Потім світ для неї став прозорим, з жовтим оскалом розбитого щастя, але терпимим, як темні тіні на стінах сусідського будинку, наче випорожнілі вікна мрії, куди влетіли чужі птахи думок, як бульбахи води, що потрапили на розпечену сковорідку; але навдивовиж захоплювало, як заборонений делікатний предмет, фантазія, виголошена при людях у шістнадцятилітньому віці, а тому воно вжилося у неї, звило гніздо, і лишилося жити іншим, своїм життям: Марія з тих жінок, що до сорока років заплітають коси і виголошують достоянням культури все, що потрапляє на язика. Навіть саме слово «культура» в устах її знайомих звучало щонайменше як лайка, бо для репкуватого селюка це було не що іншим, як невимиті руки та непідтертий зад. Марія нагадувала безголосого співака, якщо таке порівняння можна взяти на віру. Переконання відігравали якийсь химерний стимул у її житті: вони тримали її міцно, міцніше за будь-які обставини, міцніше за чоловіків, що на них пхала її природна потреба вижити, взяти, перемогти у цьому світі, котрий зробив це життя, її життя нужденним і несправедливим, — але чого коштували ці переконання? Поезія її запаленого мозку, її думки, вже не ліпилися до форми, а звична пружність думки, з дорослішанням Івана, вже не ліпилася, не надавалася до форми. Іван ріс мовчазним, все дивився на світ світлими, трохи жорсткуватими очима, і це її десь несвідомо дратувало; голоси відступили, як зміясті і повзучі тіні на підлозі кімнати у червневий тихий полудень, коли чути, як за дворами дзвінко летить східцями зронена кимось монета, і ти навіть можеш визначити її достоїнство. Коли все це відійшло, голоси, полишивши кислий присмак, металевий смак пустоти, то Марія якраз входила в ту пору, коли ще не перелистують потріпані альбоми з фотокартками, вглядаючись у вижовклі світлини, з жадобою наркомана або мазохіста, а з гоноровитим пафосом кидають примирливий, знічев'я погляд, як на окрилений світ мрії, що колись існував поруч, а потім пропав, до якого вже ніколи не дотягнутися: хіба хто може сказати, якими падлюками були їхні предки в молодості, скільки доносів вони накатали у відідлок, скільки судів виграли, крокуючи піровими кроками приспаними київськими вулицями; старість дурить сивим волоссям, холодним і драглистим, пітним тілом у пролежнях, з терпким запахом сечі та калу, тишею, де тільки хурчить чайник на електричній плитці, звучить романс Шаляпіна та ревно плаче у жовту осінь Вертинський. Але Марія, попріч усьому, з якоюсь стервозністю, що нею уражені самотні жінки та феміністки, відчувала, що світ цей, нудотне швидкоплинне життя за вікнами її новенького кооперативного дому, зовсім не вигадане життя, не плетиво оманливих жовтобоких фантазій, куди вона, за великим рахунком, теж боялася заглянути: це життя, як не крути, обертається навколо неї, як різдвяна ялинка на Хрещатику, і обертається з причин не особливих, а з чисто банальних, що воно є витвором її рук, розуму, а також середовища, з тупою впевненістю вибраності, а вона за своєю скромністю навіть й гадки не має зачисляти себе до їхнього кола, як то завжди буває, коли ти серед людей знайомих відчуваєш тимчасовість, думаєш і сподіваєшся на щось примарливе краще, гадаєш піти і складаєш надію, що воно в один блискучий і яскравий момент закінчиться. Нереальність світу, майже казкова убогість і зачарованість навколишнім, і її, і люду, що протікав мирно, сірою односторонньою масою, то розквітчаною, розцяцькованою, як хвіст буддійського дракона, — все дивним чином і плином витікало з цього блідавенького створіння, що десь в середині життя починала вірити, а потім переконалася у своїй непогрішності, навіть рахуючи від того часу, коли почала ходити до церкви, хоча останнє мало змінило щось в її уяві, у її світогляді, у її претензіях до світу. її забаганки, витончено психологічні, її матеріалістичні бажання перенеслися до Бога, що повинен був змінити світовлаштування так, як хотілося Марії. Тому вона часто на нього сердилася, як лаються на звичайнісіньку людину, важко та істерично дихаючи ранком за чашкою чаю чи кави.