Коли все осіло, а за вікнами почало темніти чорними дощовими хмарами, ядуха сперла горлянку та груди, він здичавіло повів по-бичому очима навколо, тобто не повертаючи ані голови, ані шиї, наче велика задоволена жмутом, хапкою трави скотина, задоволено замурчавши, а потім несподівано заревів, як ревуть дебіли, коли не отримують очікуваного задоволення, або як тварина, впольована, але ще жива, під ножем мисливця. Він ревів, відкривши червону горлянку до неба, наче бажав викричати рештки щастя, що застрягли в його здавленій спазмами горлянці і не хотіли звідти виходити. Та ось жінка заплакала, а він несподівано, здивований, стих, вилупився на неї привороженим поглядом, намагаючись пронести свій скаламучений невтамованою радістю мозок крізь темряву таємниць. Він звівся, глянув на робітника, на те місце, де пив каву, з якимось диким переляком, заступав підлогою, як би то вона розпечена, а стеля відразу упаде на нього. Одним махом, чітко, впевнено, повторюючи удари кілька разів, з завченим за короткий час досвідом, відтяв голову робітникові, потримав її в руках, кинув на підлогу, як дитина жбурляє від себе рогатого жука або жабу. Та за хвилину повернувся, зупинився біля самих дверей кухні, швидко підняв її і поклав на журнальний столик. Жінка спробувала закричати, а може, попросити чогось, востаннє допомоги, але сили у неї забракло: удар ножа пройшовся м'якими тканинами, не задів нутрощів, і вона спробувала будь-що боротися за життя. І втратила свідомість.
Іван дійсно зголоднів, принаймні він так гадав: незадоволення почуття завжди пробуджують скажений голод. Чи він справді не хотів убивати жінку, чи просто таке слово, як смерть, найменше жило в його сірих звивинах. Він пішов до ванної, помив руки, вмився, голосно фиркаючи, плямкаючи губами та розпускаючи соплі, розкидаючи на кахельні розводи мильну піну. З усього його хвилювала сусідня кімната, з синьо-жовтим або сірим колом, після появи котрого Івана паралізувало жахом. Він продовжував думати про нього, умисне голосно пускаючи воду, намагаючись логічно осмислити той химерний обідок. Оглянувши ретельно себе від кінчиків пальців аж до черевиків, він почав уважно, скрупульозно розглядати більма очей, з такою дотошністю, з якою розглядають хворих лікарі. Одягом своїм він був зовсім незадовлений, хоча пропередньо одягнувся у брудні лахи. Ненормальність і некерованість у цій ситуації були повністю виключені: людина діяла з ясною головою, логічно осмислила свої дії, піддаючи їх критичному і структурованому аналізу. Одне тільки, — зі своєї дзвінниці. Не повертаючи голови, так, як, видно, звик зі своїми жінками, він запитав, де лежить одежана щітка, але в останню хвилину щось заставило змінити попереднє рішення. Зовсім несподівано він заметався кімнатами, шукаючи якогось опертя, наче втратив щось головне, наче шукаючи ще щось таке, котре змогло вгамувати нестерпну сверблячку, що розлазилася кошлатими павуками усим тілом; він блукав кімнатою, зовсім тобі вередлива дитина, перечіпаючись через розкидані речі, іноді послизаючись у велетенських калюжах потемнілої крові, і ось жінка почула, лежачи на животі у кухні, ніжну музику Сен-Санса. І тоді вона побачила його, що торжественно йшов, весь висвіжілий з виду, повертався до неї з просвітленим обличчям. Він зайшов на кухню, підняв жінку за руку, ледь живу від переляку, а не від втрати крові, і чудуючись її маленькій, наче виліпленій з гіпсу голівці, з яшмовими очима, зараз трагічним поглядом нещасливого кохання в тих очах, як йому хотілося думати, і повів до ванної кімнати. Він викупав її, дбайливо, як то роблять з дітьми, заліпив рану пластирем, одягнув у пухнастий, рожевого кольору халат; так вони разом повернулися назад; він чвалав мов приспаний, чуманіючи від запаху парфумів, йоду, окису водню, Сен-Санса. Смаженя була ще тепла. Він смачно попоїв, рвучи м'ясо міцними білими зубами, потім поставив чайник і звернувся до жінки, що дрімала, звісивши по-курячому голову на тендітній шиї: «Піди принеси…» — «Що?» — «Чоловіка принеси… Та не всього, — він добродушно сміється. — Тільки голову…» — і він знову заливається осяйною білозубою усмішкою. Жінка кричить. Кричала вона так голосно, що навіть Іван почав лякатися, спостерігаючи, як у кількох метрах, на