— Центр міста, Нижник.
— Воно і видно, давай ще по соточці.
З'явилася жінка. Саме з'явилася, а не пішла тим боком чи тією стороною, під велетенською, не сягнути оком, вітриною, вікном універсаму. У переході, десь глибоко, як у чорних християнських катакомбах, співали. Співали надто добре, як для труби, тобто підземного переходу. Ракша відзначив це уголос.
— Центр. Тяниш? Село ти, Нижник.
Жінка йшла зараз у синьому шалику, ну, звісно, з синім шаликом на плечі, що розвівався за вітром. Небо темне, значить на дощ. Він хотів запитати Нижника, чи бачить він, скотина, це темне небо, від якого білі кубики будинків видаються маленькими та іграшковими. А там далі, біля зупинки тролейбуса, здається вісімнадцятого чи двадцятого, проточуються виразки жовтого, але брудного, тягучого, як меляса, світла. Треба швидше йому похмелитися, і тоді полегшає: так думала жінка, але того Ракша не знав. У неї, за цей час чи упродовж того часу, зробилися сумні очі, опущені додолу, як у княгинь чи біблейських розпутниць, засуджених, розкаяних і готових до пожертви, а може й до каменування. Ні, останнє він не хотів приймати на віру. Йому осточортіли ці бляді, ні, не ці, а всі бляді остогидли, на те він з ментовки пішов, щоб зрозуміти, щоб догнати, що світ — то не тільки бардак і помийниця, вигрібна загальна скотська яма. Так, якраз під руку, майже по-столичному: вигрібна яма наприкінці молильного дому або синагоги, можна прилучити синагогу туди, і ти, Ракша, там, наприкінці, кінцевим продуктом, засранцем значить. Над бульваром пливли оболоки парфумів. Ракша подумав, що не допив, бо світ нагадував некруто зварене яйце. Але жінка рухалася, обнята всіма вітрами, під стіною магазину, в бік маркету. Він зловив себе на думці, що вона вийшла, відірвалася, покинула свої справи заради нього, Ракші, бо він дійсно повірив у Бога. До Троїці не дотягнув; але зараз всього пересмикнуло — від нестерпного бажання накидати, пустити кишкою пекучий ацетоновий потік горілки. І забуття. Довгі пальці забуття, як смердючі від оселедців руки шльондри з Чоколівського бульвару, з її кислотною непідмитою проміжністю, з її перегаром, ні, ліпше угаром витертих ватою зубів з рандолі, переміш золото, платина, — на гору, по сходинах збагачення: сьогодні обов'язково туди подасться, якщо стане сили або не виженуть зі звичним соромом у три шиї. Тільки незворушний Нижник возсідає серед кипучого моря зелені, що, шиплячи, підлазить під ноги. Життя веселе, коли на груди, на кишку взяти норму. Колись це закінчиться. А зараз бовток ранку, дня, ночі, сонця, води, ацетону, горілки.
Він просив подумки, невідомо кого, спочатку невиразного, потім далі, настирніше, що далі, то відреченіше, з повним самозабуттям, і чим більше він вірив, то ще невиразніше лягало перед ним те, у кого він просив пошерхлими губами, щоб вона, ця жінка, зупинилася. І вона не могла не зупинитися, обдута протягом, підтримуючи, засунувши кисть у шалика, таким робом його підтримуючи: рука ледь зігнута, оголена до ліктя, наче гола вся вона. Непристойність існування: клозет, тампони, шампунь, сюрчання сечі в унітаз, калове бомбардування. Непристойні думки при виді голого ліктя навіялися у голові новонавернутого Ракші. Потім він дивився на неї здивовано, так, начебто газ з відкритої горілки, — ось подібно вилітає розум, залишки, з його очей, наповнюючи світ невимовним смородом. А може, для когось амброзія? Ракша, не треба, мать його, бути егоїстом, — суспільство, тільки суспільство, ця скажена юрба обідранців інтелекту. Ого, не такий вже ти і дурний, Ракша. Стальний усміх тріщить у його очах. Ацетонова відрижка, — горілка спочатку піднімається назад, до рівня грудей, що аж твердіють соски, опускається безсило, з водянистою відрижкою хлюпнувши на дно шлунка. Ось, прохання виконане, — вона може йти. Ні, вона стоїть, фіолетовий погляд поверх його плечей, у сонячну невідомість Чоколівського бульвару. Чому він вирішив, що очі у неї зелені, а не фіолетові? Ні, дійсно таки зелені. Зараз все затихне, вляжеться і тоді однаково, якого кольору очі у сусідського кота. Тю, а вона продовжує стояти, манікюром одним вибиваючи номери на своєму мобільному телефончику. І нічого особливого, вітер обдимає штани на її струнких, на її гарних, на її довгих ногах: треба подумати ніжно та гарно про чоколівську шльондру, тоді все стане на свої місця. У неї смердить не краще між ногами, ніж у тієї, що вчора приплелася до Нижника, а жінка Нижника била по мордах, обох, а та, значить, верещить, щоб віддавали борг, хто тут Ракша, бо Нижник посилався на Ракшу, сватав спочатку, а потім сам покористався. Напроти перекошена хвіртка. Лисий, аж жовтий дворик. Ні душі. Він пам'ятає ці грьобані двері чотири роки, ні, трохи більше, а може, взагалі набагато більше, коли його не стане, то вітер у пізній осінній вечір буде хилитати цю хвіртку, рік за роком, наче нічого не трапилося, а обличчя, небесне це обличчя незнайомки стягнеться у жмут зморшок, витреться навіть печаль: вони довговічні, вони хазяїни цього життя, і нічого тут не зміниш, хоч закатай тисячу революцій, тисячу парадів, страчуй, ґвалтуй їх пачками, пуками по три, по чотири. За ними холодна безодня вічності, що вони називають вихованням, трохи культурою. Ракша глибоко видихнув і відвернув в інший бік голову. Під ногами у Нижника видзенькувала пляшка, кошлаті лаписька деренчали по склу обручкою.