Потім вона померла. Іван стояв за дверима, слухав, як булькотять у горлянці повітря і сукроватиця, виходячи зі свистом з продірявлених легень, наче воднораз кричало сто голосів у велетенську, вселенських розмірів трубу. Іван тримав того кухля. Сонячні тіні бігли кімнатою, сповзали радісно на підлогу. Він вже чув розмови, що кожна людина хоче убити іншу, хоч раз у житті. Тому Іван сидів, радісно дихаючи, на кухні, вслухаючись у незрозумілий світ, що йшов напливом на нього. Підходив до дверей і чув одноманітний, зламаний посередині голос батька, що намагався закричати, але, видно з усього, розумів щось таке страшне, котре насувалося на їхній будинок, і воно, не означене жодним словом, навіть дією, але таки пролітає у повітрі чорною тінню птаха. Малий не відразу дотямив, що це батько вичитав з його очей, а саме про це він говорив матері, тобто батько лаяв її, перед самою смертю, на самому її порозі приглушеним, навіть диким від жаху голосом. Коли батько вийшов, то малий знову поліз з кухлем до матері, а старий не звернув на нього уваги, — Іван побачив його у білій і чистій вітальні. Став за спиною, притискаючи кухля. Той налив собі горілки, тобто «водки», потім глянув через плече, підвівся, взяв за шкірки, за комір випрасуваної, але старої, від брата сорочки, підняв повище, і він занюшив терпкий запах горілки, зіпсутих зубів та оселедців. «Твоя мати убила твого братика. Ось така сучка… і спалила його у грубці… Там, у тій вашій задрипаній комуналці… У центрі…» — Тут і вони обидва почули протяжний схлип, радше виття, щось зателіпалося у повітрі, а батько поставив Івана на ноги, перехрестився і зайшов до кімнати, де на жовтих підстилках, в повному мороці лежала мати, а його дружина. Іван почув запах. Цей запах дивовижно розвеселив його, але те скоро відпустило. Він знову побачив перелякані очі батька, що плавали живими, трохи скошеними скельцями на розпухлій та гладкій від горілки мармизі. І запах знову повторився, щоправда цього разу ледь вловимий, далекий, як звук, як колір, як прощальний голос. Трохи пізніше, в патронаті, Іван пригадає ту грубку, що колись слугувала замість каміна, а потім дбайливі руки перебрали цеглу, переклавши на плиту. Дбайливі руки, з усього видно. Але для Івана той день, коли життя скажено заглянуло у жовті калюжі світанку, сповнився злостивих думок про батька. Він, загалом, думав про батька і матір, про всіх чоловіків Марії. Він пам'ятав усіх материних мужчин, але ніколи не думав, не гадав, хто вони, для чого вони ходять, чи вона затягує їх до сусідньої, маленької кімнати, де завжди тхне пилюкою на книгах та сечею собаки Пусіка. Чоловіки приходили, а йому говорили, що про все він дізнається пізніше, що він теж таким буде, коли підросте. І всі вони сміялися, якось всі однаково дивилися повз нього або ось так, наче його не існувало взагалі, а тільки красиві осінні пейзажі за вікнами і якась від того незрозуміла тоска. Можливо, це і було так. Але це більше нагадувало прогулянку з батьком. А ще краще, коли він спробував піти з дому, виріс та змужнів: був вище на цілу голову від батька. Це виходило так, як у малиновому спогаді, від якого легенько піднуджувало, розслаблювало коліна і відносило до того часу, коли він вештався країною, вже лиховісно знайомий, але невідомий, наче витемнена фотокартка, наче хто його покликав у невідомість, поклав на крила, а потім дав ті крила і він летів над квадратними поселеннями, над селами, над містами, над душами, кидаючи радісний крик, це, коли у прочинене вікно, з опущеною безвільно, як використаний контрацептив, тюлевою занавіскою, він побачив секретарку, що видруковувала щось на машинці, — вона схилилася, оголивши тонку, гарної форми шию з-під шапки русявого, з попельнястим відливом волосся, з голубими розводами жилок, що доречно, візерунками лягали під шкірою; кільця волосся природно, тужаво розкручувалися при кожному порусі, підігравали витонченим плечам, обтягнутим міцно червоним широкобортим, майже чоловічим піджаком, падали зливою на папір, відлітали назад, запалившись золотою міддю на сонці, а дівчина закидала голову назад, усміхалася до себе одними краєчками губів, потім поставила ногу на стільця, поправляючи підв'язку, а волосся неслухняно забилося об шию, але вона цього не помічала чи з насолодою юності приймала ці дари, прилаштовуючи на білосніжній пухкій нозі панчоху; тоді сонце заливало майдани, а вітер лежав тихо, навіть якось вороже. Затим він вловив дразливий запах, дух падалі, неживого тіла, де ніхто, ніякі сили вже не жили, а труп не відданий землі, а розкладався, розсипався на сонці, і відразу до вуха донеслося, як секретарка відбиває тонкі, ледь чутні звуки клавіатурою, б'є притлумленою ніжністю об його барабанні перетинки і все вище пробирається, вище слуховими каналами до нервів голови, в'їдається в клапани, у звивини мозку, наче вселенське гуготіння несправдженого бажання. Він повагом тоді пройшов повз віконного екрана, з першенням у горлянці, думав, крокуючи, заходячи на широкі сонячні простори майдану, наче оминаючи запах падалі, що ніжними солодкими лапами висів у нерухомому повітрі, він думав, а не згадував про Бабейкину, маленьку, тендітну, родимкасту, з великими вишневими очима, що брала у рота прямо у роздягальні, просто так, а не за польску жувальну гумку, але не давала на передок, верещала і як велика тварина вертіла гарними своїми очиськами, і як він, мліючи від захоплення, спостерігав за учителем фізкультури, що кормив її «на ікло», закинувши догори свою п'яну, вічно червону харю, зараз бліду до зеленого; тоді він пам'ятатиме, на сьомого листопада, два великих ока, маленьку тремтливу грудь, що вискакуватиме з-під його невмілих пальців, і розкинуті гострі коліна, твердий, як кістка, лобок, і перше статеве спустошення у напівтемній шкільній роздягальні: він зробив коло сонячним майданом, зупинився біля прочиненого вікна, розстебнувши дорогу, німецького пошиву шкірянку, почекав, коли попельняста копиця волосся спаде з очей, і секретарка з увагою, навіть захоплено подивиться на нього, тоді одним порухом, ловлячи своїми зіницями її, як вони звужуються від жаху, потім знову ширшають, і відстрелив одним пострілом голову, спостерігаючи за кривавим фонтаном, що заляпав білосніжну, обвислу занавіску; сплюнув крізь зуби, як після виконаної роботи, засунув обріз «вінчестера», і подався на залізницю, — йому треба було ще встигнути до закриття магазину, щоб купити дітям помаранчів.