— Ну, що ви хочете… Це я так кремпуюсь.
Ось вони… вони відчувають на рівні прибора, і всіма святими пливуть зі своїми смердючими песиками, засраними їхніми ж песиками полями, вишукують очима майбутню жертву, свою трагедію, бо тати з мамами знайшли рівню, і вони свідомі цього, але очі шукають свою трагедію, їх ще можна розрізнити, — з цією інше діло, зовсім туге, навіть непотрібне, навіть лячно дивитися: колір очей то фіолетовий, як перед дощем, то зелений, як скло, як прибій, глибина і таке інше, вся та муть, якої в школі він не хотів учити. Все оте хотілося вирядити в одне речення Ракші, але по-інакшому, по-культурному, по-інтелігентному.
Жовтий колодязь ліфту шурхотить звично траверсами, її одягом, тріщить електризоване волосся; її волосся, вогненно-руде, кільцями на плечі, на руки, на його коверкотове пальто, притрушене лупою, і Ракша розуміє, а здебільше здогадується, щось-таки відбувається для нього незвичне, невідоме, і тому уперто пружить сірі півкулі, намагаючись згадати, що йому снилося, що він думав зранку, коли вперше побачив її, чи перед тим. І сумління відповіло: про півлітри, як лохонути краще Нижника. Коли минули його поверх, то він тільки тяжко зітхнув. На майданчику стояв і похитувався. Крізь маленьке віконечко видно хмари, сонцем залиту площину, як хто розлив жовтки широкими масивними плитами, а сонце котиться за хмарами, втрачаючи посекундно величаве своє тепло, з гірким присмаком пекла. Цікаво, що скаже енергонагляд з такого от питання, як вигасле сонце, померзнуть бідолаги, — жартує про себе Ракша, а сам давить фасон та ковтає терпку слину. Непорядок, отак котитися і підсвічувати усім підряд, і ментам, і підарам, і генералам, і президентам. Він гикає, легенько, решта провалюється в його утробу, і, щоб жінка не бачила, витирає рукавом рота, а вона говорить, не обертаючись, клацають замки, гримлять двері. їх з десяток, ні, Ракша, перебільшення. І він чогось думає про генерала, про своє справжнє прізвище, а не якогось там вітчима, що гуцикав на своїй вантажівці, стане біля хати і сигналить, щоб мати його, Ракші, зустрічала. І генерал привіз Ракшу як сучого сина в столицю, здав у ментовську академію, а потім кілька геройських вчинків, ага, все тій-топ, путьом, — за десять років доскочив чину полковника. Оце скочив. Тут не тільки про щасливу судьбу увіруєш, а можна вляпатися в таку халепу, що і маєш. За вузеньким, але чистим шклом коридорного вікна розлючений Нижник дає раз по раз під гузно пану Чіпу. Пан Чіп відскакує, як гумовий дитячий м'ячик, знову невідомою силою притягується до Нижника, що природа вклала зрадливо у відповідні місця, тобто гузно, — але все огинаючись, лебенячись, до Нижника. Розперезалися, як хрещатинські пойди, дивись переграють. Спекота, спрага залазить змієм у груди. Залазить і лежить там спокійно. Треба попросити чогось випити. Інакше поїду до лікарші, і все тут. Хана усім. Хана, скоро сонце вам на голови, усім підарюгам на голови, щоб лишили мене в покої. Нижник розмахує руками і біжить зайцем до Макдональдса. Там у нього любка. Цирк з педиками закінчився. Пан Чіп буде імітувати самогубство. Істерика і плач вдовиці. Так повторюється щодня. Пан Чіп зманює Нижника, а той не дається. Виховання і досвід.