— Як?
— Ти сам знаєш відповідь. Скільки тобі товкмачити? Скільки років ти слухаєш наші голоси, але не виконуєш. Так можна позбутися величі і захисту. Ти послухай: весь світ опускається в пекло з-за того гуркоту. Неповага повинна бути покарана. Тобі належить світ, а не тому кретину. Обмеження — доля слабких.
До цього тільки Іван здогадувався, що таке вибраний, але з приторним смаком налетілого щастя, що насправді може означати це слово, усвідомив його з гіркотою непоправимості, з відчаєм втраченості, з жахом забуття і з викликом вседозволеності. Потім, коли Ангел зник, зовсім несподівано, як і з'явився, він навіть тому зрадів: день наливався спекотою, синьою до низу, наповзаючи смужкою на білі дюни, лишаючи тремтливий неспокій, засіваючи у всі пори тривогу майбутнього. Іван мало не розплакався. Подивився солоним поглядом у вікно, споглядаючи жінок, що підпливали похітливим потом, бо в серпневу спеку їм найбільше кортить, дарма що пряжить, а вони комизяться для проформи, — чим більше жінка хоче, тим більше вона видрючується. Це Іван знав, тому слюнявив поглядом повсибіч, навіть з презирством на павуків-будівельників, що повзали у купах битої силікатної цегли. Горіли, не знати чого, білими сонцями здоровенні ліхтарі на будівництві. Потім він знову з відчаєм подивився на жінок: одна пройшлася, ніжна, з пещеним обличчям і пругкою шкірою, трохи рудуватий колір волосся робив обличчя її привабливим, а задовгу шию, з безліччю симпатичних родимок, вишуканою. Вона надто гарна і горда, подумав Іван. І трохи розсердився. Проте, щоб угамувати його біль, його лють — з'явилася інша із-за кутка, вихляючи широкими, повними стегнами і крижами, тонка у станові, але з тяжким селянським обличчям, з чорними очима, що нагадували йому офорти німецьких художників п'ятнадцятого століття, де зображалися суди над відьмами. Іван побачив її круглі сідниці. Вітер закушпелів, гарячий, сопуховий вітер, і підняв спідницю, заголивши стрункі ноги, голий зад і дбайливо поголений лобок. Іван, злякавшись, підняв до рота пальці, наче обрізався. У горлі першило. Його розібрало кашлем. Тоді він вдягнувся, повільно, як одягаються люди, які ще не знають, куди підуть, що робитимуть, але напевне готові до чогось, як готовий мінер чи сапер до вибуху, що забере його життя. Він відчував на плечах, на тілі кожен шов, кожен ґудзик, кожну складку. Наразі йому прийшло в голову купити молока. У ліфті на нього сапонуло прохолодою. Жіночі запахи, — він ловив їх усюди, звідусіль, кроплячись потом, як перед першою злучкою, бриючись, як перед першим разом, вдихав він ті запахи, тонкі і щипучі, з осіннім вітром, протруєні чоловічим потом, самотні, а від того розбещені, що можна вгадати сороміцькі думки, разом з брудною білизною, рожевими менструальними водами, брудними вульвами, з трихомоназом, далекими заморськими принцами, порцеляновими мріями, і ці запахи перемішувалися з дорогими імпортними сигаретами, де впевнено витав запах тривкого і спокійно статку, що його можна сплутати з щастям. О, він їх не тільки вигадував, накликаючи вночі дивні сни, а леліяв у пам'яті своїй, як священик трепетно чекає празника, щоб виголосити громаді своє звернення. Де є все, тільки так мало місця тому, для кого і чому читалася проповідь та молитва. А коли вислизнув тихо на причманілу вулицю, омившись по самі плечі жаскими хвилями спекоти, глянув на піски і в спаленій миттєвості, що вивернула його нутрощі, зрозумів, до чого закликав його прибулець і що він має робити. Чомусь з пустотою, з тією, що передує кінцевому вибору, подивився на озера, що вихолоняли сірими тарілками десь серед глибини білих пісків.
Іван пішов іншою дорогою, хоча так йти було набагато швидше; з цього місця, де тільки пісок, видно стіну універсаму, червону, облузану, з двома благенькими тополями, що навряд чи можна назвати тополями: дерева бідненько витягувалися який рік підряд, дрібно тремтіли і гнулися за вітром. Він обійшов звичне місце, наче воно чимось уражене, закинувши, по всьому, велетенський гак, але у півдороги це його розлютило, аж пахнуло у ніздрі паленою гумою, аміаком, ще чимось, і Білозуб Іван навіть закашлявся. Потім відчув шкребку пустоту в голові, подумав чи уявив, як туди залазять блохи і насипається пісок, а тому здригнувся від самої думки, яка не виявилася для нього ані потворною, ані бридкою; просто пробрала дрож. Дорогою він зустрів колишнього зека, а зараз ні те ані се, на прізвисько Комета. Той сидів у дранті і листав брошурки, зовсім не звертаючи уваги на спеку. Очі пусті, тільки болісно стиснуті зіниці, до тонкого наркотичного блиску, хоча Комета вживав іноді спиртне, а про наркотики і думати було нічого. Проте Іван Білозуб злякався появи Комети, і навіть заходячи до брудного, з роїщами різних видів мух, гастроному, де не вистачало тільки цеце, що зависли капшукоподібними грибами над блідими купами м'яса, висохлими оселедцями, із закрученими хвостами, схожими на тараню, він якось підтиснув плечі, але зразу ж укляк, коли подибав перед собою репане, африканського виду обличчя, а перше — у ніс шибонуло запахом того ж таки аміаку, гноїща, лайна і ще чогось, а ще далі голос, а за голосом дві пари відчужених і холодних очей: