Після зустрічі з священиком Ракша став шукати того чоловіка. Він пам'ятав його обличчя, так, начебто знав все життя. Ракша розпитував сусідів, але ті розводили руками, — мовляв, такий довго не мешкає в цьому будинку. Він нипав засцяними вокзалами, трубами, підземними переходами, пустирищами, тусував з панками, хіппі. Шукав ближніх і родичів, але вони говорили, що Івана Білозуба давно немає живого — подався до Німеччини, чи ще кудись, на заробітки, а там можливо всіляке. Інші говорили, щоб він подався до його університету — Білозуб там працює. І Ракша був певен, що натрапив на слід. Він калатався у трамваї за номером п'ятим, але дорогою несподівано засмерділо паленою гумою, і машина зіткнулася з вантажним авто. Шестеро мертвих, десяток покалічених. Ракшу ударною хвилею викинуло через проймище розбитого вагонного вікна, і він з півгодини висів, теліпаючи ногами. Його витягнув запізнілий наряд швидкої допомоги. З червоними стьобаками порізів на обличчі, Ракша попрямував до інституту. Дорогою вирішив завітати до священика. Біля самого храму почув щось недобре. Церква завжди була порожня. До неї заходило кілька старушенцій, ветхих, що, видавалося, сама смерть забула про них. Але оглушлива пустота навалилася на Ракшу. Це йому нагадало креозотний сморід п'ятого трамвая, — він зайшов до храму. Свічки тріщали, коптили чорним димом. Він пройшовся перед іконами, повз лавки, дійшов до амвону. Священик лежав у скривавленій зеленій рясі. Кров проступала на ризі чорними плямами. Руки прибиті велетенськими цвяхами до підлоги. Голова, відокремлена від тулуба, лежала на грудях, там, де великий срібний хрест. І Ракша притьма вийшов, здогадуючись, в чому справа, хто це зробив. Він біг, як одержимий нелюдською силою, він поспішав як міг. А як дістався шостого поверху, тарабанячи у двері, що відчинялися в унісон, лаялися несамовитою лайкою, нічого не говорили про Івана Білозуба. Нарешті втомлений, упрілий Ракша сів на східцях, затиснув голову руками і заплакав. І тоді до нього підступив чолов'яга. В дранті, від якого смерділо сечею, аміаком. А Ракша думав про Генерала. Генерал висів перед ним, як картина Фрагонара, а мо' Шемякіна. Тьху ти. І Ракша розсміявся істеричним смішком. Тьху ти, до чого тут Генерал? Ні, Генерал якраз до місця. Він має силу, він має владу, щоб вона запалася разом з цією чортівнею. Треба повертатися на роботу. Інакше це ніколи не припиниться, — його висмикнув з роздумів чолов'яга.
— Ходім, я тобі щось розповім.
Ракша розбирався в людях. Перший-ліпший пересічний громадянин сприйняв би цього чоловіка за бомжару, але для колишнього полковника в незнайомому обідраному мужикові було щось таке, чого ніхто не зміг зрозуміти, окрім звичного ока міліціонера, нехай і колишнього. І тоді вони зійшли східцями, — Ракша покірно поплентав за незнайомцем; ця дивовижна двійця ідіотів прошествувала під безчисленною кількістю дверей, з відлунням колишнього лоску, і ті двері прочинялися, і невідомо чому, бо до цього глухота снувала павутину ветхості, пустоти. Закривавлене обличчя Ракші, сморід на всі чотири поверхи від бомжа: цікаві пики налипали, вистромлялися, з неприхованою відразою, навіть з жахом. Те, що цей чолов'яга зовсім не бомж, Ракша не мав сумніву. Життя вчило Ракшу останні роки вперто, що найзадрипаніший бомж ліпше полковника міліції. Це зовсім інше, говорив собі. Від незнайомця віяло відлюдкуватістю. Це відлюдько, — гадав Ракша, — від нього віяло страхом, але жахіття це навіювало благодать, віру і спокій.
Вони йшли Повітрянофлотською. Мовчки, не запитавши одне одного ім'я. Ракша навіть не намагався заговорити, даючись диву, що, мов причарований, слідує за цим незрозумілим для нього чоловіком: пізніше його знайдуть на смітнику, цього чолов'ягу, забитого наповал, одним ударом, проте Ракша був певен, що це робота зовсім іншої людини, але це напряму пов'язане з Білозубом. Хтось стоїть за цим; як і кожен прозеліт, Ракша фанатично вірив у те, що більшість людей називала казкою, тому відразу зрозумів, що смерть керована тим невидимим. Гігантська істота чорного кольору. Що, на думку прозелітів, править цим світом. Він мало тямився на тому. Це потім. А зараз вони манджлували спуском. Зупинилися біля будинку хрущовського двоповерхового дому. Зайшли до підвалу з висохлими купами лайна, окурків, використаних шприців. Чоловік завів його до комірчини: матрац, фанерний ящик, на стіні над головою велике розп'яття, скрізь розвішане червоне ганчір'я. Без жодного попередження, без вступу, незнайомець заговорив: