— Капітан, сволота, прекратіть!
Тінь Китайця зникає у чорній арці. Всі ми з проходу, виходу, чорного чи світлого, вийшли. Ракша сідає на пісок. Спецназівці кидаються за Китайцем. Удари глухі. Стріляють. Вискакує заюшений підліток і скиглить. Куля йому перебила кисть, на одній шкірці висить: «Дядька, не убивайте, дядька!» Малий падає на коліна. «Я його, суку, знаю. Це синаш Ромадана!» «Петро, не чіпай. Давай поспитаємо полковника…» Китаєць, давлячи протекторами черевиків шкло, жуючи гумку, підходить і приставляє ствол, чорний воронований ствол до лоба. Малий бздить, штани мокріють. «Версаче» або «Кевін кляйн». Спробуй братві підсунути фуфло, — не менти.
— Жить хочеш? — Китаєць опускає ствол і усміхається, викидаючи щирий і радісний сміх, привітливий, з родзинкою істеричності. Полковник Ракша поволі бреде до них.
— Хочу! А я буду?
Китаєць витягується, хрускає кісточками.
— Християни кажуть, що ми всі будемо жити, — і натискає курок.
Півголови як не було. Покійники лежать ганчір'ям. Громадні тіні або велетенські мухи. Кров з них поволі, дуже повільно натікає. Вся звійшла. Пісок скрізь, по Троєщині пісок. «Нічого особливого». — відгикується Китаєць. Він іде понюхати за стіну, ледве-ледве освітлену фарами авто, чіпляється ногами за порожні бляшанки, бубонить під носа. Глупа ніч, і навіть зірок не видно, зранку надавить спека. Паскудний кокаїн, вирішує про себе Ракша, менше ніж на десять хвилин не вистачає, і на 'кий хрін псувати собі здоров'я. Десять хвилин — знову заряджайся. Де ті хрєнові спецназівці, орли, значить, батьківщини. Потім вони таки нарешті пішли, полізли з щілин будинку, витягуючи арештованих. І ті пішли, і ці ведуть. Як першопрестольники, із самісінької білокам'яної, і вийшли на прогулянку для понту. Завойовники всіх імперій. Кокаїну понюхать, да щей наварістих лаптішкой похлєбать. Вітер надував вже холодний, передсвітанковий, тільки-но глупа ніч позорила, а тут вітер, брудніє хмарами небо.
— Полковнику… Пане… Пане полковнику, що з жмурами… Що з ними робити…
— Вантажте на купу, а власне, то не ваша справа… Зараз понаіде… Я їх усіх би на купу… Чуєш, Клименко, у тебе завжди є випити. Дай.
Пісок рипить першим снігом. Попіл сподівань. Останній Новий рік з лікаршою, — люди кажуть найприємніший, бо все згадуєш. Останній рік з цією чокнутою: кришталеві фужери, артемівське шампанське, французький кальвадос, Гріг, порнофільми з інтелектуальними вивихами. Зрання сизий туман. Розвалилася, розкидала тілеса тепла міщанська корова, з сумним таємничим карим поглядом, розкидала гарячі ляжки, ще не охололі з ночі, а ще от давай, віддалеку, ось зараз розпочне втирати про Будду або Заратустру. Тоді було модно. Зараз тільки на місяця виють. Зараз Москва і Європа надворі. А за вікнами цей блядський сніг, як попіл на голови. Рви волосся, ридай ридма. Музика вертухається у грамофоні. Празький, приперли знайомі. На Сінному такого барахла по дві гривні чотири штуки. «А тебе негри трахали?! І-и-і-и-кккк…» — «Виблядок, невихований плебей. Я мати твого сина. З Новим роком! Хороший ти мені Новий рік… О Господи. П'янь смердюча… Ти тільки… Ви тільки…» — інтелігентка третього коліна, чи в третьому. «Значить, і він виблядок!» — Передозований часом і кокаїном Вертінський заливається, що не в себе. Бра, надсвічники, світильники викрутасті. Чотири голих негри, зовсім без нічого тримають у руках по свічці. З усім чоловічим достоїнством. Свічки треба було приставити отам. Декаданс сраний. Горлохват Вова Висоцький, похабник та морфініст, — на закусь. Висоцький з Вертінським зранку. Вершина несмаку і декадансу. Голубчики один одного краще.
Син Ромодана лежить, наче хоче сховати руки під подушки, засунувши їх у брудний пісок. Він обходить його, поправляючи комірець. Ромодан стоїть осторонь і тільки схаркує. Від нього смачно тхне бабами, віскі і невинністю. Небом, видно добре, пливуть хмари. На будівництві спалахує ліхтар. Видно попереду голомозого, виголеного під буддиста черепа Китайця, і кулька світла катається від тім'я і до вуха, потім назад, тим шляхом, лягає на тім'я.
— Ну, мусорок, вляпався… — Ромодан чекає, коли защібнуться кайдани, наразі маленькі помічники.
Полковник іде, потім відкидає полу пальта, витягує «стєчкіна» і легко, з непробивним спокоєм, майже як на полюванні з генералом, підманює свистом:
— Китайцю… Еге-ее-й!
Орли спецназівці біжать наперехват. Тільки Китаєць вже помічає дірку у грудях і, як рибина воду, викидає кров з тонкогубого рота. Контрольний постріл. У голомозий, обтягнутий шкірою череп.