Івану виповнилося сім років, коли Марія померла. Тоді вперше у його житті з'явився батько. І він напевне знав, що то з'явився саме батько, а не хто інший. Все своє існування, заповнене миттєвостями, а не життям, короткими, як спалахи у картинках кінопроекторів, він весь цей довгий і жорстокий путь тягнув на собі непосильною ношено жаль, ядовитий і ядучий відчай, що мати так несвоєчасно померла, рано полишила світ цей і віддалася на поталу голосів, не дозволивши використати в ньому зародок любові чи ненависті; він з насолодою, віддаючись слизькій прохолоді, пірнаючи в ніч чи фіолетовий вечір, оживляв Марію у своїй уяві, забарвлюючи фантазіями, і потім у рівних мислях своїх, як безмежна заасфальтована площина, з хмарками білих метеликів над паруючими пагорбами, з жовтими свічками дерев, що уквітчували пишноту соковитих фантазій, він страчував її — то на шибениці, то на гільйотині, то розстрілював, майже як комсомолку, похопивши досвід з малюнків, що мати давала йому бавитися; він страчував жорстоко, зі скрученими дротом руками, на колінах, роздягнену, зґвалтовану, обличчям до червоної облузаної стіни. Виникало таке несподівано, вже у далекому минулому, але з домішками дивовижних запахів парфумів, тухлої риби і тління. Особливо воно відчувалося після дощу, коли світ лежав у великих калюжах, де пливло повагом і неквапом синє небо з білими султанами хмар. Упродовж його мандрівки до Німеччини, — це почуття, ці напливи фантазії гріли його істоту, як зелений фосфоричний вогонь: він міг поклястися кому завгодно, що любив матір найбільше, хоча майже не пам'ятав, а образ її повертався тільки у фантазіях, але він більше пам'ятав батька і брата, але в пам'яті кожної секунди повертався до Марії, відновлюючи прожите з такою точністю, що пізніше поставили судпсихіатрію в тупик, і насамкінець вони назвали це початковою шизофренією. А поки що він ночами роздягав подумки Франьку.
Батько, з видовженим обличчям, опущеною до низу головою, з прогнутою шиєю, обплетеною синіми, у палець жилами, говорив коротко і уривчасто, тихо і упевнено, ніколи не чути, як когось він лає чи сердиться: блискає тими очиськами, вузькими і безпристрасними. Сорочка на грудях у нього розстебнута, так, що видно широкі м'язисті груди, порослі рудим кошловинням. Погляд прямий, тривожний, іноді тільки більмові яблука ворушаться. Батько геть голомозий. У прочинені двері ранком видно, як він намилює білою піною голову, щоб прибрати рештки волосся. Він акуратно шкребе синім трофейним німецьким лезом шкіру. Іван спостерігає за ним, хоче заглянути в обличчя, але бачить тільки випнуті гострі хребці, що справно бігають під напнутою шкірою. Батько широкий у плечах. Він весь час, не обертаючись, говорить до Івана, потім обертається і мовчить, мовчить протяжно, але не так, як люди, котрі хочуть виважити слова, а як тварини, — солодкий, приторний сопух розходиться колами. Іван бачить, як ворушаться сизі очі, наче одне ціле, зовсім окреме від організму створіння, як хто ненароком кинув їх у окріп чи розпечену олію, а вони там візьми і прижилися: так він вперше бачить, навіть зачудовано, як чужий статевий акт, як прелюдію до любовної злучки, і проповзає перед зором Івана панорама: бачить він на батьковому обличчі страх, гру дивного світу, і віднаходитиме тільки близькі для нього знаки, і ці знаки він пізнаватиме швидко, розрізнятиме і дізнаватиметься їхній зміст, як вичитують древні письмена професор філології або навчений науками криптолог, що поволі відходить від світу, занурившись у солодкий і химерний, далекий, видавалося б, від життя світ кабалістів, звідки вже віє трупним смородом віків, мов від першого кохання; він ловитиме страх на запах, на смак, на нюх, як заюшений білою піною сказу пес, але з чіткими мисливськими звичками, — так виходило і у нього: при чистому світлому розумові копирсатиметься судомно його сумління, промовлятиме до нього, бо іншого в житті він не навчився та й не збирався набиратися. Але тоді ще була жива Марія. А він глипав на батька, з-під лоба, із своєї крихіткої кімнатки, і дослухався до материного, як чують віддалено музику, важкого, вологого її дихання; вона лежала за дверима з білого гофрованого шкла, і вижовкла шторка, від прання та давності, тремтіла на короткому протязі холодним листком смерті. Позаду, за чорними хрестами віконних рам, у широкому і безмежному, неправдоподібно чистому шклі, висіли тонкі павутини осіннього дощу, криком заходилося залізничне депо, що в холонучому безлюдді розвівало голоси паротягів та залізничної команди.