Ракша стояв і дивився, як бритоголових буддистів чи то кришнаїтів дубасять міліцейські загони. Потім пройшлося кілька калік з червоними прапорами. Ліліт піднялася, позіхнула спросонку. Пройшлася кімнатами. Ракша потерпав, — стрибав, як блоха, — від неудачі до неудачі. Незнайомець лишав сліди, не притаманні його стилю. У Ракші напрошувалася думка, що він еклективний серійний убивця. Але і це теж було сумнівним. Напрошувалася ще одна думка, що діє не одна особа, а ціла зграя виблядків. Перше, що кидалося у вічі, відсилаючи його, Ракшу, до далеких часів, туди, на Троєщину; друге — сексуальне збоченство; третє — гомосексуальні зв'язки з акцентацією на вампіризм. Останнє смішне, як дешевий чорно-білий фільм. Ніякої.логіки. Проте все сходилося на одному, що люди, чи одна людина, мали витончену натуру, паскудні нерви і холодний розум. Педантичність, акуратність до паталогічності, нахабна зверхність, якщо це можна назвати іншим словом; і це слово «вибраність» вертілося, як оса, на кінчику язика. Чорт, хлопець-друзяка, таки так, — хлопець-друзяка.
Ракша, як кажуть у народі, пускався берега. Дітвора йому свистіла услід, щоб поболючіше опустити недавнього мусора, який колись прославився найжорстокішим і принциповим ментом, хоча його в районі поважали і вірили та ввіряли долі за його сміливість і дитячу чесність, якщо останнє слово було дотичним до таких-от установ, де він заробляв собі на хліб насущний. Майже рівня тобі. Чому рівня? Однаковісінькі. А зараз все — він поза законом. А Ракша зробився дивним, лякався на шмигаючого авто, на шелестіння гілки. Ліліт — саме ім'я насторожувало. Блукаючи вулицями, він вертів головою, зачувши сморід, як хто підпалив «Червоний Гумівник». Потім почув голос. Далекий, глухий, як у діжі, як гуркіт грому у травні, що тільки накочується, вал за валом. Він подивився і укляк: Хрещатиком шпацирували люди один проти одного, з того боку, з псячими головами. Окроплений холодним потом, відчуваючи, що ось-ось накладе в штани, він подався до свого помешкання. І почув: «Це твій дар, Ракша-прозеліт». Притьма кинувся східцями, слизькими від бананових шкірок, блювотиння. Послизнувся, обдер штанину разом з колінами. «Святе Письмо… Святе Письмо… Святе Письмо… Дивись, що записано у Скрижалях Господніх…» Ліліт не було. Розібране ліжко, розкидані простирадла, подушка в губній помаді?… Все як годиться… Папери з гребінцями впереміш з косметикою. Ракша почав шукати Святе Письмо, але так і не знайшов, — дрібно беручись потом, дриґонів він, майже двометровий, колишній полковник Ракша, напустив у штани. Страхіття, неспокійні сни всієї босоти, вирішив відшукати Ромодана. Це рішення, несподіване, безперспективне, наповнило порожні його дні змістом.
Міністр засідав на сесії Верховної Ради, і, як кожен міністр правоохоронних органів, знайомий наш Генерал, а він був саме той, як і кожен порядний мент, брав побори, мав урівноважений характер, кохався на жіноцтві, що і входило у складову його поборів; говорив він м'яким вуркітливим голосом, — слухаючи його тільки голос, як сексуально переливається в його утробі, хлібпотів в горлянці, можна було нагородити всілякого; а ще, як і кожен обтяжений державними справами муж, він прйродньо потребував відтягуватися, тобто будь-яким штибом чи чином знімати стрес. Генералу більше до вподоби слово «відтягуватися». Як вище згадано, цьому слугували жінки. їх привозили на загородню дачу: від шльондр-валютниць, до благочестивих мамусіньок шанованих сімей, яких заїдала нудьга, і до малолітніх проституток з велетенськими синіми романтичними очима невинності, щоправда, після четвертого викидня; всі вони напивалися справжньої шампани, тобто шмпанського, і ходили на чотирьох кістках, імітуючи, — якщо це не зовсім їхній природний стан, — рохкання звірей різношерстої та різнопородної масті; інші були відвертішими, обкладали себе матом: «Я така блядь… Я остання сука… Виїби мене… А!» Знаходилися охочі. І коли Генерала ця вистава збуджувала, западала в душу, а прибор його достоїнства набухав у армійських трусах, і прутеняка починав ворушитися, як гад, державний достойник, порохкуючи від випитого і задоволеного ситого життя, поблажливо брав до себе когось в ліжко. А зараз він