— Мені збиратися?
— Почекай, але… якщо тобі неприємно… Може, ти подумаєш…
— Нічого не подумаю. Я мало думаю. Ти зробила поганий вибір.
Але він знову взяв її, як стерво, майже як лікаршу, але з любов'ю, наче переламався десь посередині. І чим більше він усвідомлював залежність від цієї жінки, тим більше йому хотілося з нею, в ній, і ще будь-де, і що завгодно. Але Ракша промовчав: слухав, як вона дихає у нього на грудях. Потім дощ: шарудіння вітру, налитого тугими яблуками, наче радістю перших дитячих калюж сечі і солодких засраних штанців — благо, добре, благо, виховання, — стріловидні удари пласкими чорними дахами: вимиті бетонні плити, темніють, набухають калюжі, як тобі скопичуються роки, запах матіоли, крики дітвори, веселе ревище народу, від невідомості, куди примостити готовий до дії прибор, і шемротіння води, знову капелюшки дахів, стьобаки свинцеві на шибці, на стінах сусіднього дому. Вони сплять, наче двоє у човні, відносячись підводними кошмарами дійсності, видячи у снах недоладно однакове і красиве. Блін, скопититися можна.
Ракша прокинувся першим і чекав, що зараз вона істерично підніме крик. Такі бувають ненормальні: зачухається між ногами, вихопить мужика, а потім назадки. Але вона благодушно мовчала. І Ракші теж не до цього, бо знову йому снився Китаєць, майже, сволочуга, як живий, хоча він ніколи не шкодував, що пристрелив цю сучару, але чого він снився раз у раз, в самих непривабних, значить, непотрібних ситуаціях, хоча щось підказувало полковнику: треба рухатися кудись далі. І він лягав, прокручував оте клятуще кіно, з самого початку, майже дворічної давності: блін, во, вже пітора року без роботи, без грошей вірніше, а без роботи то цілих два, і заливаюсь гіркою рівно рік, не так багато, як для початківця алкаша. Якого хріна цей недоносок преться у очі, ще б раз пристрелив і рука не затремтіла.
— Мені снився Китаєць, — говорить Ракша, наче у нього болять всі зуби. Він підступився до вікна. Вітер розхитував верхівки дерев. Банально, але аж сльози накочуються на очі. Шматок поштового відцдення, неправдоподібно синій, казенний, майже тобі тюрма. Скрізь тюрма. Липкий піт, трупного, бурштинового кольору напевне. Треба щось з цим робити. Зараз, чого доброго, вона закричить. На німфоманку зовсім не подібна, а ти їх взагалі коли-небудь, віслюче, бачив? Там ще півпляшки віскі.
— Лягай, — у неї простий, без награного ідіотства голос, без отих наворотів. — Розкажи про Китайця. Розкажи трохи про себе. Хоча я про тебе більше знаю, ніж тобі видається. Але треба колись вибалакатися. Навіть чоловіку.
Їх віддалила розмова. Так, він думатиме, підігрітий наївністю закоханих, крокуючи услід курсу двадцять першого, повз посольство з білого каменя з червоним гербом і двотоловим орлом на ньому, — припинився, тицьнув дулю, подався далі, в якусь важку, як камінь невідомість; він перепочиватиме на зупинках, сидітиме і дивитиметься на велетеньку порожнину неба, або як чиясь добра п'ятірня; він так подовгу сидітиме, ні на що не сподіваючись, потім без зупинки дійде до своєї рідної ментовки, що на Солом'янці. Посидить там серед скляних акваріумів торгових будок і піде шукати її офіс. її він побачить відцалеку. Вибух сміху, тріпонула мідними кучерями, кільцями по плечах, обличчям своїм світлим, до зализаного, з проділом молодого чоловіка: очі відсутні, в себе. Вона знову така далека, торкнутися кортить, але якщо доторкнешся, то потрапиш на рекламного щита. Чим вона займається? Ракша не наважувався підійти. Сидів та вертів у руках німу мобілку. Звівся і пішов, чуючи як крик її голос: вона його побачила, вона його кликала, але він уперто манджлав трамвайними коліями, п'ятим шляхом, до низу, навіть гадки не маючи похмелитися, і повторював: «…Пресвята Діво Маріє…»