Батько стояв, розхитуючись за босяцькою звичкою на черевиках ще кілька секунд, що протяглися довго, так, що можна порахувати удари крапель, що стікали з проломленого даху, а вода була ще тієї зливи, днів зо два якій точно, і аж потім зайшов, перекидаючи через ліву руку, відставивши лікоть, піджака, фасонного і модного; повагом він пройшов коридором, темним і смердючим, де було тільки видно його атлетичну постать, м'які, притишені кроки молдавських черевиків з німецькими протекторами малинових, майже ніжних, як дівочі руки, підошов; потім він сів на стілець, спинкою до грудей, склавши на нього спочатку піджак, потім руки, — рипучому, поставленому біля самої груби, обкладеної імпортною кахлею, і закурив, перед цим закусивши особливим прикусом казбечину, на зековськии манір, пурхнувши струмком синього диму, а вже потім, загодя, дивлячись на ліплену стелю, дав жінці грошей, діставши їх з маленької кишеньки, — туго складені, у чотири рази. Було зрозуміло, що гроші трималися саме для цієї миловидної, з плаксивими очима жіночки. Батько дав гроші їй так, як люди, що не знають цим грошам ліку.
— Базарь, старая, і не тягни за душу… — батько підняв руку, розчепіривши п'ятірню, і стара сахнулася.
Жінка була якраз з тих, що злидні і непотрібність, але не треба плутати з непридатністю, роблять святенницями або злісними тріскухами, стукачками з доброї волі. Жінка сіла, слухняно склала руки на коліна, покірна собачій судьбині, — від неї війнуло прілотою забуття, холодом літніх жінок, що давно не знали мужчини, — і почала розповідати, розтягуючи слова на міський манір простолюду, з ухилом на блатняцький чи там дивись — вона, мовляв справді не бажає розповідати, але виходить саме так, ви мене змусили:
— Значить це було перед весною… Чи від самої весни, ото так…
Потім Іван зовсім відірвався увагою від її розповіді, щось у нього засвербіло в грудях, під підошвами, — за вікнами авто вилітали з підворіть чорними жирними мухами, тіні кидалися услід тіням, і далі, зовсім далеко виникне інший голос, наче хто вичитував закляття, і він зрозумів, що воно ото закляття, починаючи вбирати з болючою насолодою світ, що простягався перед ним у яскравих і іржавих сонячних плямах, таких великих, більших навіть, ніж весь світ, і він, Іван, провалюється за якусь межу, якої страшилася ця жінка, а зараз його батько, ховаючись за синіми пасмугами диму. Він очуняв від легкого поштовху під низ живота і почув їхні голоси — жінки та батька. Але до слуху донеслося зовсім інше звучання, на півтону вище, різкіше, глухіше, як після сну чуєш чиєсь протяжне скімлення, як хто ткнув писка в пилюку. Тонкий, різкий, водночас заглушений звук. Це як несподівано побачити гори, зачудуватися, а потім вирішити, що ти колись їх бачив, і у відчаї, в очікуваній пустоті почуттів, що нічого не приходить, наче облузаний качан кукурудзи, заклякнути з витріщеними від злості очима, — проте це через багато років. Так він почув і побачив голоси батька і жінки. До голосів у домі взагалі, припалого золотавою пилюкою минулого, де мешкало так багато і всього, що можна задихнутися внаправду. Іван міг розрізнити їх на кольори, повестися на тепло, так як відчуваєш жар вогню за склом поїзда осіннього гожого дня, навіть на смак він вирізняв ці голоси, що зараз шурхотіли ніжним травневим листям. І ще багато чого такого, чого не дозволяв отруєний дорослими його досвід.