— Все прекрасне закінчується потворно… — почав був філософ, як його перебив Іван Білозуб:
— А хто дав означення прекрасного чи потворного? А покажи мені… Хто сказав, що мертвий — це погано? На то він і мертвий, щоб навік утішитися. Мертвому немає сорому ані болю, ані страху… кошмарних снів…
— Це тут чоловіче… А там… За межею нашого життя…
Білозуб блиснув очиськами, пустив гуляти кварцеві брижі:
— Дурня. Там така сама ієрархія. Я був там… — зашепотів з благоговінням: — Я вів бесіду з самим… — Іван піднімає вказівного пальця, погляд скляніє.
— Ну, вибачайте, що порушив вашу прогулянку. Я взагалі люблю спілкуватися з людьми. А ви дуже цікавий тип. Навіть… Навіть якось не по-людськи, а щось воно є у вас, в утробі… Так… Щось небуденне є… Ну… Перепрошую…
Ліліт запалює цигарку від свого недопалка. Глибоко затягується. Голубий дим кільцями висить у нерухомому повітрі. Сонце вікнами. Вона слухає, намагаючись згадати, де вона бачила це обличчя. Вона думає, що він нічого, душечка. Голосно відкашлюється. Мов ненароком, вона ловить його погляд. Ми завжди жалкуємо за тим, чого немає. Але краще вже з Ракшою. Незнайомець в шкірянці спостерігає за нею уважно, з легкою, як пух, посмішкою на губах: вона гарна, ця пещена курва. І не гляне в його бік. У мене шкірянка, я сильний мужчина. Гарна жінка: а скільки там у її лохматці стафілококів, трихомонази? Напевне, нічого. Пусто… Я сильний мужчина: здоровий спосіб життя, майже римський, що тіло береже: поранні крижаний душ, ніяких вітамінів та стимуляторів; гантелі, швидка хода, а повз тебе шмигають авта, з людьми, з «крутими». Але тут його бере переляк. Такий, як там, несподіваний, з ментами на Солом'янці.
— У вас немає чим підкурити? — запитує Іван Білозуб.
— Це такий спосіб знайомства? — кокетливо димлячи, підсовує запальничку.
— Можна й так…
Ліліт простягає руку, випещену, з довгими музикальними пальцями.
— А що далі?
Іван потягнув візитівку. З номером телефону, з фірмою. Чин чином все.
— Потелефонуйте.
Ліліт взяла. Усміхнулая щиро, вже без страху говорить «па» і йде. Неспокій знову прихопив її, стягнув горлянку. Вона сідає в авто і мчить на повній швидкості. Першить в горлянці. Замуркав мобільник. Говорив Ракша: «Де ти пропала… Куди тебе понесло… Ані привіту… Ані записки…» — «Я що, твоя власність…» Але якого тільки хріна і справді її понесло сюди. Спалах в голові, наче вибух: «Ракша… Я бачила цього чоловіка…» — «Якого в біса чоловіка… Тисячі людей бачать одне одного… І нічого… Продовжують спати, помирати. Кого ти бачила?» — «Того, що ти шукаєш… Він лишив мені візитівку…» — «Прізвище…» — «Зараз… Зараз… Зачекай…» Вона веде авто однією рукою, іншою порпається. Не втримує, — білими, брунатними червоними пластівцями візитівки розлітаються по салону авто. «Ракша, зачекай, візитівки розсипалися… Ну, той, у тебе на фотокартці висить…» — «То малюнок…» — «Яка різниця…» — «Велика… Прізвище… Прізвище!» Авто кринить і з усього розгону влітає у вітрину. Скло різноколірним каскадом розлітається повсібіч: червоне, синє, зелене, фіолетове. Ліліт відкидає на заднє сидіння. В мобілку хрипить навіжено Ракша. Трубку виймає з теплої руки чоловік, що першим підіспів на допомогу. Ракша горлопанить: «Ліліт! Ліліт!» Відповідає незнайомець: «Ваша Ліліт розбилася… Думаю, що жива…» — «Де це?!» Незнайомець називає адресу. Летить «швидка». «Швидка» прибуває разом з Ракшою. Вайлуваті, з оголілими фізіями санітари. Кислий запах непідмитої проміжності. Грибний запах сирого м'яса. Ліліт несуть до реанімаційної машини. Вона встигає тільки прохрипіти: «Підбери візитівки. Там його адреса…» Двері «швидкої» зачинилися, глухо ударивши повітря, як крилами. Ракша поспіхом збирає заляпані кров'ю візитівки. Основне, та, яка йому потрібна. Народ незадоволено мовчить. Ракша навіть не запитав, куди її везуть. Всьому приходить кінець. Випадків не буває. Ракша, затиснувши пучком скривавлені візитівки, біг мов шалоплений до свого колишнього патрона і покровителя. Генерал о цій порі грів колгоспні свої лаписька біля каміна, на дачі, на Кончі Заспі, і чекав не Ракшу, а Ліліт. І Ракша здогадувався, що і куди їхала Ліліт. Ракша набирає номер телефону. Ракші відразу відповідають. Його водій буцімто. П'яний вдризк новоспечений міністр. Ракша кричить, що Ліліт загинула, з-за тебе, сволочуга, а ти мене не хочеш вислухати, чмо генеральське, кара на твою голову, кара впаде. Один ляд тобі в смолі паритися, донецькі солі — найоптимальніший варіант.
— Що тобі від мене, Ракша, потрібно? Все, що міг, я зробив. Ти сам винен… І-і-і-к. Ось… Ш-к…
— Я знаю точні координати серійного вбивці, якщо його можна назвати серійним…
— Що ти, Ракша, плетеш, блядь?
