— Перестань.
— Давай ще наллю, — Нижник потягнувся за пляшкою, — добродушна скотина, блазень і фавн в одному обличчі. Він розливає по білих пластикових стаканчиках, — ех, щасливої пори чоловік, коли знає, що додому повернеться для особистого, значить жіночого, жінчиного прочухана. Вона стоїть і телефонує. У неї, забирай її трясця, безрозмірний рахунок, а може, довгокишенний, капшукоподібний коханець з м'якеньким прутнем. Поганий з тебе мент, Ракша. Воно і на краще. Стаканчики повні. У неї пружкий, підтягнутий живіт, — молода, не розбещена, з вихованням, бо по-інакшому у їхньому світі не можна: гроші люблять виховання і порядок. Порядок, то і є виховання. Підтягнутий задок, дриґотять половинки сідничок. Від неї чимось пашить, але тільки не гріхом, хоча гріх найменше смердить гноєм, а десь так попахує трояндами. Ну, не солодійка точно. Вітер вириває порожній стаканчик з рук. Так і кортить, щоб вона поклала голову на його плече. Господи, подумав Ракша, чого вона стовбичить, наче у неї нема діла. Сам випросив. Видно, судьба, але не для мене судьба. Десь тут її судьба, з животиком по самі яйця, отирається. Ракло зачухане. Тхір смердючий. Ти сам у всьому винен, сам собі нашкодив, Ракша, коли подався до ментовки, а якщо прямо подивитися правді у вічі: а чи був у тебе вибір? Коцати пузом нари, зазивати до совісті десь між парашою і життям чи тим, що називається життям. Житухи тобі хорошої хотілося — вона у тебе і була, та, ще і є. Кого хочеш бив по писку, кого хочеш любив, що хочеш, чого душа і тіло бажає, ти мав, а зараз висобируй тріпер на Чоколівці.
— Давай ще… трохи більше… Не жлобся, Нижник… Ось так. Щось не попускає.
Жовте озерко затуманилося у голові, попливло, повернулося і — світ набрав чітких обрисів, зробився надто близьким, щоб його всерйоз сприймати, але в голову влітали і залазили, під'їздили всі чорти, всі спогади, все неприглядне минуле.
— Ти пам'ятаєш Китайця, Нижник?
Нижник випив. Пив він делікатно, відкидаючи мізинного пальця, відкопиливши нижню губу, з якої крапало, а потім засюрчало на столика. Батько у нього був чистої води артист. Мати теж акторка хоч куди. Щоправда, від лицедійства більше задоволення перепадало батькові Нижника: перед святами він пив безпробудно, дико пиячив, але як придивитися було добре, то більше вдавав, ніж насправді пив. Потім його жінка, мати Нижника, голосила на весь околоток, катала, возила старого Нижника у зеленому, прокатному возикові вулицями, коли село само лягало покотом від горілки, щастя, миру і дня Перемоги. Празнували день Перемоги навіть колишні поліцаї. Першого травня поліцаї як скривджений клас святкували точно. І ото, можливо, було Перше травня, але Ракша ніколи не наважувався перепитати Нижника. Так значить, мати Нижника возила батька їхнього селом, а сопливі нащадки шастали грядками. Стара Нижничиха завивала білугою, клянучи долю, свого чоловіка. А перед цим старий Нижник зачинявся на старій слюсарні. Ключика точив. У повній таємниці. І Нижник заліз до контори, виждавши, коли село зовсім лягло від сивушних парів, відкрив ключиком дерев'яного сейфа, вигріб десять тисяч, всю виручку, всю субсидію, навіть хабарі, що на всяк випадок колгоспні начальники тримали там, прихопив і асигнації позики, але чистоганом взяв він червінці і сині двадцятьп'ятки з ленінськими ликами. Міліція приїхала тільки на третій день, після свята, але нікого з односельчан не запідозрила, а вину перекинули автоматично на донецьких шахраїв, котрих тримали у районній тюрмі. Під тиском, тобто після тривалого мордобою, вони у всьому зізналися. А Нижники прожили без малого десять років, але хтось дочовп, а швидше заздрість людська невсипно сновигала у пошуках жертви. Пошук без причини — головна ознака батьківщини сліпих. Шукаю кого хочу, а якщо знайду, то теж кого захочу або хто під руку потрапить. Син Нижника піймався по-дрібному, на курокрадстві, і при обшуці знайшли у нього сто рублів. Він був, хоч і за малістю років, визнаним алкоголіком. Потім, дійсно, вияснилося, що сотнягу він чесно і трудовими мозолями заробив, — його відпустили, але ока