сидів під склепінням парламенту, нашорошивши гострокутні вуха, і думав про Закон і Бога. Потім думки його переплелися з еротичними видивами чи, нехай, мріями. Скільки таких мосьок на моєму хрєну в рай в'їхало, хе-хе. Він потирає руки. Можна тільки гадати, що новоспечений міністр, від природи не злий чолов'яга, радше навпаки, — з його вуркотливим голосом хижака, — або в церковний хор півчим, або в гей-клуб вишибалою. Але педерастів міністр не любив. Від народження, з самих пелюшок, він все життя мріяв стати міліціонером. Мрії збуваються тільки у дебілів, — хто це сказав? — подумав новоспечений міністр. Треба помикитити на днях і вставити цій суці. Віддать чеченцям, хай голову одчикрижать. Падло. Ага. Згадав якесь турецьке прізвище. Ро… Ра… Ромодан. Ні. Далі. Ага. Ракша. Де його волоче, ідіота? Сам винен. Тепла баба, п'ятикімнатна квартира, купа коханок. Живи — не хочу. А то сраведливість заїла. У нас вся справедливість. Більше її немає ніде. Ні, так хто ж сказав, що він дебіл. Життя таке, процесія така, щоб жерти одне одного. Треба сходити в церкву, ну, або до ворожки. Десь там під Васильковим чудеса одна баба витворяє. Ракша… Хрін йому, а не аудієнції. Все, опущений. Ще на зону «пітушить» зекам, — це можна. Тхоряка-правдоборець. І несподівано для себе вирішив. Хе-хе. І потер руки. Я йому дам аудієнції. Треба до ворожки з'їздити. Копійки кажуть бере, а з таких-от, як я, то і на дурня, щоб, чого доброго, не посадили ламати на Донецьку сіль. Закон завжди знайдеться.
Ліліт підкотила на авто. Іван крокує маршем переможця Солом'янською, підставляючи обличчя під усмішки, під вигуки. На ньому дорогого крою шкіряна куртка. Здається, вона належала якомусь арі, ну, то вона йому вже непотрібна. Потім він ловить поглядом вродливу, ну, не те щоб вродливу, а чарівну жінку. Пальто роздимає вітер, сукня, що просвічується сонцем, вимальовує довгі ноги велосипедистки. Іззаду вона краща. Напевне, краща вона таки іззаду. Вітер роздував її волосся, що переливалося від мідного до кольору охри, потрапляючи під сонце. По ході вона попадала на страпаті калюжі сонячної піни. Яшмові, як у комишового кота, очі. Вігтяки сонця лягали на чітко окреслені скули, повний, соковитий рот. Вона вийшла з авто в зеленому шалику через плече: йорзання, обдуті вітрами, мармуровою площиною, в короткій соболиній шубці, що висвічувало сонце, викреслюючи тонкими лініями ноги, гарні, точені ноги. Підійти, — гонча. Іван йшов повагом, щиро скаблячи зуби. Він герой, навіть не герой, він щось більше, аби ви тільки знали, щоб більше знали, суки. Ходять і нічого не бояться. Потонули у пивному багновинні. А вона насправді, ця дівуля, гарна. І ця пещена стервоза розуміє, що подобається чоловікам. Вони ловлять погляди один одного, миттєвість дивляться, мов захололі, прикипаючи очима, як давні знайомі. Потім Ліліт труснула головою, кинула крило волосся, кільцями, мідними воланами, ліворуч. І подалася до супермаркету. Гарні ноги, але плебейські. Мама вдома, вона моралістка. Мимохіть, нашвидку їй в чоловічій вбиральні прищава пацанва ставить пістона, — сопе носом Іван. Через кілька хвилин вона повертається, сідає на зупинці п'ятого трамвая і курить важкими, глибокими затяжками. Як сравжній чоловік. Вона скосила ока на Івана Білозуба, подумала: «Дивний чоловік. Видно, розумний… Чимось подібний на… на… Ракшу…» Тільки цей чоловік випромінював тепло і привітність. При грошах; хіба головне, що при грошах. Ракша тобі злидень, злидень і палець об палець не ударить, а никається десь аудієнціями. Останнє її насторожило. Ні, таки не на Ракшу подібний, а щось спільне, щось пов'язане з цим чоловіком. Курить, сидить на лавці. Іван безцеремонно розглядає пухленькі ноги, спортивну статуру. Ліліт допалює цигарку, теж проходить між скляними будочками, щоб бува не втратити з поля зоря незнайомця. Іван підозрює, щось з усього, неприємне. Тут, благо, з'являється сивий, в шапочці «півник» сивоволосий філософ, мудрець, мандрівна блоха по чужих душах. Він частенько обридав на Хрещатику, — ходив босий і кричав: «Кайтеся! Кайтеся! Вже сокира занесена…» Вони розбалакалися — Іван та філософ з довгим сивим волоссям. Упівуха, попріч свідомості та волі, вона слухала ту балаканину.