— П…ь…
Бліде як місяць обличчя затриманого. Ракша чухмарить гарячим стволом лоба. Штани у затриманого сухі.
— Прізвище, — хрипить Ракша.
— Білозуб. Іван. Інженер-біолог.
— Ага. Воно й видно. Манжлав би ти додому. Нам свідки якраз зовсім не потрібні. — І він іде упродовж трупної полянки. Світає дуже швидко. Через вікно, протяг між стінами, дірка в інший світ, мокра п'ятірня безрибного озера. А може, вже запустили.
— Полковнику! Там знайшли трупи!
Ракша дивиться у скляні очі Ромодана. Щелепа Ромодана поволі рухається, разом зі скошеним поглядом. Видно оливковий засмаг. Чим світліше, тим краще він проступає. На сонці він зовсім буде не такий.
— Судак?
— Лазурний. Тобі труба, Ракша, але я у великому боргу.
— Понти. І зробив… — хотів сказати, що заради справедливості, але зараз дійсно подумав, для чого це він зробив. — Ведіть цього… І відвезіть затриманого. Я б йому виписав ще штраф, щоб знав де сцяти… Як його там… Е-е-е…
— Білозуб, пане полковнику.
— Ага… Нам свідки не потрібні Відвези упівдороги. Хай більше не тиняється невідомо де.
— Бідолага пацан, — говорить Ромодан, косує оком на Ракшу, наче хоче щось сказати, але лупить очі, як вистелити хоче, на тіло сина, що руками у піску, руками у пісок загруз, мов під подушку засунув, і говорить він фразу цю, наче перед ним не його син, і взагалі весь цей тріскучии світ не для нього. Потім вони разом з Ракшою піднімають голови і дивляться у проймище вікна на вологу п'ятірню озера.
— Які в хрєна ще трупи? Хіба нам мало своїх жмурів?
Ракша йде, загрібаючи ногами пісок.
— Зустрінемося, Ракша. Думаю, зустрінемося. За мною борг.
— Заводьте Ромодана, вам тут не цирк. Мать вашу! — кричить Ракша, кушпелить піском за спецназівцями.
Одна лежить на дерев'яному настилі, з усього, що гарна, з породою дівчина. Від копошіння вошей, що вкривали повністю її тіло, від голови до п'ят, видавалося, що дівчина ворушилася, або ледь дихала, або тихо, без звуку плакала. Відрізані груди, проміжність і піхва. Остання вирвана з корінням. Чорні дірки. По тонких рисах, по манікюру можна сказати певне, що вона не бідувала: або з заможної родини, або проститутка. Трупний яд виступив тільки в окремих місцях, вже поволі почав разом зі смертю поглинати оксамит її шкіри. Друга дівчина прив'язана до чорного спортивного снаряду, спиною до Ракші. А полковник пригадав, що такі називають «козлами». Теж вирізане гузно. Ноги зсудомило, пальці повідтинали, наче велетенськими садівними ножницями, що вірогідно. Відсутні груди. Трохи неподалік знаходять горщик. Його приносить спецназівець: він блював, істерично плакав. У горщику відрізані груди. Вони затушковані разом з цибулею, синіми помідорами і залиті чимось білим, що нагадує сметану. Обшук далі виявив невеличку, міцігазову плитку, ще теплу, де стояла новенька тефальова сковорідка з залишками м'яса, теж залитого білого кольору соусом.
— Мать його! — завив Ракша. — Ну і деньок.
Він сидів серед трупів. Воша лізла золотим, тонкої роботи ланцюжком до хрестика: поворот, нова спроба, знову перебирає лапками, ледь тримаючи сите тіло. Безкінечність гниття. Ракша затулив руками обличчя. Вони ще зовсім свіжі, ці жмури.
— Клименко, дай випити.
— Даю.
Пекучий, найсмачніший ковток, — майже нічого. Вода, смердюча вода. Тільки чути, як хлюпотить озеро, накочує хвилі.
— Полковнику, рація… Того… Генерал. Сам…
Через вікно вітер, мокра п'ятірня озера. Чудовий гнилосний вітер початку дня лоскоче легені натрудженим громадянам. Ракша сидить на березі, ковтає віскі і щось довго, повільно, як дитині, роз'ясняє у рацію. Вікна біліють у передсвітанні. Приємних снів і ненависті. Вони з народження готові ковбасити одне одного за дармову тарілку супу. Життя ніяк не врівноважить. З'явилися Mao, Ленін, тов. Сталін з Троцьким. І нещасний Адольфік, кумир ідей, мрія сонливих інтелектуалів, сучий син у коротких шкіряних альпійських штанях, онаніст у помочах. І цього їм не треба, того не треба, задоволення давай. Як обірвати Генерала і сказати, що трапилося. Белькотить неясно, аж сюди сивухою чіпляє, дивись, рація поплавиться. Йому, будьте певні, давно донесли. Закон ніколи не простоює, а його спідручні недремні, наче миршаві гемороїдальні гноми. Все під закон працює, ще з часів римського права. Але де Рим, де право? Рим зараз червоний, як срака у шимпанзе. Брунатний чи бурий. Фатерлянд. Отчізна. Родіна. Батьківщина. Спробуй дочовпи. Генерал бухий в сраку. Ото тобі і все. В гробу перевернутий Петлюра, — подивись. На тобі, Ракша, ось тобі, Ракша, бабусине виховання. Мокра п'ятірня озера і рація пищить. Генерал вдавав або справді нічого не петрав. У нього, шановного і високостольного, Ромодан зараз в руках, може, Ракші і поталанить. Цікаво, який чин у нього, у цієї мавпи, генералом-то його між собою величають. А для чого можновладцю чин? Для форсу чи для фасону більшого. А де воно високостольне? Зараз спить. А може, радяться, як з нього, Ракші, чотири шкури спустити. Нехай, по-моєму, — гадає Ракша, — самі визначаються, я їм дозволяю. От що робити з тими бабами?