— Дай мені санкцію… Або пришли когось.
— Все повертається на круги своя, — єхидно прошипів Генерал. — Ти хочеш на роботу назад? А назад вороття немає. Ти зараз, Ракша, ніхто. Випав ти. Ніхто ти, Ракша. Як і був ніким. Я тебе підняв, тебе і опущу. І не треба ці заліпухи. Лапіііу вішати на вуха.
— Я не вішаю, пане міністре, спагетті вам на шию, на твій хрєн і тому подібне. Всі вбивства, певен, учинив один і той же чоловік. Але серійним маніяком його навряд чи можна назвати. Незмінність методи злочинця тут не підходить. Роберт Гейнль був аналітиком, але тут інше… Методичність тут ні до чого.
— Ти мені скажи, що він е-е-е… Забув, як воно називається…
— Це називається, що Ліліт їхала до тебе трахнутися, аби ти мене удостоїв уваги і вислухав. Вона… Ти, сука, шантажував, спекулював на цьому. Вона загинула… В автокатастрофі.
— Це правда? Але… але у кожного розваги та обов'язки в житті, — генерал наче протверезів. — А взагалі розбирайся сам. Мені покалічені дамочки не потрібні, а мертві й поготів… Ти трахав мою бабу, Ракша…
— Віднови мене хоч у лейтенантському чині! Я розкручу цю справу.
— Все, балачка закінчена. Посилай вітання на той світ своїй курві… — на тому кінці п'яно муркнуло і пішли короткі гудки.
Ракші забажалося вилаятися, брутально, — послати до дідька генерала-міністра, все Міністерство внутрішніх справ, СБУ, власні і чужі печінки, — мовляв, не у жінках тут справа. Зовсім інакше. Якщо серійний убивця тим-то і називається, що діє за методою, за злагодженою роками схемою… Блін, все в голові перекип'ятилося… У цьому випадку дивувала спорідненість і роз'єднаність, розгалуженість у всі види убивства і насильства. Постмодернізм тобі сраний… Так, начебто діяла не одна людина, а декілька. Але Ракша вперто тандичив, що це справа рук одного чоловіка, можливо, він тільки починає, наче виліплює свою конструкцію, а радше плутає сліди… Проте остання версія відпадає. Вбивця, наче глузуючи, лишає сліди. Так, одній жінці, якій він розпанахав горлянку, трахнув її ще теплу, запхнув патрон у вульву. Це був хитрий, водночас злий і жадібний до влади і грошей чоловік. Лишалося загадкою: чому він не вбив жодного «крутого». Або він був з їхнього світу, що самі товариші гидували ним, що само собою малоймовірне. Він був боягузом. У цій людині поєдналися всі злочини світу, припалі пилюкою справи, як у архівах. І тут Ракшу пересмикнуло… Релігійне підґрунтя. Не виключено, що він обертається в середовищі секс-меншин. Дурниця. Не може бути. Це не Джек-Різник. Грамотний ти надміру, Ракша.
Іван бачить, ловить на собі заворожливі погляди, рожеві обличчя, проходячи довгим супермаркетом. Вибирає персики. Перемацує їх тонкими пещеними пальцями з витонченим манікюром. Кладе персики до пакунка — тугенькі, з золотистою ворсою, золотобокі. Кутиками уст бігає глузлива посмішка. За шклом вітрини, за червоними літерами, дітвора запускає зеленого паперового змія. Іван виходить на вулицю. Повертається до одного столика в кав'ярні. Мент значуще усміхається. Івану піт кропить чоло. Мент, капловухий, спостерігає дівчат у коротеньких спідничках, що бжихають бджолами за столиками, зовсім без трусів. Бицяра, думає Іван, — він нічого не тямиться на таких речах. Один запах чого вартий. Погляд, невідомо звідки погляд, але Іван відчув його, звів голову і наткнувся на пару фіолетових, чорнильного» кольору очей, що дивилися на нього. Він дивився на неї, на ту жінку, з фіолетовими очима, котра перегнулася крізь поручні, і його опосідав, опосів страх. Віддалеку ударили дзвони: як хто запалював коробка за коробкою сірники.
Сірі світлини розкидані пластинками, з голими жінками, з актами мужолозтва, з шведськими стінками, — їх благодушно подарував Шестєров, передаючи досвід. «Секс — це все… — говорив Шестєров. — Після грошей… Звісно…» Напевне, вже з часом він хотів підвести під вурківський закон, щоб знищити у ньому супротивника. Полишений батьками в породільному будинкові, цей Шестєров спокійно ішов життям. Іван мав заможних родичів і крутий не по роках норов. Білозуба любили, рахувалися з кожним його словом. Але лідером, безперечно, був Шестєров. Шестєров мав бути вождем, з силою нелюдською, він у бійці не знав рівних. Це в команді, де, вважай, офіційним вождем вважався Рекс. Напруження між Шестєровим і Біло-зубом доросли апогею, коли у інтернатівців почали пропадати речі. Шестєров не підпадав під звинуваченого. Білозуб чистий, як спирт. Все зійшлося на Рексові. Рекса затягли між ліжок, накрили голову ковдрою і по черзі зґвалтували. Білозуб сидів і мовчки дивився, на очі набігали сльзози, але Іван мужньо себе стримував: крав-бо гроші саме він. Мав на меті піставити Шестєрова, але трапилося навпаки. Трохи згодом Шестєров підійшов до Білозуба, роздягнений до пояса, грав м'язами, розтираючи клубки м'язів під шкірою вафельним рушником. Одним рухом скатав його і пожбурив м'ячем у купу невипраних інтернатських кальсонів.