— А зараз послухай… Слухай уважно, щоб потім не говорив, що тобі ніхто нічого такого не казав. Не проґав, бо наробиш лиха… Люцифер з'являється здебільше в полудень. Смердить, як тисяча свиней. Обвитий тріскотливою його братією.
— Не йому дана влада розрізняти добро і зло. Він не може керувати. Злий нашіптувач, що гілки без веління Господнього не може похитнути. Але у нього вдосталь часу і інформації, щоб підбурити людину на гріх, на смертовбивство. Ісцит. Страшний людині випав іспит… — Ракша засунув руки до кишень і пройшовся до стіни, глянув на розп'яття. Витягнув лаписька назад.
— Твій дар скоро відкриється тільки для того, щоб ти знайшов того сволочугу. Якщо засумніваєшся, то накличеш біду. Не слухай голосів. Небесні прибульці говорять виключно символами. Слухай Гласу Господнього, а він записаний на Скрижалях Господніх, у Святому Письмі, кров'ю сплаченому пророками. Те, що миле люду, навряд до вподоби Богові. Але він добрий і терплячий, Батько наш Небесний.
Ракша трусонув головою, наче обтрушував блох, просипів у пустку:
— Добре, що нас звів випадок, — проте у голові хитрого, колишнього полковника Ракші цигувало сірою рідиною щось більше, розриваючи кровоносні судини.
— Для людей існують випадки. Для Бога їх не існує. Хто вірить у випадки, той не вірить у Бога.
— Ракша знову встромив руки до кишень. Йому зробилося мороско, тоскно, сіра попельняста паволока вечора потягнулася за вікнами, бавлячись чорними намистинками трамваїв, що влазили у густий глей відпочинку. Сіро і пусто. Листопад вимітає на вулицях, вигрібає, лизькає шибками воду. Переддень новорічних свят.
— І-і-і… — потягнув був Ракша прокурорським голосом, потім стишився: — І ти все це намагався розповісти?
— Більш-менш…
— Тоді я все зрозумів. — Але недовіра в очах Ракші блимала купками злих іскорок.
Цього чоловіка трохи пізніше Ракша впізнає в трупарні: з рідкими кущами волосся, розкиданого по черепу, з синім розвернутим рубцем, що проходив від тімені, скулою, роздвоївши гостре підборіддя. Хто той чоловік, так і не дізнався. Він пам'ятатиме його риплячий, впевнений голос, як віддалеку хтось начитував молитви, заворожуючи одноманітним співом. Початком Ракші видавалося, що потрапив на кафедру божевільних. І далі, гнаний по вулицях нелюдським жахом, озираючись на полуду вікон, на доми в жовтому присмерку, з чорним гайворонням, під сівким дощем, він майже як вірш повторюватиме слова незнайомця: «Ти повинен відшукати Дофіна Сатани, він помічник, він знаряддя Вельзевула, Сатани, він Антихриста провісник…» — А зараз Ракша походжав убогою кімнаткою, не виймаючу рук з кишень, і в голові його вертілося думка про Генерала і матір. Ну, направду, які у них були стосунки. Ну, напевне, не платонічні. І без голубих штучок, то вже точно.