукуючи проблеми і причин, стояла у хижі, заляпаній кров'ю, засипаній ошурками, розвернутими догори хрестами, п'ятикутними зірками; вона задумалася, нібито згадуючи або вишукуючи щось в далекій пам'яті; потім обережно, заскочена нелюдською тоскою, жіночим істеричним, до мазохізму каяттям, наче страхаючись, що завдасть ненароком шкоди голові, не її, а коханця, обітерла його чоло, засинілі губи, запінені рожевою сукроватицею, запнула у яскраву, з трояндами і ружами квітчасту циганську хустку. Потім сіла на стілець, прямо під відкритими дверима хижі, стрільнувши очима просто у високе синє, з повітряними кулями хмар небо: закурила, жадібно, великими ковтками поглинаючи дим. І тут перед зором її полетіли — ослизлі кахельні плити трупарні, з безголовим тілом Стасика: його тіло, занурене у формалін, як велетенський тритон. «І то здорово», — зі злістю прошипіла вона. Потім вона йшла вузенькими вуличками, петляючи та плутаючи задрипаними закавулками, закапелками, романтично овіяними середньовічним смородом. Була середина квітня, зелень повитикалася, нахабно мацькаючи очі. Від яскравого, ніжно-зеленого до непристойності, як оголена дівуля на майдані Незалежності, розтягнутого зеленою плямою газону її витошнило, знудило, а потім набило сухого листя у голову. Упродовж довгих років Ліліт не змогла дати ради тому почуттю, як і кожна нормальна жінка, зневірившись у коханні, вона вирішила, що нині на подвір'ї зовсім інший час, хоча за звичкою тримаючи фотокартку Стасика, — спочатку біля грудей, потім він перемандрував на стіну, приліплений на стародавньому дзеркалі, з облузаною рамою, разом зі Сталіним, Дівою Марією, розіп'ятим Христом. Тіло знайдуть на смітнику. Годі що розібрати. Навіть для формаліну він не годився. Студентки згрібали рештки: нирки, печінку, що шубовснули у фізіологічний розчин. Знайомі, з медичного, принесли залакований череп Стаса, — прощаючись з романтизмом, вона викинула череп у воду. Наскільки то було правдою чи фантазією, не знали ані батько, ані в пізнішому часі Ракша, навіть вона сама, несподівано заспокоївшись у своєму житті, наче серед літа зустріла зиму. Десь там відгонило байронівщиною чи Стендалем. Напевне, вона знала більше за Стасика, розумілася на таких речах, що задрипаному панкові слабо потягатися з нею. Європа, виховання, розбещеність, але і козяче співчуття до згиблого, як на її думку, було органічним, як жінці проститувати. Вона не бридилася цього слова, а навпаки воно, це слово, навіювало тихі хорали забороненого. її принаймні розважало. Упродовж кількох років вона навіть неспроможна дати ради почуттям, думкам, уперто відтинаючи від себе образи і кілометри Стасика, — в часі Ліліт зрозуміє, що ідіоти, як і жінки, мржуть бути переконливими. Брехати легше, бо брехня ні до чого не зобов'язує, і людина всяк смана, і тому побрехеньки звучать в чужих устах» як власні, наче виправдання, наче доказ та свідоцтво на право свого мізерного життєустрою. Правду про себе ніхто не любить. Правда, як триденний запор, що з каловими масами виходить нарешті, рвучи пряму кишку, заливаючи кров'янкою, вифарбовуючи у коралі білий унітаз людської гідності, в клозеті, де не працює бачок для зливу води. Невідомо, куди вона діла голову Стасика. Це їй наснилося: зараз чад минулого не більше вигадки: око скліпує туманно і підозріло на Ракшу. Небезпечний погляд жінки. І після цього короткого роману вона чекала страшних мазохістських спогадів, що ось її душа зіжмакається, як осінній листок, що біль, розпука прийдуть згодом. Але нічого такого не трапилося. Щоправда, лягаючи у ліжко з іншим чоловіком, яскраві розводи внутрішнього вогню тільки відтіняли її обличчя. Вона дорослішала, робилася жінкою, розумною, хитрою, пухнастою і лютою, як кішка. Але милосердною. Уроки тата, котрий аж ніяк не знав, народився без того ж таки милосердя. Світ топився в побурілих від тоски очах. Вона приїхала до того клятущого підвалу, туди, де пережито скільки-то маніакально-солодких мазохістських хвилин, що аж самій соромно робилося, вже заміжньою, зовсім молодою жінкою до цього місця, але нічого не схвилювало її. Вона враз відчула себе беззахисною; як хто роздягнув силоміць. Вона враз відчула себе маленькою, вірніше, забажалося їй зробитися маленькою, крихітною і доброю, як біла порцелянова лялька. Зрозуміла, що вороття немає, дороги ведуть в один напрямок, а квитки назад не здають і не приймають, — добирайся як знаєш. Вона вирішила, що все попереду, а як ні, то нехай.