Отож, вони тоді виїхали, серед ночі, в глупу невідомість. Майже під ніч. Щось таке. Голову рвало, кришку на голові, по-латині — капот. Голова. Дурна, але голова. Прийшло повідомлення від того ж таки Китайця, що він накрив банду Ромодана, хоча накрив слово дурне, бо ніхто не міг накрити, а тим паче Китаєць, — стукач і вивідувач, шпигун і сексот з доброго начала, з свого власного починку, зсучена сволота, але на правильному державному курсі; скільки нині таких правильних розвелося. А він, Ракша, дивився крізь заднє скло свого авто, як витягається, рідіє хвіст проспекту Перемоги. Перед ним лежало розтоптане коров'ячим кізяком місто. Навіть дух витав, густий, терпкий, напоєний травою і молоком, смачний і привабливий, як теплі жіночі груди серед лютого-місяця, або нехай вже — коров'яче вим'я. Людські стада відпочивали, понищивши за день мрії і енну кількість оболонського пива, матюкнувши безлико своє життя, світ і попросивши у Бога багатства, статку, смерті ворогам своїм, тобто тим, що на роботі, а мо', простіше, — у ліжку. Китаєць їхав поруч у «тойоті». Авто заскакувало наперед, іноді «тойота» смикалася, намагаючись обігнати якогось «мерседеса», і він тоді бачив плескату, майже безброву голову. Азіатська гадюка, подумалося тоді. Правда з нього такий китаєць, як хрєн з мірошника. Китаєць мав чин капітана, а ще три роки по тому був ніким. І тоді, дивлячись на його плескату голову, Ракша пожалкував, що працює в міліції. Ніч увійшла в салон, втягнула, залишивши осокомину на зубах, блиснувши за склом жовтими водянками ліхтарів, і вони викотили на Труханівський міст, невпинно наближаючись до місця поїздки. Поруч мирно котив спецзагін. Земля видавалася чорним настом. Спецзагонівці не вірили у небезпеку. Всі перед смертю ніколи не вірять, що саме з ними, а не з кимось іншими: калові маси, сморід, вирячені очі, кінець. І ці не помруть зараз, просто наступного разу хтось вкладе у їхню вушну раковину набагато більше змісту, ніж насправді воно повинно бути, хоча як насправді, то тьма і тьма, більша, ніж за вікнами авто. Три автоматні черги. Бабах з «марголіна» чи «Макарова». І все — тільки дим, і рушай за тим димом, бо там дорога справді безкінечна. Отам вперше, вірніше, — тоді Ракша подумав про Бога, як про всевидисюще, а не як малюнок у соборі. Авто якраз м'яко викотило. на міст, водій запалив ментолову цигарку, розпавучивши смердючі міазми.
— Кидаю, — роз'яснив водій, тицяючи інтелігентним пальцем на зелену пачку, і колір засвідчував наявність великої кількості ментолу у сигаретах.
— Кидай взагалі, — відповів Ракша і подивився у теплу смолянисту ніч. Нічого не видно. Але за хвилину вистрьопалася пінява вогників.
— Троєщина, — підігруючи, сказав Ракша, відкинувся на спинку крісла, але не відчув звичного комфортного стану. Авто гойдало у темряві, потім вони вискочили на трасу, загуцикавщи шинами, жбурнувши дрібні камінці. Попереду лежала пророча пустота і вільгла невідомість початку, — так для себе вирішив Ракша, колишній Сурмач, а нинішній полковник. Виросли перші споруди, і він прийняв генеральський прямо-таки вид, — повіяло від усього значимістю. Ніч лежала тепла, стлалася майже попід низом легенькими протягами; вони вийшли, без шурхоту пройшлися битою цеглою, потім піском і зупинилися біля недобудованої верхотури, що стрімко викидала в небо покручені пучки арматури. Трохи ліворуч стояв кран. Було чути легеньке постукування тросів об метал.
— Вони тут, товаришу полковнику, — запопадливо хтось вставив. Ракша повернув голову і знову побачив усміхнене обличчя водія.