Люди металися як божевільні. В очі кидалося відразу, що від страху вони втратили розум, що страх їх геть спаралізував. Параліч від страху, як оргазм без кохання. Убивця діяв напрочуд виважено, впевнено і ані на хвилину, видавалося, не втрачав контролю, напевне холоднокровно, але пристрасність, якась зовсім незрозуміла, позначилася скрізь. До передпокою він зайшов досить легко, навіть не задумався над тим — відчинять йому чи ні. Без дзвоника, — двері, з усього, були_ прочинені. Потім сам Іван Білозуб підтвердив, згадуючи цей палаючий пристрастями і сонцем день, з чорними мухами над рівними плесами синіх, мертвих, без риби озер, найсвітлішим часом свого одкровення. Смерть, як і кохання, зачакловує. Тому він зайшов до квартири впевнено, зовсім не вагаючись, бо був певний своєї правоти. І відразу, у передпокої, загнав у горлянку кухонного ножа працівникові. Це була перше і остання жертва, котру він убив відразу, не зволікаючи, а значить, що про потьмарення його розуму чи божевілля не могло бути й мови. Він провернув кілька разів лезо, відіпхнув труп, що вчепився скрюченими пальцями у штанину. Він швидко, наче робив все життя подібне, перерізав телефонний шнур, вдарив мертвого ще раз у потилицю і якусь хвилину ще стояв, ніжачись від прохолоди кондиціонерів: стояла неймовірна спека, а над доброю половиною міста, над пагорбами, широкими полотнами розвіювався дощ, і він відчував, як невимовна жага і пристрасть підступають до грудей. Він ступав з передпокою до вітальні, де працювали хазяїн і ще один працівник. Хазяїн тримав у руках дюбельний пістолет, заряджений, і діловито давав розпорядження робітникові, як ліпше пробивати діру у стіні, — він навіть не повернув голови, коли убивця підійшов, а продовжував діловито горлам, як у нього витягнули м'яко з рук дюбельний пістолет. Убивця вистрелив прямо у скроню, але потрапив у лобову кістку. Неквапливо перезарядив, хоча дюбельний пістолет заряджається досить довго і можна було втекти або покликати на допомогу, проте робітник кричав з переляку і бігав під стіною. Іван довго водив його на прицілі попід стіною, нарешті, з млосним притоком млівоти, вистрелив у груди, але потрапив у шию. Захльобуючись кров'ю, працівник напівсвідомо вже побіг до кімнати, звідки Іван почув жіночий крик, що від нього у самого похолола спина та ноги. Жіночий голос говорив, якщо це можна назвати людською мовою: «Господи! Нас усіх уб'ють!» Тоді він швидко повернувся до передпокою, взяв ніж, перерізав вени на руках ще живим: господарю і робітникові; але працівник пручався, хрипів кров'ю, нівроку дужий і затятий, — тоді Іван взяв ломик, яким розбирали ящики, і перебив чоловікові руки та ноги. Господар мовчав: чи він надумав симулювати мертвого, якщо це було можливим у такій ситуації, чи внаправду помирав, що швидше подібне на правду, хоча Іван на допитах запевнив, що хазяїн був живий живішого. Коли Іван підвів голову, то побачив жінку. Жінка стояла у проході, притиснувши до грудей руки, і не мала сили з переляку закричати. Тільки тоді вона побігла, — коли він подивився на неї з плеча. Нічого гарнішого у своєму житті Іван не бачив. Його розбирало як від випитого, навіть більше. Повагом, відкинувши лома, він подався за нею. Жінка бігала, ментеляючи русявими косами, з кімнати в кімнату, жбурляючи під ноги всілякі речі, доки він не наздогнав її у спальні. Після її крику він вдруге почув її стогони, — від жінки приємно пахло вхоженим тілом, парфумами і ледь-ледь потом. Від неї, навіть зараз, линуло холодною неприступністю, вишуканістю і гонором. Такі жінки викликали у нього радісний і водночас заздрісний прилив відчаю, що супроводжувався кількаденною депресією. І це спочатку розлютило його, потім розмлоїло, зробило очі вологими, — такі погляди бувають або у фанатичних людей, або у закоханих, або у відчайдухів, що все втратили у своєму житті. Він наказав їй роздягнутися, а потім запитав, як краще задовольняв її чоловік. Він так і сказав «задовольняв». Іван ніколи не допускався грубощів. Жінка зняла сукню, ліфчик, труси і почала проситися. Чим більше вона просилася, тим більше розпалювала його; йому хотілося, але він сам не знав чого. Жінка була внаправду дуже гарною. У неї випещене, чудових форм, навіть рідкісних, тіло; таке тіло буває тільки у тих жінок, що виросли у багатих