Жінка йшла поруч у м'яких одежах, що розвівалися на вітрові. У сірому шерстяному костюмові, дорогому, довгонога і пещена, вона грала у грудях і очах сміхом, таким невловимим для стороннього ока, таким зачаяним і тихим, як тільки буває напевне щастя, що навіть колишньому полковникові зробилося просто здорово і радісно від однієї нахабної думки, що до цієї жінки можна доторкнутися пальцем або покликати наступним разом, і чого доброго вона напроситься на каву, ну, як напрошуються тільки жінки, саме такі жінки, що перед цим треба ночі з дві в здогадах не поспати, а вже потім дочовпеш, — маячнула, сучка, вона ж таки маячнула, а ти, баран, нічого не дочовп. Ракші навіть незручно стало, але він уперто давив фасон, підставляючи зболене післяалкогольними судомами обличчя під теплий вітер: виліпок її стегна, проведений тонкою і м'якою лінією, що переламувався, так несподівано, що нагадував завиток її волосся, відходив рівно до красивої, класичної форми щиколотки; у неї велике і красиве, легке тіло, — лінія проходила і загиналася між ніг, вирисовуючи вузьке лоно, серед трохи завузьких, але доладних форм тазу, а штрихи талії, грудей і щиї хаотично, майже до механічного перекреслювалися, піднімаючи два крила плечей. Шапка червоного волосся, зелені, а не фіолетового кольору, радше вже яшмового кольору очі, в яких не вгадати змісту, як і належать справжнім живим жіночим очам, — за такою мрією ганявся Фрагонар і Модільяні. Пещена себелюбка, якій кортіло, швидше за все, дізнатися, хто він такий, або подивитися на близькій відстані на таку породу людей, а можливо, попросту не вистачало розуму, щоб здогадатится, що поволеньки він, колишній полковник Ракша, котиться на самісіньке дно. Але тут Ракша уперто чомусь подумав, як хто нав'язав, про дивну судьбу свою і глянув тривожно поперед себе на сіру площину видутого столичними протягами асфальту, що обмивалася зараз теплим південним вітром. Вулиця видалася йому великою посудиною, залитою густою рідиною, зеленою і драглистою, де непорушно, в одній позі та позиції захололи люди, що рухалися в такт, одним ритмом, синхронно незрозумілими, невидимими рухами, поштовхами, що розколисували цю рідину на самому верхів'ї; десь ізгори, із самісінької гори, лило спокійне і рівне світло, що не засліплювало очі, і якусь частку секунди, а мо' і того менше, Ракша навіть подумав, що переставився, мать його, а тому не встиг нічого/до пуття довести. І з дурнуватого такого ото стану його вивело вищання, на високій ноті, живе до м'яса і кісток: склоріз, почепившись у цій зеленій драглистій суміші м'ясистим чорним павуком, різав спокійнісінько на лоджії скло. І тут Ракша подумав про Бога. Вулиця знову лягла перед очима спаленими артеріями, якими Провидіння чи доля, чи фатум гнало поперед себе, позаду себе, з боків тисячі, ні, стада різнокольорових пуголовків. Потім він знову захотів подивитися на жінку, але її вже не було поруч: вона йшла тим боком вулиці, легенький вітер перебирав шовком одяг, і було видно її гарні довгі ноги у сірих штанях, купу червоного, як мідь, волосся і зелені очі, що туманом розпливалися від сміху, готові щохвилини вжалити.
— На цих козах тільки собачі рефлекси Павлова відпрацьовувати. Медицина. Меценати. Митці.
Він, не обертаючи голови, зрозумів, що казка закінчилася, все пройшло, чого б йому не хотілося, як би не викручувався він, Вітька Ракша: перед ним, важко оддихуючи велетенською пузатою рибиною, стояв Нижник, колишній опер, а нині поважний пенсіонер, батько цілого виводка дітлахів різної масті та національності, — з ним Ракша збавляв дні, пусті холостяцькі вечори, а скоро напевне, з сумом дивлячись на жінку, констатував колишній полковник, пройдуть швидкоплинні його літа, роки поглине ця товстопуза рибина, на совісті якої убієнна не одна душа. Чорними джмелями шастали соті і шестисоті «мерседеси». Ракша засунув до кишень важкі жилаві руки, майже ковальські, намацав мобільного телефона, відключеного за невиплату, але для форсу тягав із собою, — іноді спрацьовувало, тоді вони з Нижником розживалися пляшкою-другою в борг, хоча інвестори гибіли квартал за кварталом, як від напалму. Він не переставав спостерігати за жінкою. Цього разу відверто, — втрачати нема чого, нічого, нічого не зловиш у тій темній воді, тільки втратиш голову, решту сили і достоїнства. Він навіть хотів вловити запах її парфуму, її косметики, її духів, щоб потім ранками пізнавати слід її, шлейф її на вулиці: і відразу Ракша устидився своїх крамольних, інфантильних думок.