Він стояв перед церквою. Звалившись на коліна, окропившись потом, Ракша почав молитися, зовсім невлад, пригадуючи, як того вчила баба, дядько, сестри і таке інше. Він молився щиро, затято, але до храму не заходив. У проймищі з'явився священик.
— Зайди, — тихо сказав він.
— Недостойний.
— Юродство не дуже личить тобі, новонавернутому.
— Я думав, що навпаки.
— Юродство не для тебе. Зайди до храму і молись.
Храм просторий, але видно, що бідували, з селянськими лавами попід стіною, рушниками на образах. Ракша вдихнув затишок, але почав, дратуючись, щось вишукувати, наче чогось не вистачало, і очі забігали як у безпритульного пса.
— Якщо зайшов до храму, то нічого видряпуватися на дзвіницю, — почув з темряви голос, але кому він належить, Ракша так і не зрозумів.
Ракша знайшов ікону, найкращу, як йому видавалося, і примостився для молитви там. Зараз, — це як нічні спогади, і йому видавалося, що витягував він ті спогади, з липкої і смердючої багнюки, очищав дбайливо і клав перед іконою архцстратига Михаїла; зараз для нього все потонуло в якійсь тягучій зеленій мелясі, що стягувала всього його, вичавлючи астматичними уривками молитви; повз нього проповзло дитинство, з голодом, з соромом з'явитися у рваних штанях на вулицю; висохлі материні груди, від постійного нервування, психічних зривів, коли батька чи брата етапували або забирали до буцугарні; потім молоко, натоплене з дешевого, копійчаного морозива, — він хотів всього цього позбутися, чого майже не пам'ятав, навіть рідні не знали того, що зараз відкрилося йому, але відкрите навалилося на нього великим тяжким пластом, як хто землі навернув.
— Ти його повинен знайти, — тепла рука священика у зеленій рясі.
Ракша звівся і сів на лаву. Священик поруч. Погляд відсутній. Обличчя світле і втомлене. Погляд відсутній, дивиться мов у прірву. Такі бувають тільки у мерців або як у бомжів. Останню думку Ракша лякливо відігнав.
— Отче, це правда, що коли вирушаєш назустріч Богу, то завжди зустрінеш Бога?
Священик, не повертаючи голови, дивлячись на жовтий плин свічок, говорить:
— Не завжди, все залежить від тебе. Але йти обов'язково треба, хоч би ти кого не зустрів по цій дорозі. Але ти його обов'язково зустрінеш. Прийде час, година, що тобі відмовить увесь світ… Окрім одного Господа Бога.
— А якщо світ виявиться Господом Богом?
— Світ і є Господом Богом.
— Значить мені треба терпіти від Нього все — наругу, любов, ненависть.
— Ні, тобі треба перетерпіти, навчитися любові. Ти навчишся. Це прийде з літами.
Ракша вклонився, зовсім по-світському, хотів іти, але священик знову його зупинив, і проговорив:
— Ти повинен його знайти… — Обличчя блукаючого в пітьмі людських гріхів та шолудивих загадок.
— Кого, отче?
— Того, кого ти випустив через недомисел свій і невіру свою. Згадай два роки… Чоловіка, який стоїть на піску… Згадай… Багато смертей… Ще більше потім… Мертві жінки… Діти… Він убиває, він служить сатані, а думає — Богу… Ти його відпустив… — Очі священика наливаються кров'ю. Ракшу хилитає.
— Іди. Ти зрозумів, про кого йдеться. Тільки не бреши і не бери гріх ще раз на себе…
Ракша стояв дурень дурнем. Потім його перекосило всього, відкинуло назад, і він чітко побачив обличчя того фізика-біолога… Іван… Біл… Біл…
— Так, отче. Ото він і є. Я відчув, я побачив його, хоч не згадаю ніяк прізвища.
— Ти його забудеш: його обличчя, але не перестанеш шукати до тих пір, поки не знайдеш. Це твоя спокута.
І вони розійшлися врізнобіч. Ракша поплентав трамвайною колією, тяжкий думками, але радісний, несучи в голові тихий шемріт. Він поминув облуплений банний корпус, потім профтехучилище: весь залитий сонцем, неждано зрозумів, що її контора чи фірма поруч з церквою і що тут випадку не може бути. Ось вона, спокуслива змія початку. Досвід металево упав на плечі, і вперше Ракші закортіло вибалакатися, але не було перед ким, а те, що в церкві, то таємниця, тайна велика: і його зустріч з порядною жінкою, і його непорядна ніч, а що там ніч — ціле суче його, паскудне життя. Щось холодно лягло під серцем. Очі важкі, мов чужі. Вони мешкають в одному домі, — заспокоював він себе. Але що можна змінити? На ньому нависла невидима пляма, клеймо смертовбивчі. Позаду клаксонило авто. Забирай їх, мать його, Ракша почав давити фасон, витягувати мобілку, готовий огризнутися, зійтися з усім світом. Спалах бронзових кіс, відкрита дверка. Ракша зажмурив очі, боячись подивитися на неї, з кимось, чи, може, холодно, по-світському байдужу. Тепло її руки на його руці. Чистий подих, легкий подих.