— Вам кого? — запитав.
— Я прийшов виконати закон.
Тільки зараз до Шестєрова почало доходити, що перед ним давній інтернатівський приятель.
— Зуб… Так… Зуб… Проходь…
— Я прийшов виконати закон і обов'язок, — сказав Білозуб.
— А що, Зуб, закон? Я своє, Зуб, відбарабанив.
— Закон є закон.
Шестєров скип'ятився:
— Кожен живе своїм законом. Інші живуть за законом Господа Бога, інші за своїм власним. Чого ти прийшов? І нічого іншого не буває… Тобі, Зуб, як і решті, треба розібратися з вірою.
— А суд з прокурорами, що тебе судили? А ми Рекса? За якими законами? Ти педріла…
— Я був молодим і дурним, як і ти, Зуб…
— Я не дуже впевнений, що вони судили за законом, — не дочекавшись відповіді, він шаснув у сумку і сказав: — Тоді я сам собі закон. — І вистрелив у голову Шестєрову.
Акуратно, щоб не замаститися, переступив через понівечений, півголовий труп, тріскаючи протекторами по розбитому картеччю посуду, Іван дбайливо повигрібав все золото, всю одіж. Забрав навіть ікони, що ані художньої, ані будь-якої цінності не мали. Дитячі байкові шаровари. Він підняв їх, потримав перед очима, наче над чимось задумався чи замишляючи щось нове, і тільки зараз побачив, що у кутку, підтиснувши коліна до підборіддя, дриґонів хлопчик років шести. Хлопчик ворушив білими черв'ячками губів, а погляд мертво уп'явся в Івана, і той погляд нічого не говориив, навіть не запитував. Тільки хлопець витріщував очі. І все.
— Іди сюди…
— …???
— Я сказав. Іди сюди. Тобі зовсім не буде боляче.
Хлопчик встав і пішов, повільно, майже крадучись, наче маленький місячний привид. Іван дістав мисливського ножа. Взяв за чуприну хлопчика, підняв як кролика. Той забовтав у повітрі ногами. Одним махом Білозуб розірвав горлянку від вуха до вуха. Другим — відтяв зовсім.
— Хеппі ендів в житті не буває, Шест. Хе-хе.
Не зачиняючи дверей, він занюшив повітря, гірке від пороху, терпке від кропу, редьки, і вийшов на залиту сонцем площу.
6
Ромодан
Ракша, збитий з пантелику, мотався між лікарнями, впевнений, що Ліліт жива. Щодо цього, як і кожен мент, який, вислухавши лекцію про життя на Марсі, вже за хвилину готовий летіти, аби тільки встигнути за пляшкою-другою до маркету; з такою ж вірою, без всяких там сумнівів, Ракша був певен, що Ліліт жива, і аби трохи часу, то «швидка» лишилася без роботи. Повезли Ліліт у невідомому напрямку, санітари навіть не глянули, навіть не промовили і слова — відштовхнули колишнього полковника в груди. Навіть коверкотове пальто не справило на них враження. Потім, після кількаденних пошуків, Ракші як хто відбив пам'ять. В суботу, після страснотерпної п'ятниці, коли Ракша безрезультатно відбивав пороги Міністерства внутрішніх справ, у суботу, рівно по полудню, несподівано для самого себе Ракша зайшов до під'їзду незнайомого дому. Він відкрив двері. Озираючись, наче уві сні, зайшов до передпокою, як