— Ходім…
— Зараз прийму душ. А ти поки посидь на дивані. Потім наберу до ванної тобі води.
— Так, — спокійно мовив на те їй Білозуб, поставив пляшку поперед себе і увімкнув телевізор. Бавився з пультом. Крізь просвіти він спостерігав, як вона стоїть зовсім гола під душем, така далека і бажана, створена для нього, і більше ні для кого. Вона буде його помічницею, вона підніме його в очах суспільства. Він заставить говорити людей про нього вголос. Він заставить коритися їх йому, а вони за честь вважатимуть хоч раз глянути на неї. Ось вона вийшла у легкій чоловічій сорочці, з точеними ногами, зеленими очима з-під копиці мідного волосся. Вона присіла тиха до нього і поклала теплі долоньки на його кошлаті груди. І він її поцілував. Вишукано, як цілувався з гомосексуалістами, так, як вони, ніхто не вміє робити свою справу. Одним порухом він скинув з неї сорочку, заглянув у її чисті, зелені очі, де горіли тільки ніжність, любов, відданість. Дійсно, у нього сьогодні великий день. Він пестив її груди. Подумки вона віддавалася чомусь солодкому і забороненому, вона віддавалась вся, до безпутства, тремтячи пещеним, тендітним тілом під ним, під його могутніми розкриллями плечей. Вона навіть не стримувала крику від оргазму, коли кінчила, як тільки Білозуб увійшов у неї. Цього вона навіть не дозволяла Ракші. Цьому мужчині, з заворожливим поглядом, майже незнайомцю, якого годину-дві запідозрювала у смерті скількох людей, навіть її судженого. А зараз топилася воском під ним, мокріла раз за разом, кричала від радощів і захвату. Вони спробували всі позиції, які знав Іван, які знала вона. Вона провалювалася у солодку мелясу любовного шалу, але іноді щось виринало після відпочинку, коли вони перекидалися словами, — до неї знову закралася підозра. Чим безглуздіше вона їй видавалась, тим більше Ліліт вірила в неї. Хтось третій, зовсім не видимий, звів їх, — це не випадок. І не випадкова така пристрасть до цього чоловіка, якого ще за годину до любощів вона готова була вбити. Під сірий ранок, коли Іван спокійно спав, дихав рівно, усміхаючись уві сні, вона почула голос: «Зайди до ванної!» Спалах освітив кімнату. І вона подалася до ванної кімнати, витягуючи з кишеньки браунінг. «Сиди тут… І чекай…» І те, що проговорило, зникло, але вона була впевнена, що воно чатує тут. Вона сиділа в джакузі, заганяючи набої. Гільзи цокотіли об кахлю. Нарешті вона набила набої, пустила воду і почала наспівувати. Іван лежав голий, розклавшись безтурботно тілом. І тут зарипіла дверна скважина. Двері розчахнулися від удару. Попереду, розвіваючи полами коверкотового пальто, з витягнутою для пострілу рукою, з «стєчкіним», влетів Ракша, а у вікна посипалися спецназівці національної гвардії.
— Всім лежати… Команда: обличчям на підлогу. Писком на підлогу. Скотина, я сказав рилом в землю. Кайдани на ноги, на ноги. Руки мені його не страшні. Де жінка? Сука, я запитую, де жінка?…
Білозуб тільки пузирив злісну піну, мочив підлогу сечею, — лежав під двома десятками стволів. Він не протестував, бо не встиг оговтатися. Його скували кайданами і потягли до «воронка». Ліліт сиділа в джакузі, наставивши дуло собі в рота.
— Підійдеш, я сама вкорочу собі життя… Ракша… Ракша… Ракша… Я тебе зрадила… і з ким… Він переконав мене… Я не хочу жити…
— Пусте. Піська не вулиця. Потрахається і стулиться, — обеззброїв грубо Ракша і обійняв Ліліт за плечі. Довгі і непотрібні жіночі розмови; голова тяжка, але спати, хоч ґвалт кричи, зовсім не до сну, не хочеться. Думка визріває в голові: де спокій?
— Але з самого початку я слідкувала за ним. То, видно, доля так розпорядилася, щоб воно так трапилося. Ой, що я несу… Ані він нічого не запідозрив, ані я. Ой, що я несу… Тобі таки на роду було написано впіймати того виродка.
— Тут в нас ще один є. І зовуть Річчі. О-о-оо, той розписався, що Джек Лондон з Мопассаном на купу. Все о'кей. Пребираємося жити до тебе. Я в цій кімнаті похезати не захочу.
— Згодна, але поки давай не ставити штампелів. Це встигнеться. І є пропозиція. Вірніше, прохання: як з міліцією?
— Це моя остання справа. Я вже давно не мент. Може, стану пасічником, моряком, кочегаром, детективом, архіваріусом, але не ментом. Я згоден бути лайном, коли всі генії. Або геній я, а всі говнюки — це теж непоганий варіант.
