Якщо відверто заглиблюватися в роздуми про життя, то воно відкриється одноманітною і порожньою марнотою, а проте, щоб вигадати чогось нового, не може й бути мови: все однакове і нове набирає форми давнього, а все давнє то тільки чиєсь застаріле збочення та продукт хворобливої уяви, з широкими стягами безпорадності на узґанках марнославства. Було так сказано Десь у Еклезіаста. Але чорти існують в своїй природі тільки тоді, коли хтось повірить y це, як вірять у добрих духів, а потім дивись — напасть, зникає щось із дому, ініхто не заходив, ніхто не входив, велика штука віра, у будь-що. Краще б ти був гарячим або холодним, а так — ні се ні те. Так отож, — застав дурня Богу молитися, так він і лоб розквасить. Тому світ для Івана мав той нудотний і марудний запах: темний відтінок світлого дня, що притаманний людям розумової конституції, аніж духовної, хоча на ті часи про такі речі тільки здогадувалися, і духовне життя протікало у всіх на очах кумачевими прапорами, а сивенька професура бодрячком з катедри проголошувала, що держава, в якій по-щасливилося уродитися, найкраща у світі. Фарби не завжди вибирають до вподоби. Напевне воно так і було. І як водиться, — вигадай чорта, він вам і ратиці на стіл. Розум може втнути такі речі, що го-го, тільки шапку зсунеш на потилицю і все думаєш та гадаєш; звідки воно взялося: вродь би ото і знав, і таке собі інше, десяте чи двадцяте, а занесло, що кісток не повисобируєш. Розуму і почуттям якраз під руку юзонути в інший бік, мандрувати, охоплюючи місця, міста, речі, людей, планети, держави, — все це дає пожарища для почуттів, тішить марноту, напоює славою, але навряд чи працює дух. Дивишся потім на себе як на зруйнований храм, або недобудований. _Коритися забаганкам духа було річчю неможливою, вірогідніше: сидячи на унітазі, слухати пісні якогось гурту або палкі промови чергового вождя, бо фактично такого не існувало, як не існувало віри, а Бог існував в уяві як щось абстрактне, — перехатим Єговою на атеїстичній лубочній картинці, з всілякими перекрученими пропагандою прибамбасами, з топорними надбавками, повикручуваними, порваними неуміло цитатами з Святого Письма. Скажімо: про щось таке вірили тільки у плані розмови, на освітленій блідо-березневим сонцем комунальній кухні поблизу Хрещатика чи на Бесарабці; тут вірили в прописну істину, де розмова на кухні про Бога набирала сенсу тільки тому, що існувала освітлена березневим сонцем кухня; якщо це кухня, як причина висцяного з пальця таїнства, чи прототип її, чи якась інша відсторонена деталь, зникала з горизонту цих людей, то щезало саме розуміння віри, навіть подоба того, що говорилося на затарганеній, з порізаними клейончатими царинами на столах, і простір порожнів в очікуванні нового культурного явища. На цих березневих, потемнілих, антикварних речах, кухнях, велетенських кімнатах, де відразу збиралося кілька сімей, де говорилося щозавгодно, але не тільки чого хотілося, здебільше з-за остраху потрапити за ґрати, вилетіти з роботи, — і від цього говорилося, — але мати великі неприємності, ось це і витирало віру в написане, полишаючи відчай, втому і пустоту кожного прожитого дня; тому виникала потреба мати щось в собі й поза — не написане, що повинне вирости і набутися до магічного священнодійства. Написане чи видруковане піднімалося до вершин недосяжних, які, ті вершини, пересічному обивателю із західних регіонів чи катерному єврею з Житомира видавалися безоднею, із запахом сірки, із скреготінням зубів гієнних, але тут, на засалених кухнях, або навіть на чистих кухнях, культурних спальнях подавалося за істину в останній інстанції. І вже задовго до подій, що ураганом лютим окутували країну, саму столицю, ці кутки запліснявілого людського марнославства так і лишилися смердючими кухнями, з книгами сорокарічної давності, що нахабно, а радше наївно дивилися на вас із-за скла запацьореного тарганами, поточеного шашелем і мишами серванту.
Що знала Марія? Вона думала, що скільки часу ти звикаєш до свого відображення в дзеркалі, спостерігаючи так довго, що приходить час і ти не бажаєш з ним, з тим відображенням, прощатися. Але пора, як ацетиленом обтирає пружкість шкіри, пустошить душу порожнечою прожитих років, облизує азотним язиком шкільні мрії. Старість розкидає сітку смерті і страху тоненькими ниточками зморщок. Більше того: вона дивилася на це очима, повними не відрази, а з відчаєм скоро прожитого життя, невловимим поворотом чогось прекрасного, з усім уродством і божевіллям, як танок гадюки чи кобри. З астматичним відчаєм непоправного, коли розум у жінки не віднаходить вищого показника, то вона падає на широке крило інтуїції. Вона думала, але швидше гадала, що підійшла до тієї межі, коли врода взагалі буде вивітрюватися з швидкістю вогню, як розтоплюється олово; вона розтопиться у сонячній бовтанці дня, як тиха і непомітна птаха, серед тисячі облич, рук, голів, ні, балакучих заслинявлених ротів кухонних пророків. Ніхто нічого не полишить для неї, а вона нічого не лишить після себе. І чомусь остання думка накочувала сльози на очі. Коли людина прокидається з відчуттям тоски. то вона обов'язково вляпається у халепу, — щонайменше. Іноді це передчуття збувається, але переважно у чоловіків, де розум виважує і випрацьовує, викручує мозок інтелектом, то у жінки інтуїтивна тоска спрацьовує стовідсотково, і тоді вони, як білуги, як бездомні суки, скиглять на місяця чи тиняють порожніми вулицями міста, що його самі вигадали. Психічні розлади в останньому випадку гарантовані.