у тумані. Трупи лежали на трупах. Шестеро. Три пенсіонерки. Двоє дітей і мужчина років п'ятдесяти. Ракша навскіс у вікно побачив міліцейський відділок. Вікна, що тут, що там — навстіж. Видно, як міліціонери печуть у доміно: клацання кістяшок об дерево, ляскання долонь. Гіркий, з терпкуватим присмаком, запах спаленого рушничного пороху ще не вивітрився. Всі покійники забиті з мисливського «вінчестера». Аж сюди ґелґотіння, матюччя міліціонерів. Другий поверх. Кров ще тепла. Ракша потягнув повітря з хворого зуба і ледь від сморіду не виблював. Запах заповнив порожнину. Ракша знову ледь не блювонув, але щось згадав, наче опам'ятався від дурного сну. Витяг хустку, знайшов телефон і набрав «нуль-два». Відповіли чітко, прийняли як належне, сказали «виїжджаємо», Ракша поклав трубку на місце і зійшов донизу, зупинився у під'їзді, почекав хвилинку. Міліціонери продовжували грати у доміно, потім увімкнули музику. Здається, Талькова. Тут він згадав, як спалах, у мозок полізли, вкручуючись, пекучі пацьорки, вивернули кожну клітинку, прошили від кінчиків пальців і до тім'я — Ромодан. Треба, чому він і сам не знав, але необхідно, необхідно шукати в цьому середовищі, хоча… Ні… Ромодан відламує пайку солі десь під Донецьком, якщо йому не намазали лоба зеленкою. А втім… Пустка… Як танок на слизькій поверхні… Вітер роздимає шезлонги… Чарівні жінки… Де твоє кохання, Ракша?… Немає його… Де твоє мідноволосе чудо?… До крематорію везуть…
— Невіра тебе ослаблює, чоловіче, — чує він голос.
Знову те ж саме, до обридливості, думає Ракша, піднімаючи голову, і перед ним спокійний, добре вдягнений чоловік.
— І більше нічого? — зле крутиться у Ракші на язиці.
— Піди зізнайся у всьому. Чого сидиш? Невіра тебе губить. Чого ти боїшся: коли сів у човен і відійшов у плавання, то нічого нарікати. Яка тобі різниця? Врятуєш заблудшого чоловіка, як Христос врятував людство, — несподівано голос чоловіка зламався, нерозбірливо забелькотів; він перемінився з лиця, то прибрав подоби священика, то враз, — у Ракші полізли очі на лоба, — став цапом і почав наспівувати хриплим, утробним, як у хронічного алкоголіка, голосом.
— Ізиди, — тільки і сказав Ракша, перехрестився і подався донизу, до залізничного вокзалу, плутаючи дворами. Вітька Ракша наче зав'язував туго вузли на пам'ять, з пам'яттю; наче вигнанець з минулого, він дивився на своє вихудле, змучене відображення у широких вітринах, бовтаючи калюжами, — звуки від депо залізниці падали у діжу навколишнього світу. Золотогриве моє чудо… Тьху ти… Не про те ти думаєш, Ракша. Він зупинився на вулиці Локомотивній. Кому вірити? У кого вірити? Якщо той, що говорить від імені Бога, то чи не згрішив ти, Ракша, перед самим Всевишнім? Внаправду… Кому вірити: мужику в лахмітті чи дженджику, що весь час змінював обличчя? Святе Письмо. І Ракша притьма подався додому.