Справа розтягувалася надовго. Білозуб зізнався на третій день після перехресного допиту із свідками і подільником Річчі, котрий поводився скромно, часто плакав. Іван охоче говорив про убивства. Він детально, смакуючи подробиці, розповідав, як трусонула головою жертва, як вони віддавалися йому, не лякаючись, як він перетинав горлянки, а потім «пфа-фа-фа» — так він імітував звук відірваної голови. Він не розкаювався, а все більше налягав на якійсь вибраності, часто згадував ім'я Бога, якихось ангелів, про вищі світи, де він побував. Він, з усього, затягував слідство, бо в повітрі висіло «про накладення мораторію на смертну кару». Тому тягли справу з Ромоданом. Ним займалися психіатри. Тільки один Ракша прийшов і приніс йому Біблію. І сказав: «Якщо ти там знайдеш хоч одне виправдання тому, що зробив, то я тебе випущу… І сам сяду на твоє місце…» За тиждень він звернувся з проханням надати йому кілька чистих аркушів паперу. І написав листи. Писав він до того невідомого, що не приходив, що полишив його. І коли той постав перед Іваном в обличчі чорного, високого, як вежа, чоловіка, розсміявся прямо в обличчя, сказав: «Не тому ти Богу, Білозуб, служив… Зовсім не тому… Я тільки ангел… Падший ангел… І все… Я Сатана, Вельзевул, Люцифер, як хочеш мене називай… Але ти і в це не віриш. Не буває галюцинацій. Бувають хворі ідеї, на які ви липнете до мене, як мухи на мед…» І зник.
За півгодини до четвертої Ромодан прокинувся від сторонньої присутності в камері. Тхнуло аміаком і креозотом. Він дбайливо перебрав світлини, переписані сури, речі, що лишили для нього як найнеобхідніші в кхмері смертників; далі він чекав, коли двері прчиняться і його поведуть. Зайшла охорона, ще двоє в штатському, і сказали, що його прохання про помилування на ім'я президента відхилено, але є ще надія написати апеляційного листа до ООН. Ромодан мовчав. Він навіть не боявся. Потім несподівано сказав, не пізнаючи свого голоса:
— Дозвольте мені побачитись, якщо таке діло, з Білозубом.
Навдивовиж, його прохання не викликало подиву. їх звели, поставили між ґратами. Ромодану зняли кайдани. Білозуб дивився на нього сірим, водянкуватим, затравленим поглядом.
— Чого ти від мене хотів? — прохрипів він, і очі забігали, як у шкідливого безпритульного собаки.
— Нічого. Окрім тебе, — міцні руки стиснули крізь ґрати горлянку Білозуба. З присутніх ніхто навіть не зрушив з місця. Спаралізовано вони дивилися, як все сильніше і сильніше стискає горлянку Ромодан Білозубу. Чи то від несподіванки? Навіть подиву на обличчях присутніх не було. Голова Івана зателіпалася, висолопила язика, повисла на шиї, і він зсунувся на руки конвоїрів.
— А зараз пішли. Промисел Господній закінчився, — сказав Аббу аль Ромодан.
І вони пішли коридором. Він оглянувся на двір через скло і побачив сині плями світла на самій землі, наче це було на підлозі; він видихнув спокійно, хоча вже десь, дріблячись, лопаючись міріадами капілярів, судин, розщеплених атомів у сірому мозку, він перестав існувати. Кров штовхала у голову. І він почув хлопок пострілу. Це, видно, останнє, що Бог подарував йому на цій землі наприкінці, — мужньо або з жахом зустріти смерть, впізнавши, угледіти її, коли з життям на хвилину лишаєшся сам на сам. Він зробив це з такою мужністю, як пізнають вперше статеве життя тринадцятилітні — з гірким ударом розчарування, легкою втомою минулого.
Рівно через два дні після цих подій було накладено мораторій на смертну кару. Два дні могли зберегти життя обом: і Білозубу, і кримінальному авторитету Ромодану. Але доля розпорядилася інакше. Річчі просидів три роки, чекаючи вироку. Він став набожним, щирим, страждав від великої кількості мужчин, що намагалися його зіпсотити. Нарешті суд виніс йому вирок — п'ятнадцять років суворого режиму. Але він вироку не дочекався, повісився на туалетній трубі, тільки дізнався, що Іван загинув.
Ракша одружився з Ліліт. Став приватним детективом. У них двоє дітей. Міністр подав у відставку, призначили нового, намагаючись пропхнути це законним шляхом, але поки що марно. І більше про цю історію в родинах наших героїв ніхто не згадував. Ракша, він же Вітька Сурмач, качав на пасіці мед, старівся потроху. І життя для нього втратило сенс, будь-який. Він знав одне: щоб тебе там не чекало на тому кінці, та життя треба прожити, яким би страшним воно не здавалося.
30 грудня 2000 р., м. Київ