Ліліт підкотила на авто. Іван крокує маршем переможця Солом'янською, підставляючи обличчя під усмішки, під вигуки. На ньому дорогого крою шкіряна куртка. Здається, вона належала якомусь арі, ну, то вона йому вже непотрібна. Потім він ловить поглядом вродливу, ну, не те щоб вродливу, а чарівну жінку. Пальто роздимає вітер, сукня, що просвічується сонцем, вимальовує довгі ноги велосипедистки. Іззаду вона краща. Напевне, краща вона таки іззаду. Вітер роздував її волосся, що переливалося від мідного до кольору охри, потрапляючи під сонце. По ході вона попадала на страпаті калюжі сонячної піни. Яшмові, як у комишового кота, очі. Вігтяки сонця лягали на чітко окреслені скули, повний, соковитий рот. Вона вийшла з авто в зеленому шалику через плече: йорзання, обдуті вітрами, мармуровою площиною, в короткій соболиній шубці, що висвічувало сонце, викреслюючи тонкими лініями ноги, гарні, точені ноги. Підійти, — гонча. Іван йшов повагом, щиро скаблячи зуби. Він герой, навіть не герой, він щось більше, аби ви тільки знали, щоб більше знали, суки. Ходять і нічого не бояться. Потонули у пивному багновинні. А вона насправді, ця дівуля, гарна. І ця пещена стервоза розуміє, що подобається чоловікам. Вони ловлять погляди один одного, миттєвість дивляться, мов захололі, прикипаючи очима, як давні знайомі. Потім Ліліт труснула головою, кинула крило волосся, кільцями, мідними воланами, ліворуч. І подалася до супермаркету. Гарні ноги, але плебейські. Мама вдома, вона моралістка. Мимохіть, нашвидку їй в чоловічій вбиральні прищава пацанва ставить пістона, — сопе носом Іван. Через кілька хвилин вона повертається, сідає на зупинці п'ятого трамвая і курить важкими, глибокими затяжками. Як сравжній чоловік. Вона скосила ока на Івана Білозуба, подумала: «Дивний чоловік. Видно, розумний… Чимось подібний на… на… Ракшу…» Тільки цей чоловік випромінював тепло і привітність. При грошах; хіба головне, що при грошах. Ракша тобі злидень, злидень і палець об палець не ударить, а никається десь аудієнціями. Останнє її насторожило. Ні, таки не на Ракшу подібний, а щось спільне, щось пов'язане з цим чоловіком. Курить, сидить на лавці. Іван безцеремонно розглядає пухленькі ноги, спортивну статуру. Ліліт допалює цигарку, теж проходить між скляними будочками, щоб бува не втратити з поля зоря незнайомця. Іван підозрює, щось з усього, неприємне. Тут, благо, з'являється сивий, в шапочці «півник» сивоволосий філософ, мудрець, мандрівна блоха по чужих душах. Він частенько обридав на Хрещатику, — ходив босий і кричав: «Кайтеся! Кайтеся! Вже сокира занесена…» Вони розбалакалися — Іван та філософ з довгим сивим волоссям. Упівуха, попріч свідомості та волі, вона слухала ту балаканину.