А о тій порі наш добросердний, вболіваючий Генерал, назовемо його Васьковичем, різниці в тому аж ніякої немає, проходив камерами смертників. Він доброзичливо вислуховував запитання, склавши руки на череві, кивав головою, наче внаправду на ньому лежала тінь великого і геройського вчинку, що його вельможність, з горішніх, спустилася на грішну землю. Люб'язності на його слюнявих губах не було краю і межі: єлей, а не усмішка; що вдієш, — там, на горі, щось заворушилося по-червивому, на рахунок «вишака», тобто смертної кари. Але Васькович гадав, поки суть та діло, то половині з цих благеньких, з блискучими, як сама надія життя, очима, намажуть лоб зеленкою, виголять нерепушечку і тю-тю. Проте закон береже лише тільки тих, хто заховався в його тінь, ну, як Васькович, він тобто, а не як колись Ракша. Одна згадка про Ракшу оскоминою зателіпалася на язиці. А Васькович знову повернувся до моціону, мандруючи в тіні закону та його охоронників. Вони теж у його тіні, а новоспечений міністр Васькович розкидав ляпкувату тінь. Його другий день мучив страшний, прямо сказати запор, тому обличчя зеленаво відтінялося, як його не пудрила донька. Ані народна медицина нічого не могла заподіяти оказії міністра-генерала Васьковича. Іноді віслюку поталанить, а пророка візьмуть і догори ногами, або в гівно, або в смолу, або з мосту, або пилкою голову, — такий от він, закон. Хто встигнув від нього сховатися, той таки сховався. Як вівця від ножа різника. Скубе траву, а позаду хазяїн пасе оком. Як звихнеться у чужу грядку чи ще кудись там, в недопустиме місце для вівці, в ліс значить, тут вовк і розпатрає горлянку. Але Васькович так не думав. Аби він так думав, то навряд би з нього вийшов гарний міністр. Мудрість Васьковича виважена, як на терезах сліпої Феміди. Генерал умів говорити тільки чітко «да «і «не». Віддати Васьковичу, — генерал з сопливим ротом, банькуватими очима, як золоті китайські рибки з екзотичного серпентарію, він не вірив у долю, а покладався передусім на себе. Сільський парубійко, що виріс у школі-інтернаті, принаймні так офіційно трималася версія на роботі, в колективі, хоча насправді діло у нього було якесь темне та задавнене, і воно, те діло, могло випірнути на поверхню тільки в тому разі, коли його полишать звання, він перестане бути перед публікою міністром і тягнутиме на одну пенсію — кілька пляшок кефіру і пляшка пива вихідними днями. Він, як і все високостольне, полюбляв допомагати людям упослідженим, але тільки зі своєї висоти, щоб утвердитися у своєму положенні, а мо', направді не злим був чолов'ягою. А хто він, то знало кілька людців. Мати Вітьки Сурмача, якому він і зробив документи на прізвище Ракша. Від цього прізвища він знову відмахнувся. Так і зробив ручкою кокетливо. І пройшовши камерами, в такий от спосіб потверджуючи себе як людину гуманну, освічену, одначе зазначив, що в камері жодного маніяка, жодного серійного убивці. Так, трапляється різна мілкота: убивства на побутовому рівні, кілька зґвалтувань. Інших треба відпускати було, але вже нехай труться в коліщатах закону, як батюшка з Лаври говорили: там, на тому світі, розберуться. А так закон, тільки закон і нічого більше. Хтось наче нашепотів над вушко: у Бога свої закони, навіть батюшка зі своїми може підтерти гузно, нікуди батюшкові закони не годяться, бо ракло і фарисейщик. І Васькович завертів головою, — не положено по чину. Фу-ти. Феміда недарма з зав'язаними беньками. А те, що приверзлося, то від поганого життя. А Феміда з зав'язаними беньками виважує, куди і як. Краще під нею, аніж потрапити на шальки. Аби той кретин діяв так, як говорить ця безтолоч Ракша, то давно парився б у крематорії. Ось вони, напевне, і є многоликі монстри, яких звихнута алкоголізмом уява Вітьки Сурмача зліпила докупи. А втім генерал-міністр зовсім не проти того, щоб у день, в один осяйний день, все людство вирило собі єдинодушно могилу, — це принаймні було би таки нічого. Гуманно. Треба справитися щодо цього у батюшки, випити чарку винця і про земне життя сповідатися. В цій країні чим більше ти причетний до святості, тим вище здираєшся на горішні; і напевне, він потрапить до раю, точно, бо нічого такого поганого не вдіяв, а служив справно законові. А Закон — це все. І тут хтось шепнув на вухо: «Про який Закон, бевзю, ти мелеш? Твоїми законами гузно чортам підтирати і в пеклі смолу варити…» Галюцинації, так вирішив Васькович, і подумки перехрестився.