сім'ях, жінок, що добре виховувалися і не бовталися з тринадцяти років під'їздами, лигаючись з шантрапою. Іван від задоволення тільки сопів, проте вийшов швидко з кімнати і скоро повернувся з головою її чоловіка. Жінка зомліла, але він хутко привів її до тями, виливши графин холодної води. Іван розщібнув штани і спробував її взяти. Він кінчив їй між ноги. Тоді розлютився і вдарив, але попав пальцями об бильце, і від болю зіскулився, на очах проступили сльози, і він з образою дивився на жінку крізь сльози. Потім він зізнався, що хотів ударити її зовсім не боляче, так, аби провчити. «Я зголоднів. Я хочу їсти. Ходім на кухню, ти мені приготуєш». — Вони пішли разом на кухню. Перед цим він попросив одягнути жінку нову, найгарнішу сукню. Він сидів, слухаючи, як шурхотить матерія, торохкотять тремпельки, пахне прибитим запахом нафталіну, парфумів, і це навівало на нього найпотаємніші думки та мрії; коли йому видалося, що жінка надто бариться, а може, справді порожнеча голоду кинула його у хвилю тоскного отупіння, він став жінці навіть допомагати в підборі плаття. Жінка геть очманіла і взагалі нічого не говорила, — вона сиділа на велетенському, з фіолетовими стьобаними ковдрами, сімейному ліжкові, стиснувши ноги у колінах, розкинувши литки, а тому прибрала, сама того не розуміючи, найпривабливішу позу. Іван особисто вибирав сукню, звішував у руці, як якийсь товар, запитував, заходив до спальні, іноді торкаючи плече. Іноді, в хвилину найвищої насолоди, він сідав проти неї, зазираючи у гарне, витончене обличчя, з туманіючим яшмовим поглядом, з копицею розібраного волосся, і це йому підозріло, до банального противно, зовсім не романтично, щось нагадувало. Тоді він поспішав, невідомо куди, закусував губу. Нарешті, коли сукня вибрана, він справді відчув звірячий голод, що аж гумою і тальком відригувалося з тельбухів. Дорогою до кухні він випив каву, яку сподівалися випити хазяїн з працівниками, а можливо, і вона.
Тут він підвів голову, зовсім як звір, — його знудило, потім тіло взялося якоюсь сверблячкою, і він не знав, куди подітися, наче це назавжди, наче це страх перед висотою, немислимою, догори, а не донизу: початком йому зробилося навіть легко, затим він почув, чисто фізично, оглушливий лязкіт у протоках вушних раковин, що віддавав у глибинах мозкових завитків, що заповнював навколишній простір, що виростав до неймовірного шквалу, наче велетенські лопасті і крила гелікоптера розбивали, накручували густі потоки повітря, просяклі свіжою кров'ю, як патокою, його спермою, екскрементами, жіночими білями, пацючими послідами, торжеством відкритої таємниці, страхом велетенського і незрозумілого світу, що палахкотів поруч. І тоді він нетвердо, мов з чужої волі, звів догори обличчя, до високої білої стелі, такої білої, наче в прохолодному зеленому дитинстві, з пінястими візерунками, що нагадували цукерки, які багато років уряд варили бабусині сестри, вдовиці, з вигрубілими селянськими обличчями, що йому аж злипалося у роті, коли він бавився у соняшничинні, — і тоді під стелею побачив легеньку хмаринку, наче дим, наче подих чогось невиданого, чогось такого, що заворожило його погляд, його тіло, котрим він так пишався, налило бридкою і тяжкою кров'ю, зовсім не його. Далі хмара набрала форму обруча чи кола і поволі почала спускатися донизу. І в часі, як коло опускалося нижче, то він відчував себе маленьким та нікчемним, розплюснутим, і та могутня сила, що увійшла до нього з відвідинами Ангела, кудись звітрилася. Він перестав пити каву, духмяну, з приємним для нього і дразливим пощипуванням носових пазух запахом, замішаному на нудному духові крові, — Іван виплюнув її на підлогу, завертів оскаженіло очима: жінка на кухні Смажила м'ясо; вона стояла боком, у профіль, одягнена в агатового кольору сукню, проти вікна, і він встигнув подумати, що вона, аби захотіла, могла вистрибнути з вікна, принаймні закричати, дарма, що сьомий поверх, і навіть вприкінці думки побажав того сам, скулячись від солодкого внутрішнього жалю. Жінка робила все покірно, майже механічно, скоряючись наглій звичці домогосподині: сукня приємно шурхотіла, вивітрюючи запахи, відтіняючи бліде, з тонкими і благородними рисами обличчя. Але Іван почув страшний удар, саме удар, такий, наче об воду ударили велетенським крилом, зачепивши