Через тиждень, коли Марію ще не привезли з трупарні, то Іван з кутка спостерігав за людьми в чорному, що тремтіли, як від сверблячки, ворушили руками, наче лапками великі комахи, іноді вони підскакували до столу, щоб випити горілки, нашвидку закусити і благочестиво вставитися водянкуватими очима в дверну амбразуру, в очікуванні труни, покійниці, закінчення процесії, і саме тоді він почув удари дзвонів, і зіскулився від болю, наче хто усмалив по яйцях, а до вуха доносилося не що інше, як хто спалював велетенські коробки сірників: з'явилося обличчя, — так собі просто зависло серед золотої маяти осені, і нахабно наказало, щоб він їх усіх повбивав. Іван не мав нічого проти, але був надто малим, проте все навколишнє викликало у нього відразу. Коли пика зникла, Івану боляче різало в пахвині і викручувало нирки. За годину він побачить велетенські простори цвинтаря, залиті багрянцем, золотом осені, а перед цим квартали, занурені в тінь, у сум осені, смерті, лишень міст в синіх озерах, окутаний оловом осіннього сонця, що провалювалося крізь хмари, відбивалося у воді, перебираючись назад по небу чи до неба. Похорон проходив для нього як щось незрозуміле, але пекуче, як останнє кохання, чого він аж ніяк не міг знати, як щастя, що прийшло на кілька годин чи за кілька годин до кінця життєвого путі. Словом, він нічого не зрозумів. Але секретарка у вікні, запах трупу, великі сонячні плями, навіжений страх в очах батька, великі вишневі очі.
Батько завжди ступав важно і чинно, як тому вчився і чому навчали з самого народження: виростаючи чи виховуючись серед малограмотних, низькорослих мужиків, де силу кулака, тюремну відсидку, що називалася «ходкою» вважали за аксіому, чому неможливо сперечатися чи доказувати; тут говорили, якщо смерть, то буде і смерть, і ніяк ти по-іншому її не назовеш; де доброхотів не зносили за настирність, тобто на нюх не терпіли, а при першій-ліпшій нагоді, на полюванні, намагалися випадком, з берданки вибити мізки. При з'яві посеред дороги попа тицяли дулі, і ті дулі засовували до кишені, чемно вітаючись з батюшкою. Іван всього цього не знав, геть затертий столичним лоском і шиком, проте з хмільною радістю слухав чоловічі розмови про полювання, про рибалку, про життя в далекому енному селі, — тільки сірий оскал батькового ока, переляканого чи лихого, світив на нього, як на чужого зовсім, холодно, наче з ями.