вже з Нижників не спускали. Благо соглядатаїв та доброхотів вистачало. І народ окрисився на купу золотушних, брудних, мов циганчата, нижнівських байстрюків, що з якогось дива у глухому, нехай і великому селі, жерли шоколад «Сказкі Пушкіна». Народ тільки й знав про того Пушкіна, що на шоколадці, а якого дідька він на червоній обкладинці, разом з ходячими, на двох ногах, у чоботях котами, ніхто того знать не хотів, — значить той Пушкін в начальниках ходив, з усього, не малих. Ніхто його у очі не бачив. Брежнєва бачили — генсек шелефів на якесь збіговисько, а потім неждано зупинився, щоб привітати колгоспників з відкриттям дороги, попід руки виводили. Потім корови того року дохли, хоча про Брежнєва нічого ніхто поганого не говорив, окрім анекдотів. Як про іншого Брежнєва, напевне, він і був іншим. І Брежнєва на шоколадці нема. Куди тут подінешся? Значить Пушкін головніше, а тому нижниківські байстрюки не повинні жерти шоколад «Сказкі Пушкіна». Написали бумагу, але Нижник і сам накрився: з куриниківськими мужиками підняли голоблями зеленого, ще дерев'яного ларька. Нижник шаснув під низ, під ларьок, а мужики чи то з переляку, чи, може, зі зла, взяли та й опустили голоблі. Так ото Нижник просидів до самісінького ранку, частуючись копченими ковбасами, червоною ікрою, дорогим винцем та тими ж таки «Сказкамі Пушкіна». Продавщиці зранку відкрили ларьок, подалися за кущі, сітонувши шерстяними трусами-рейтузами, а Нижник щасливий виліз, обчіпляний круглятами ковбас, в кишені по пляшці казьонки, і пішов собі туманіючими, синіми до радості вулицями рідного села. Дома його чекала міліція. Нарешті отримавши якісь докази, тобто листи односельчан, що нижниківські байстрюки день у день гризуть шоколадки «Сказкі Пушкіна», міліціанти рушили в дорогу, де і затрималися, просидівши в чайній майже дотемна, а коли оговталися, то вирішили-таки виповнити свій обов'язок. І тільки запівніч, розпитавши, де хата Нижника, постукали до вікна. Спросоння перелякана родина вирішила, що приїхали в'язати Нижника, заголосили, а потім несподівано проявили, всі поголовно, велику грамотність, — строчили доноси на рідного батька гуртом, і порізно, на превеликий подив міліціантів, що навіть не встигли скумекати як слід, а нижниківські баби вже поперли з покаянням. Зачувши галас, мужики, подільники Нижника, теж свого, — прямо-таки в хаті пали в ноги правосуддю, назвавши свого кореша провокатором, призводителем і керівником банди, себе ж висвітивши невинними, обдуреними совєтськими людьми. Так і посадили Нижника-тата. Але не за колгоспні гроші. Якось минулося, бо лоба зеленкою наквацювали б тільки правильно. Країна сліпих, думав Ракша, потроху совіючи. І від одного свого прізвища у нього темніло в очах. Він з якимось непорозумінням дивився на Нижника, того, який, зараза, розвалився за столиком, відгикуючи, патякаючи щось більше для себе, і розтягував благодушну усмішку убивці, — колись він працював у витверезнику. Підживався тим, що тибрив, крав у арештованих на ніч то троячку, то п'ять карбованців; апетит розгулявся, він почав привласнювати цілі зарплатні, золоті обручки. На цьому і згорів. Начальник ОБХСС, майор, миршавий, шкодливий і блудливий, пив цілий день, розпарився на сонці, апоплексія могла трапитися, але Нижник врятував його, доправивши до медветверезника. Гроші поділив між своїми по-братськи. Потім суд, позорище. Літо мете теплом і радістю, а конвойні собаки рвуться з цепу, з налигачів у охорони, а його «на зону», пайку гризти. На «зоні», першим ще етапом, з Нижника зняли штани і зробили Дусею чи Люсею. Він курив цигарки «Прима» у червоній пачці, а ще мусор поганий, а всі зеки антикомуністи, тому і причина знайшлася, і Нижника наказали — вивернули пряму кишку. Хор з семи голодних мужиків. Не на ту «зону» Нижника відправили, тобто не на «ментовську», а коли почали виправляти помилку, то було пізно — Нижнику і так сподобалося. Ось так, принаймні так знав Ракша. Ацетон повільно розливається, як оксамитовий дитячий мус стравоходом, лягає у шлунок. Швидше б вона йшла. Бо котяться семивальними хвилями спогади.