повністю широке плесо озера, збуривши хвилі. Так для нього сколиснулося повітря. І він взагалі перестав чути. Він оглух: тільки металевий лязкіт крил, мертві свинцеві від спеки сфери заколисалися як хвилі, неправдоподібно нерухоме небо зарухалося, зависло у широкому вікні живим желатиновим згустком, а мухи масними чорними плямами зупинилися; встояне на крові повітря вмент просякло аміаком, — очі у вбивці вирячилися, він почув, як вони вискакують з орбіт, а з ніздрів потекли тоненькі струмочки сукроватиці. Іван захникав, висолопивши розпухлого, обкладеного білим язика, і ось його погляд натрапив на тоненьку чорну книжечку, яка була нічим іншим, як баптистською Біблією. Його як хто стусонув у живіт, в саме сонячне сплетіння, розкидавши тріщини болю всим тілом, що спліталися в один вузол, викручуючи зуби: на чотирьох, пускаючи липку слину, соплі, сукроватицю, він заповз до кухні. Жінка стояла на колінах і молилася. На столі сходило сизим паром м'ясо. Він відхаркався, швидко приходячи до тями, продовжуючи стояти на чотирьох, потім сів, подивився здивовано на одну руку, потім на іншу і вдарив жінку, наказавши їй роздягнутися. Жінка зняла через голову сукню, і він з насолодою втягнув солодкий запах пещеного тіла, тремтячого і мокрого від страху та збудження. Іван подивився на неї протяжним водянистим поглядом, перехопив її жалібний, близький зараз йому, майже відповідно ніжний. Вона вимовила, досить спокійно, але з надією: «Пожалій мене. Я все зроблю. Навіть більше, навіть чоловік не робив зі мною такого…» — вона затнулася на слові «робив», що тяжко і лиховісно зависло у повітрі: він дивився на її гарне тіло, пругке і білосніжне, і здивовано, майже по-дитячому, з пустотливим виразом, торкнувся пальцем її грудей, провів нігтем збудженими від страху сосками, вкотре смакуючи податливість тіла; у нього зіпріло чоло, але він нічого не міг сказати, вихопивши тільки таке недоречне, що для нього прозвучало страшніше, ніж будь-що: «У тебе дуже ніжне тіло. Як у червоної риби. Ти дуже багата і гарна». І він швидко заковтав слину, його відсутній погляд повернувся, і він розумів та пишався, що в такі хвилини у нього сумний та прекрасний погляд, як у кіноактора, зовсім не відчужений, а теплий, з спалахами, іскрами злого лукавства, навіть — хо-хо — веселенький. Жінка сама спробувала усміхнутися, блиснувши гарними, порцелянового кольора зубами. Проте його погляд поволі воложнів, убираючи чи то темряву, чи страх. Потім навала звуків, що розламували його істоту зусібіч, а не тільки з нутра, і почув тільки легеньке надоїдливе лящання, але вже чітке, зрозуміле, близьке, таке, що він міг осмислювати звуки жіночих слів, і попріч усьому, чим жінка більше просилася, тим більше це його дратувало, викручувало у паху, і йому хотілося робити з нею все заборонене для нього, невимовно чарівне, гибле, чого не робив ніхто більше; і чим настирніше лунали крики її прохання, чим більше лилися сльози, тим лютіше, аж до власного ридання, він робився навіженим, захопленим, як хлопчисько: спогади роїлися в голові, з якоюсь чаруючою мелодією, що тремтіла молодими жіночими грудьми, змішана з ворожбливою мелодією, що колисала, витягаючи з пам'яті запахи, наповнювала рота смаком черешень, мигдалю, суниць, а тому жінка на цьому тлі робилася нікчемною лялькою, з смердючого м'яса, з лахміттям, що нічим не вирізнялося від її чоловіка, від робітників, котрі лежали в калюжах крові, підпливали велетенськими сомами. І врода не рятувала більше її, ні, вона ніколи не рятувала її, вона злила, сердила Івана. Він глянув на робітника, важко повертаючи голову, так повільно, коли німіє від довгого сидіння шия: робітник лежав перевернутий навзнак і ворушив покусаними губами, пузирячись сукроватицею. Іван таємниче усміхнувся, в себе, мовби виконував шкільне завдання, а сам тихцем підзирав у вікно напроти, де роздягалася дівчина. І ударив жінку в живіт ножем. Навалився, взяв її, вірніше спробував, але вона завалилася на бік, довго і сильно билася та виривалася, покриваючи тишу несамовитим монотонним вереском, а він намагався закрити долонею їй рота, так, щоб не покусала пальці. Жінка перетворилася на великого червоного від крові черв'яка. Але він все ж таки надушив її, взяв у крові, як розпанахану рибину. Коли закінчив, то жінка була ще живою.