— Пане полковнику…
Водій залибився, але нічого вдруге не сказав. Шкода, що не армія, — подумав, — а то б заставив його повторити. Дивлячись, як пропадає дівочість начищених штиблет, він рушив поближче до піску, метикуючи невідомо для чого: ага, так ходять на морі, обережно, і його лікарша підскакувала з ноги на ногу, покусувала губку і скиглила, що гаряче. Як на скупому сонці, в колі ліхтарного світла, він побачив людину, що лежала обличчям до землі.
— Хто такий?!
— Хрєн його знає, пане полковнику. Каже, що посцяти вискочив.
Незнайомця підвели на ноги, тримаючи біля потилиці АКМСУ.
— Ти що тут робиш?! — і собі, зовсім невпопад, гавкнув Китаєць, але видно, що руки чухалися, щоб натерти пику. За ним водилося погірше, — натерти пику не так і страшно, аби чого не більше.
Ракша стояв і не міг нічого вдіяти; щось знайоме, якщо він не доробився до ручки: невиразне обличчя, але дужої статури чоловік, якщо ухопить, то навіть йому не поздоровиться. Але обличя і вираз благодушний, трохи зляканий вираз у очах, ледь помітний, на самому дні, але не з тих, хто дришляє в штани. Це початком насторожило. Але спалахи ліхтарів і закричав мегафон:
— Увага!
Група захвату. Мокрі спини зникають під бронежилетами.
— Ліфчики, мать вашу. Костя, диви, дорогою мене не трахни.
Затриманий по-скорпіонячому, великою комахою повернув голову туди, в провалля білого як смерть світла, радше снігова січка, у сонячному повітрі, трунок вічності, мрія ідіотів або професорів з Могилянської академії. Страх майбутнього. Задрипані екзистенціалісти. Можна зразу пити чай і чекати, коли людство звалиться у преісподню. Ракша повернувся, вертячи очима, як людина, що знає відповідь, але спросоння забула. Сплюнув під свої забруднені модні штиблети.
— Документи!
Затриманий тільки зітнув плечима, вткнувши водянистий, інтелігентний свій погляд, лупаючи безкровними повіками, з рудими віями, зовсім без тепла поглядом, і все на Ракшу, в очікуванні витягуючи з яйцевидної голови посмішку. Ракша дратується, одним оком зиркає на спецназ: погляд не трахнутого підара чи затравленого безпритульного псюги.
— Чого мовчиш?!
Він тільки усміхнувся ще раз, винувато і невимушено, аж подався всім тілом до Ракші.
— А-а-а, відпустіть його на хер. Нема часу з ним возитися. — Потім до затриманого. — Тільки не здумай скаржитися. Прізвище… А?
— Білозуб, Іван.
Обличчя Китайця наливається зелено-жовтою люттю. У нього червоні більма. Дешевий кокаїн. Видно, такий при шмоні попався. Не інакше. Мегафон заливається, ковтаючи звуки, що безслідно і страшно пропадають у м'якій темряві. М'яка, як баба тобі. Швидкі і дужі ноги понесли хлопців спецназу вперед; полковник тільки дивиться, як земля з-під їхніх чобіт летить йому назустріч. Земля рідненька, пригріє — хрен вирвешся. Забиває дух. Покинув курити кілька років, молодий ще, кажуть баби, але вірити мокрощолкам немає дурних. Кілька куль дзьобнуло стіни, але звідти, з каркасів будівництва мовчать. Потім побігли, попадали на землю, кричать навіжено, перелякано, як у велетенську порожню лунку, де їх навряд чи хто почує до самого суду. Голоси з преісподньої. Арія Аїда, ще, блядь, не забув бабусине виховання. Ану лежать, скотобаза. Блін, у них-то штани від Версаче. Мінімум чотири зарплатні полковничих, без хабарів та знайомств. Ото тобі, бабусю, і Юр'їв день. Лежать, собаки, бо пошаткую на капусту. Ого. Кажуть, по-українські не розуміють, ще як тягнуть, самі, видно, недавно бурсу покинули, не дотягли, — банда мені задрипана, бригадири всучені. Лежать, суки, бо замочу.
Відблиски пливуть обличчями, скошуючи носи, витягуючи маски. Нінзя тобі. Тінь від повної пляшки, від автоматів. Ось тобі Фройд. Тьху, в голову лізе, хоч висцись цим недоумкам на голови. Щоб розуміли.
— Сука… Віскі! Ти глянь, Петро, віскі. Віуіскі. Ось так правильно. Лежать, а то накришу. Де Ромодан?! Чемодан де? Ромодан чи Чемодан! — бійці радіють, що легко справилися. Китаєць тримає «стєчкіна» навинос. Плече трохи підняте, пістолет рівно, без понтів, а то як у кіно, наперекос. Так пацани тільки у кіно стріляють. Ляснув постріл. Один вискочив і побіг. Китаєць звів руку. Чоловік ламається, начеб спіткнувся. Кров під ним набігає швидше, ніж вода з-під крану.
— Швидку, мать твою! Швидку! — кричить третій, що лежить, утопивши морду у піску. Чується нерозбірливо. Одне белькотіння. Китаєць швидко підбігає на напівзігнутих. Смалить тричі з «стєчкіна». Пісок вихаркує кров, міз-ки, бруд. Решта біжить, намагається щось видавити, Ракша кричить, шалоплено водить очима, вивалює язика і очі. Очі скаженіють від безпорадності, ще недавно повні затишку, такі подобаються жінкам.