Під червоною стіною цвинтаря широкі, широкими вухами лопухи, з калюжами сечі у вижолобках, звідки до черенків, вижолобками поволі стікає, як нектар. Іван любив цей запах, чужий, нудотно-солодкий, напоєний чужим сіменем, чужою силою. Він сів під стіною, намагаючись дати ради думкам, зібратися докупи: сонце заливало Солом'янську площу, розходилося сірими колами. Піна хмар збивалася над червоними сардинами трамваїв, що котили у мирній, зажирілій сутолоці. Іван вирішив перечекати годину-дві. Його цілу ніч мотлошило, і цілу ніч він поливав квіти, слухав музику, перелистував старі газети, тупо вичитуючи одні жирні заголовки. Він слухав небесні розливи італійських тенорів. Але ось за п'ятнадцять хвилин блюдо Солом'янської посунулося, накренилося загрозливо і завертілося дзиґою, похвилинно набираючи оборотів, наганяючи нудотну жаску хвилю очікування, начебто котитися в трамваї чи швидкісному поїздові, наче запускаючи самотужки ще одні, невидимі для ока механізми; це блюдо дзижчало від неймовірної швидкості, а потім вій почув громоподібний голос, і спалах, подібний на сонячний, але який засліпив сонце, що те вмент зробилося чорним, як негатив:
— Стій» Дороги нема туди, куди ти зібрався. — Сіль на зубах, дикий ядушний кашель, зігнута пополам постать. І він поволі, спльовуючи гірку, злиплу слину, поповз, вгрузаючи плечем у стрижені рівно кущі.
— Зупинись, — сказав чийсь голос, але не голос його прибульця, зовсім інший голос, від якого пробирало по самі кісточки, він не відчував ані сили, ані чогось такого, щоб вивищувало над усіма.
— Хто ти? — закричав Іван і завертів очима, як скажений пес, якого затягли у петлю гицелі. — Це ти до мене приходиш і мучиш… Я тебе небоюся.
— Життя не приємна прогулянка. Іноді вона може виявитися пеклом, але кінець її невідомий нікому. Окрім Господа. Ти намагаєшся прожити життя з кінця.
— А пішов ти… — Іван затиснув скроні руками: повійки злякано вирячили очі, але пройшла мить, і сонце знову світило людям у спини.
— Готовий! — почув він голос свого спасителя. — Іди і покарай ту сучку! — Над Солом'янкою пливли красиві хмари, як у кіно.
Безпристрасне обличчя, з чорними западинами очей, іноді вони бували чисто синіми, піна світлого волосся, що обліплювало витончене обличчя, срібне і красиве волосся, і два пухнастих крила, і одяг білий, — білі одежі. Десь Іван про це чув, мабуть, в газеті читав. Запах сечі на зеленій свіжості лопухів. Радісна тривога розриває шланги артерій. Так, начебто він підходить і торкається шовкових одеж. З самого ранку у нього боліла голова. Снився йому вкотре сон, що стеля набухає кров'ю, а потім велетенський палець, так, перст, швидше всього то перст, а ще з чотирьох стін до нього ідуть ангели з попівськими обличчями, голоси у них страшні і злі, і він б'ється з ними, вони повертаються і приносять, кладуть до його ніг золото, тут він летить над землею, і люди маленькі, зовсім мурахи, і вони кладуть йому поклони; Іван уважно придивляється, впізнаючи обличчя своїх знайомих та близьких. Несподівано, з нещадною ніжністю він подумав про бабусю, — спав і думав чомусь про неї. Прокинувся з чарівним, ах, прямо чудесним почуттям чогось такого, що чекає на тебе попереду. Сидів у задумі, спостерігаючи, як розпливається серпневий чистий ранок, наче за вікнами стояла вода, врівень хмар. Білосніжний будинок, біла кухня, євроремонт. Мрія білосніжного дня. Як лебідь біла. І він усміхнувся до себе, чи до когось невидимого, що дарував йому цей чудесний, прекрасний сон. Накинув на плечі халат, шовковий і рожевий, але чоловічого крою, з галунами на плечах, драконами на грудях і вогнем смолоскипів на спині. Халат короткий, щоб виглядали ноги, міцні, спортивні ноги, — це подобається жінкам; колись давно він ходив на плавання, займався спортом. Подався до ванної. Ніжився з годину, любуючись зеленими з червоними, під мармур, кахлями. Дзвоник у двері. Як щось на голову сідає. Дзвоник повторився. Цього разу добрався тім'я і глибше. Нашвидко обтираючись рушником, відкрив двері., На порозі зодягнений у чорне, з білим комірцем під горло, чоловічок, йому, Івану, по груди. Месіонер-методист: простягає брошурки. Іван дивиться на маківку його голови, на вікно, на вологі, прибрані двірничихою східці: молодці старушенції, коли їх не пиляють у підвалах чужі мужики, а ще ліпше, коли вони доходять старості, до літнього віку, то у них виходить здорово, — нав'язливі, як серпневі мухи, грушку тицьнуть, стаканчик наливочки, ще якусь хреновину. Методист намагається відкрити рота. Іван випихає його в груди, і той тільки писнув, як в'юн на кризі. Але за годину, зізвонившись з Ольгою, він подибав на порозі пачечку глянсованих часописів, чорну бабтистську Біблію. Одним ударом він піддів цей мотлох на ногу, другою підхопив і з неприхованим задоволенням дивився, як яскраві книжечки летять донизу, в проймище вимитих маршів. Так починався день.