будівництві, мужики на просмоленому дахові п'ють кефір, поклавши перед собою оранжеві пластикові шоломи. Він ухопив жінку за руку і підвів до журнального столика. Жінка зомліла, — понюшка нашатирю привела її до тями. Але він повільно, направляючи її руку, заставив торкнутися пальцями холодного чола чоловіка. Жінка оправилася під себе. Іван наказав зняти халат і підтертися, що вона і виконала без найменшого супротиву, все щоправда повторюючи «пожалій мене пожалій мене пожалій мене». Іван сказав: «Я хочу кави. Пішли на кухню. Ти мені приготуєш кави». — Зовсім нехотя він відригнув з'їдене, досить сито і смачно, а тому засоромився, бо був людиною вихованою, чемною і культурною. Його привчили, що такого робити не можна. Тому йому зробилося дуже ніяково. Несподівано він поставив жінку на коліна, перегнув і спробував її взяти іззаду, але нічого не вийшло, хоча з жінками у нього останнім часом виходило все: ця упертюха мовчала, звісивши волосся, туге і гарне від дорогого шампуню, добре від природи, пахуче, як і у кожної молодої жінки, чудесного золотавого відливу; ця стерво замітала волоссям чорні калюжі крові, що на кінчиках, це чудесне волосся, збилося клубками. Вона скинулася, оголила красиву шию. Івану зробилося ніяково. Тоді він ударив — найбільшим — ножем по шиї, по самих хребцях, але промахнувся, не попав, ударив слабо, і напевне саме з-за того, що зніяковів перед вродою жінки. Кров з розрубаної артерії зафуркала на підлогу. Іван засопів, збудився: наскочив іззаду, а жінка хропіла, бульботіла слиною, але Іван міцно, широкою долонею притискав її до табуретки, ніжачись об тепло спини, об пружкість шкіри, що вигравала округлими м'язами під тендітним жиром. Він побачив її відображення в люстрі і закричав з переляку, потім завищав. Він відскочив, упав на спину, якусь хвилину видавалося, що пекуча жага нарешті вгамована; він притих, дихаючи важко, обтрушуючи великі краплини поту у калюжі юшки; жінка продовжувала конвульсійно битися, викручуючись живучим красивим тілом. За якусь хвилину Іван знову відчув неспокій. Облизуючи губи, він засунув їй тесака в анус, і з приємністю, з нечуваною насолодою слухав пронизливе, наче осінній вітер, верещання. Він притримував її межи лопаток, то за шию, вганяючи ножа, прокручуючи раз по раз лезо. Нарешті все закінчилося. Жінка втратила свідомість. Все закінчилося, але його не полишало роздратування, шарпаючи тупо низ живота, мошонку, судомлячи ноги. Голоси дзижчали у вушних раковинах здоровенними металевими мухами. Він, похитуючись, став у повен зріст, подивився згори, навіть з ніжністю і відчаєм, куди домішувалася відраза, і тут, як вибух феєрверку на карнавальному святі, жінка захрипіла, спробувала звестися на лікті, викидаючи з прямої кишки шматки, згустки крові та калу: це видалося Івану неестетичним, навіть жахливим. Він ухопив сокирку для м'яса і одним махом стяв їй голову: не здивувався, що таке легко вийшло. Голова ще довго намагалася жити без решти: ворушила ротом, кліпала очима, швидко, наче лічильник на таксі. Так він потім розповідав. А він дивився на голову жінки і відчував нечувану насолоду, більшу за всі насолоди, навіть статевий акт не викликав у нього таких почуттів, тим більше після трахання він поринав у порожнечу і прострацію. А зараз його переповнювало щастя, ніжне і легке, що ні до чого не зобов'язувало, наче порвалася невидима перепона, і всі невидимі світи відкрилися для нього, для Івана Білозуба. Він опустився на підлогу, тамуючи, ледь втримуючи трем у ногах: притиснувся щокою, тілом усим до холодної стіни і заплакав від щастя. Плакав він довго, дивлячись у сині неприступні сфери, бутів від щастя і втоми, аж доки не побачив Ангела, що стрімко летів до нього, торкаючись кінчиками пальців і оборками туніки чорних калюж крові, з розпущеним волоссям, викинувши золотого кольору кучері, відкриваючи лик, витончений, ніжний і жіночий, з великими темними очима. Ангел роздягнений до пояса, білий, як слонова кістка, як дитячі солодощі, як перший сніг, підступив до Івана і поцілував агатовими устами у щоку. Після цього Ангел зник, лишивши у повітрі легкий пахучий серпанок, заставивши тремтіти ніздрі, серце, і він тільки чув його голос, збираючи відрубані голови на журнальний столик: